Психологічні дослідження арабських вчених

Після об’єднання в УІІ ст. арабських племен виникла держава, що мала нову релігію – іслам. Під цією релігією розпочалися завойовницькі рухи арабів, внаслідок чого утворився Халіфат. Державною мовою була арабська, а культура включала в себе досягнення багатьох древніх народів Індії, Китаю.

Високий рівень розвитку виробничих сил, товарного обігу між країнами створював умови для розвитку природньонаукових умов. Ідеї та відкриття грецьких вчених та філософів ставали досягненням арабських народів. Праці Платона та Аристотеля, Галена та Архімеда перекладалися та переписувалися, поширювалися на арабській мові від Середньої Азії та Індії до Піренейського півострова стимулювали формування власної культури, філософії та науки, а особливо фізикоматематичної та медицини.

Ібн-Рушд (Аверроес) (1126-1198 рр.) стоїть у витоків розумового руху, що руйнував європейську схоластику і призвів до створення нової картини світу та людини. Вчений висунув ідеї про те, що природа вічна, що її закони не міняються вимушено, що існування душі

обумовлене діяльністю тіла, а її безсмертя в якості індивідуальної сутності не можливе та ряд інших ідей, що були несумісними з догматами ісламу. Аверроес відстоював права розуму і пізнання. Абстрактний світовий розум (Нус) розумів як єдину без особистісну субстанцію, загальну для всіх людей і діючу на окремі душі зовні. Ібн-Сіна (Авіцена) (980-1037 рр.) сформував вчення про психофізіологічні функції, що відокремлювалися від філософської теорії душі. У нього було дві психології – природньонаукова та метафізична. Він розмежовував їх, говорячи про дві точки зору, що не співпадали одна з одною, на

душу: медичну (природньонаукову) та філософську. Він вважав, що для лікаря точка зору „пошукача істини” (філософа) необов’язкова. Відповідно до психологічних проблем Ібн-Сіна розробив своєрідну концепцію „подвійної істини” у розумінні відокремлення філософського знання від природньонаукового всередині самої світської науки.

Виходячи із двох психологій, Ібн-Сіна розробив і два вчення про душу. Вчення, що виражало точку зору лікаря, було викладене у „Каноні”. За своїм направленням було матеріалістичним. Виражалася ідея про залежність психіки в цілому від мозку. Афективна сторона душевного життя також безпосередньо пов’язувалася з тілесними змінами. В цьому Ібн-Сіна слідував традиціям, що вже склалися у психофізіології. Але істотно новаторським є його дослідний підхід до афектів. Йому вдалося визначити душевну причину тілесного виснаження одного юнака. Говорячи йому ряд слів, він зафіксував по зміні його пульсу, які з них провокують афект, що викликав хворобу. Можливо, це був перший в історії психології випадок психодіагностики, який будувався на принципі, що перевершив асоціативний експеримент та „детектор брехні”.

З іменем Ібн-Сіна пов’язаний ще один дослід, що має безпосереднє відношення до психології емоцій. Двом баранам давали їжу, однакову за кількістю та якістю, але якщо один із них знаходився в звичайних умовах, то недалеко від іншого був прив’язаний вовк. Не дивлячись на нормальне харчування, другий почав худнути та загинув. Схема цього експерименту говорить про роль зміщення протилежних емоційних установок у виникненні глибоких соматичних порушень, це були початки експериментальної психофізіології афективних станів.

Він також був засновником вікової психофізіології, детально вивчав поряд з фізичним розвитком організму зміни його психологічних особливостей. Вирішальне значення надавав вихованню. Саме засобами виховання здійснюється вплив психічного на стійку структуру організму. Почуття, що змінюють протікання фізіологічних процесів, виникають не спонтанно, а в результаті впливу на дитину оточуючих людей. Викликаючи у неї ті чи інші почуття, дорослі формують її натуру.

Арабський вчений Ібн аль-Хайсам (Альгазен) (965-1039 рр.) вивчав закони відображення та переломлення світла. Підійшов до органу зору як до оптичного приладу, прийнявши за основу зорового сприймання побудованого в оці за законами оптики образу зовнішнього об’єкту. Те,

що в подальшому стали називати проекцією цього образу, тобто його відносністю до зовнішнього об’єкту, Ібн аль-Хайсам вважав результатом додаткової розумової діяльності більш високого порядку. У кожному зоровому акті він розрізняв, з одного боку, безпосередній ефект фіксування зовнішнього впливу, а з іншого – роботу розуму, що приєднується до цього афекту, завдяки якій встановлюється схожість та відмінність видимих об’єктів.

„Здатність (зорового) розрізнення – писав він, - породжується судженням”. Ібн аль-Хайсам вважав, що така переробка відбувається несвідомо. Це твердження дозволило вважати вченого далеким попередником вчення про роль „несвідомих умозаключень” у побудові зорового сприймання. Ібн аль-Хасайм розділив безпосередній ефект світлових променів на око і додаткові психічні процеси, завдяки яким виникає зорове сприйняття форми предмету, його об’єму.

Вченим були також вивчені такі важливі феномени, як бінокулярний зір, змішування кольорів, контраст. Він вказував, що для повного сприймання об’єктів необхідний рух очей – переміщення зорових осей. Проаналізував залежність зорового сприймання від його тривалості, ввів таким чином в якості істотного фактору час. При короткочасній демонстрації можуть бути сприйняті тільки знайомі об’єкти. Це вчений пов’язував з тим, що умовою виникнення зорового образу є не тільки безпосередній вплив світлових подразників, але й сліди, що збереглися у нервовій системі, попередніх вражень.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: