Про захист права приватної власності

(Із змінами, внесеними згідно з Постановою

Пленуму Верховного Суду України

N 15 ( v0015700-98 ) від 25.05.98)

Приватна власність громадян, як одна з рівноправних форм

власності охороняється законом, її захист здійснюється судом.

Вивчення практики розгляду судами справ за позовами про

захист права приватної власності свідчить про те, що суди незавжди

повно з'ясовують обставини, від яких залежить правильне вирішення

питання про набуття, обсяг чи припинення цього права, не

враховують змін, внесених у регулювання відносин власності Законом

України "Про власність" (697-12), або поширюють норми цього

Закону на правовідносини, що виникли до введення його в дію,

допускаються інших помилок.

З метою забезпечення правильного та однакового застосування

законодавства про приватну власність, Пленум Верховного Суду

України П О С Т А Н О В Л Я Є:

1. Звернути увагу судів на необхідність поліпшення практики

розгляду справ за позовами про захист права приватної власності та

забезпечення розгляду й вирішення їх у повній відповідності з

нормами Закону "Про власність" (697-12), Цивільного кодексу

України (1540-06) (далі - ЦК), інших актів законодавства

України.

2. Судам слід мати на увазі, що судовий захист права

приватної власності громадян здійснюється шляхом розгляду справ,

зокрема, за позовами:

а) про визнання права власності на майно, про витребування

майна з чужого незаконного володіння (а в передбачених законом

випадках і від добросовісного набувача) чи відшкодування його

вартості, про усунення інших порушень прав власника;

б) про визначення порядку володіння, користування і

розпорядження майном, що є спільною власністю;

в) про поділ спільного майна або виділ з нього частки;

г) про визнання недійсними угод про відчуження майна та

дійсними - у випадках, передбачених ч.2 ст.47 ЦК (1540-06), а

також про визнання незаконними актів державних органів, органів

місцевого самоврядування про неправомірне втручання у здійснення

власником правомочностей щодо володіння, користування і

розпорядження своїм майном;

д) про переведення прав і обов'язків покупця за договором

купівлі-продажу, укладеним учасником спільної часткової власності

щодо своєї частки з порушенням права іншого учасника даної

спільної власності, на привілеєву купівлю цієї частки;

е) про передачу в приватну власність майна, яке за законом

підлягає відчуженню громадянину (зокрема: відповідно до ст.1

Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду"

(2482-12) підлягають передачі сім'ям наймачів квартири (будинки)

та належні до них господарські споруди і приміщення; згідно п.12

ст.20, п.1 ст.21, п.10 ст.22 Закону України "Про статус і

соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок

Чорнобильської катастрофи" (796-12) відповідним категоріям цих

громадян передаються у власність жилі приміщення тощо);

є) про визнання недійсною угоди про відчуження квартири

(будинку) з громадського житлового фонду з порушенням

передбаченого ст.15 Закону "Про власність" (697-12) права

наймача цього приміщення на придбання його у власність або про

переведення на наймача прав і обов'язків набувача за цією угодою;

ж) про відшкодування шкоди, заподіяної майну, або збитків,

завданих порушенням права власника (включаючи й неодержані

доходи);

з) про виключення майна з опису.

Судами розглядаються й інші позови, пов'язані з охороною

права приватної власності. Відповідні положення щодо захисту права

приватної власності поширюються також і на особу, яка хоча не є

власником, але володіє майном з підстав, передбачених законом чи

договором.

3. Вирішуючи спори про право приватної власності на майно,

суди повинні виходити з того, що відповідно до ст.13 Закону "Про

власність" об'єктами права приватної власності є жилі будинки,

квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки,

предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба,

земельні ділянки, насадження на земельній ділянці, засоби

виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові

кошти, акції, цінні папери, а також інше майно споживчого і

виробничого призначення, набуті з передбачених законом підстав.

4. При розгляді судом позову про витребування власником свого

майна слід враховувати, що згідно зі ст.50 Закону "Про власність"

(697-12) і ч.3 ст.145 ЦК (1540-06) власник у будь-якому

випадку має право вимагати повернення (віндикація) свого майна з

чужого незаконного володіння, а також належного йому майна,

безоплатно набутого володільцем від особи, яка не мала права його

відчужувати. В інших випадках судам слід керуватись правилами ч.1

та ч.2 ст.145 ЦК.

5. Розглядаючи позови, пов'язані з спільною власністю

громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного

законодавства спільною сумісною власністю є: майно, нажите

подружжям за час шлюбу (ст.16 Закону "Про власність", ст.22

Кодексу про шлюб та сім'ю України (2006-07); майно, придбане

внаслідок спільної праці членів сім'ї чи майно, що є у власності

осіб, які ведуть селянське (фермерське) господарство, якщо

письмовою угодою відповідно між членами сім'ї чи членами

селянського (фермерського) господарства не передбачено інше або

майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися

для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою

визначено, що воно є спільною сумісною власністю (п.1 ст.17,

ст.18, п.2 ст.17 Закону "Про власність"); квартира (будинок),

кімнати в квартирах та одноквартирних будинках, передана при

приватизації з державного житлового фонду за письмовою згодою

членів сім'ї наймача у їх спільну сумісну власність (ст.8 Закону

України "Про приватизацію державного житлового фонду" (2482-12).

В інших випадках спільна власність громадян є частковою. Якщо

розмір часток у такій власності не було визначено і учасники

спільної власності при надбанні майна не виходили з рівності їх

часток, розмір частки кожного з них визначається ступенем його

участі працею й коштами у створенні спільної власності.

Частка учасника спільної сумісної власності визначається при

поділі майна, виділі частки з спільного майна, зверненні стягнення

на майно учасника спільної власності за його боргами, видкритті

після нього спадщини. Оскільки праця є основою створення і

примноження власності громадян, розмір частки учасника спільної

сумісної власності визначається ступенем його трудової участі,

якщо інше не випливає із законодавства України. Розмір часток у

спільній сумісній власності подружжя визначається за нормами

Кодекса про шлюб та сім'ю (2006-07). При відсутності доказів про

те, що участь когось з учасників спільної сумісної власності (крім

сумісної власності подружжя) у надбанні майна була більшою або

меншою - частки визначаються рівними.

(Пункт 5 із змінами, внесеними згідно з Постановою Пленуму

Верховного Суду України N 15 ( v0015700-98 ) від 25.05.98)

6. Роз'яснити судам, що положення статей 17, 18 Закону "Про

власність" (697-12) щодо спільної сумісної власності поширюються

на правовідносини, які виникли після введення в дію цього Закону

(з 15 квітня 1991 року).

До правовідносин, що виникли раніше, застосовується діюче на

той час законодавство. Зокрема, спори щодо майна колишнього

колгоспного двору, яке було придбане до 15 квітня 1991 року, мають

вирішуватися за нормами, ще регулювали власність цього двору, а

саме:

а) право власності на майно, яке належало колгоспному двору і

збереглося після припинення його існування, мають ті члени двору,

котрі до 15 квітня 1991 року не втратили права на частку в його

майні. Такими, що втратили це право, вважаються працездатні члени

двору, які не менше трьох років підряд до цієї дати не брали

участі своєю працею і коштами у веденні спільного господарства

двору (в цей строк не включається час перебування на дійсній

строковій військовій службі, навчання в учбовому закладі,

хвороба);

б) розмір частки члена двору визначається виходячи з рівності

часток усіх його членів, включаючи неповнолітніх та

непрацездатних. Частку працездатного члена двору може бути

зменшено або відмовлено у її виділенні при недовгочасному його

перебуванні у складі двору або незначній участі працею чи коштами

в господарстві двору. Особам, які вибули з членів двору, але не

втратили права на частку в його майні, вона визначається виходячи

з того майна двору, яке було на час їх вибуття і яке збереглося;

в) у випадках, коли за рахунок майна колгоспного двору було

внесено вклад у кредитну установу на ім'я члена двору, його частка

має бути зменшена на суму вкладу, а якщо вклад перевищує належну

цьому члену частку, з нього стягуються відповідні грошові суми на

користь інших членів колгоспного двору;

г) згідно зі ст.4 Постанови Верховної Ради України "Про

введення в дію Закону "Про власність" (885-12) загальні правила

спадкування щодо частки члена колгоспного двору в майні двору

застосовуються з 1 липня 1990 року. При спадкуванні після смерті

останнього члена колгоспного двору, що мала місце до цієї дати,

частка в майні двору, належна особі, яка вибула з членів двору,

але не втратила на неї права на час смерті останнього члена двору,

не входить до спадкового майна.

На витребування частки з майна колишнього колгоспного двору,

що збереглося на 15 квітня 1991 року, поширюється загальний

трирічний строк позовної давності. Розгляд позову про право на

майно колишнього колгоспного двору не залежить від вирішення

питань землекористування.

7. Судам слід враховувати, що відповідно до ст.55 Закону "Про

власність" громадянин не може бути позбавлений права власності на

своє майно, крім випадків, передбачених цим Законом та іншими

законодавчими актами України.

Оскільки за чинним законодавством суд вирішує спори учасників

спільної власності щодо розпорядження чи користування майном, то

не слід розглядати як неправомірне позбавлення права власності

присудження грошової компенсації за частку у спільній власності,

якщо її неможливо виділити або поділити майно в натурі чи спільно

користуватися ним.

8. Роз'яснити судам, що передбачені Законом "Про власність"

положення щодо спільної власності громадян на майно, надбане

внаслідок їх спільної праці, поширюються на придбання його як при

веденні особистого підсобного господарства, в тому числі членами

колишнього колгоспного двору, так і в інших випадках.

Згідно з цими положеннями право на майно може бути визнано не

лише за громадянами, які є родичами, а й за іншими особами, коли

буде встановлено, що вони входили до складу сім'ї і брали трудову

участь у його придбанні.

Відповідно до чинного законодавства власником вкладу,

внесеного у кредитну установу (крім нажитого подружжям), є особа,

на ім'я якої його внесено, тому інші члени сім'ї не вправі

вимагати визнання за ними права на цей вклад з мотивів внесення

його за рахунок спільної праці. В цьому разі частка коштів,

належна іншим членам сім'ї, може бути стягнена з вкладника за їх

позовом.

9. При вирішенні позову про право на майно, що є у власності

селянського (фермерського) господарства, судам необхідно мати на

увазі, що таке право мають лише особи, які за Законом "Про

селянське (фермерське) господарство" (2009-12) можуть входити до

складу цього господарства (подружжя, їхні батьки та діти, які

досягли 16-річного віку, а також інші родичі, які об'єдналися для

роботи в цьому господарстві) і за їх та інших членів цього

господарства згодою занесені в його склад до спеціальних

погосподарських книг сільською, селищною, міською Радою народних

депутатів. На це майно не мають права особи, в тому числі родичі,

які працюють у зазначеному господарстві за трудовим договором

(контрактом, угодою). Коли особа, яка не зареєстрована як член

селянського (фермерського) господарства, брала участь у

примноженні його власності не за трудовим договором (контрактом,

угодою), а з інших підстав (наприклад, у зв'язку з перебуванням у

фактичних шлюбних відносинах з членом господарства), вона має

право на відшкодування своїх трудових та інших витрат за правилами

ст.469 ЦК (1540-06).

У разі виходу зі складу селянського (фермерського)

господарства одного або кількох його членів, виділ їх частки в

натурі має провадитися з таким розрахунком, щоб не позбавити

господарство необхідних для нього будівель, худоби, засобів

виробництва, транспортних засобів, іншого майна споживчого і

виробничого призначення. При неможливості виділити належну їм

частку в натурі, може бути виплачена її грошова компенсація.

Успадкування майна селянського (фермерського) господарства

здійснюється за загальними правилами спадкового права.

10. Згідно зі ст.7 Закону "Про власність" власник відповідає

за своїми зобов'язаннями всім майном, на яке може бути звернено

стягнення на вимогу кредитора, в тому числі часткою у спільній

власності.

На всю спільну сумісну власність стягнення може бути

звернено лише за спільними зобов'язаннями всіх учасників цієї

власності, а також коли таку відповідальність передбачено законом

(зокрема, відповідно до ст.18 Закону "Про селянське (фермерське)

господарство" (2009-12) особи, які ведуть це господарство,

відповідають усім майном, що є їх спільною власністю, за

порушення договірних зобов'язань, кредитно-розрахункової та

податкової дисципліни, санітарних і ветеринарних правил, вимог

щодо якості продукції та інших правил здійснення господарської

діяльності).

11. При вирішенні спорів про право власності на жилий

будинок, на квартиру в житлово-будівельному або житловому

кооперативі, на інші будівлі судам слід виходити з роз'яснень, які

дані Пленумом Верховного Суду України у прийнятих ним постановах з

цих питань. Крім цього, слід враховувати, що:

а) при вилученні земельної ділянки, на якій знаходиться

належний громадянину жилий, дачний (садовий) будинок, гараж, інші

будівлі, право приватної власності на них припиняється, якщо

вилучення землі проведено відповідно до законодавства і вирішено

питання про надання власнику відповідної компенсації та

відшкодування завданих цим збитків. Спори щодо виду компенсації

суд вирішує з урахуванням інтересів сторін і конкретних обставин

справи;

б) при повному внесені пайових внесків за квартиру, дачу,

гараж, іншу будівлю або приміщення, надані члену житлового,

житлово-будівельного, дачного, гаражного чи іншого кооперативу або

товариства, у особи, яка має право на частку в пайових внесках,

виникає право власності на відповідну частку квартири, дачі,

гаража чи іншої будівлі.

12. Вирішуючи питання про грошові стягнення у справах за

позовами про захист права приватної власності на майно, суди мають

виходити з того, що:

а) вартість спірного майна визначається за погодженням

сторін, а за його відсутністю - за дійсною вартістю майна на час

розгляду спору. Під дійсною вартістю розуміється грошова сума, за

яку майно може бути продано в даному населеному пункті чи

місцевості. Для її визначення при необхідності призначається

експертиза;

б) якщо відповідач мав повернути майно в натурі, але з

будь-якої причини ухиляється від цього, він відповідно до ст.203

ЦК (1540-06) зобов'язаний відшкодувати кредитору завдані ним

збитки, зокрема, повернути таку суму грошей, яку потрібно на час

розгляду заяви витратити, для придбання майна, що належало

кредитору і не було повернене боржником у натурі. Коли ж виконання

рішення суду буде затримане з вини боржника і за цей час ціни на

майно збільшаться, кредитор вправі пред'явити з цих підстав

додаткові вимоги про відшкодування збитків;

в) при відмові у позові про визнання договору купівлі-продажу

недійсним у зв'язку з тим, що покупець є добросовісним, з особи,

яка провела відчуження майна за відсутності права на це, на

користь власника стягується відповідно до ст.440 ЦК дійсна

вартість майна на час розгляду справи;

г) при розгляді позову про переведення на підставі ст. 114 ЦК

прав і обов'язків покупця за договором купівлі-продажу, укладеному

з порушенням права привілеєвої купівлі частки у спільній частковій

власності, слід виходити з дійсної вартості частки на час розгляду

справи і з'ясовувати, чи спроможний позивач її сплатити. Доказом

цього може бути внесення позивачем на депозитний рахунок суду суми

дійсної вартості частки. Невиконання позивачем цієї умови може

бути підставою для відмови у позові;

д) якщо в будинку житлово-будівельного кооперативу пайовий

внесок внесено повністю і за твердженням сторін вартість квартири

перевищує кошторисну, дійсна її вартість може бути визначена за

погодженням сторін, а в разі недосягнення згоди - з урахуванням

чинних ринкових цін на квартири в даній місцевості. Коли пай

сплачено неповністю, фактичне підвищення кошторисної вартості

квартири в будинку ЖБК у зв'язку з інфляцією має враховуватися як

при вирішенні питання про повернення особі, що вибула з

кооперативу, пайового внеску, внесеного до виникнення інфляції або

до підвищення її рівня так і при визначенні його розміру для

внесення новоприйнятою особою.

13. Вимоги про право наймача жилого приміщення в будинку

державного чи громадського житлового фонду та членів його сім'ї

придбати у власність відповідну квартиру (будинок) шляхом їх

викупу або на інших, передбачених законодавством України підставах

(ст.15 Закону "Про власність" (697-12), розглядаються судами в

позовному провадженні.

У такому ж провадженні, розглядаються, зокрема, заяви про

визнання безпідставною відмови органів приватизації передати у

приватну власність квартиру (будинок) з державного житлового

фонду відповідно до Закону України "Про приватизацію державного

житлового фонду" (2482-12) і Положення про порядок передачі

квартир (будинків) у власність громадян (затверджене наказом

Державного комітету України по житлово-комунальному господарству

від 15 вересня 1992 року N 56 (v0056303-92) або відмови

передати у приватну власність особам, які користуються

відповідним правом за Законом України "Про статус і соціальний

захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської

катастрофи" (796-12), квартиру (будинок), яку вони займають у

громадському житловому фонді.

Закон "Про статус і соціальний захист громадян, які

постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" встановлює

компенсації і пільги відповідним категоріям громадян, але він не є

безпосередньо актом відчуження їм жилих приміщень (будинків), тому

для набуття права власності на них є необхідними волевиявлення

зазначених громадян (заява) і відповідне оформлення.

В інших випадках громадським житловим фондом розпоряджаються

власники жилих приміщень. Вони, зокрема, вирішують питання про

продаж наймачеві жилого приміщення, в зв'язку з чим той не вправі

вимагати покладення на власника обов'язку по відчуженню квартири

(будинку). Разом з тим наймач користується переважним правом на

викуп займаного жилого приміщення і в разі відчуження останнього

іншій особі, він вправі пред'явити позов про переведення на нього

прав і обов'язків покупця або про визнання угоди недійсною.

Якщо квартира (будинок) не була передана у власність

наймачеві, його спадкоємці вправі вимагати визнання за ними права

власності на неї лише в тому разі, коли наймач звертався з належно

оформленою заявою про це до відповідного органу приватизації або

власника державного чи громадського (щодо громадян, які

постраджали внаслідок Чорнобильської катастрофи) житлового фонду,

однак вона не була розглянута в установлений строк або в її

задоволенні було незаконно відмовлено при наявності підстав і

відсутності заборон для передачі квартири у власність наймачеві.

14. Роз'яснити судам, що квартира, яка є спільною сумісною чи

спільною частковою власністю, на вимогу учасника (учасників) цієї

власності підлягає поділу в натурі, якщо можливо виділити сторонам

ізольовані жилі та інші приміщення з самостійними виходами, які

можуть використовуватися як окремі квартири або які можна

переобладнати в такі квартири. У протилежному випадку може бути

встановлено порядок користування приміщеннями квартири, якщо про

це заявлено позов.

У разі незгоди громадянина - власника квартири в будинку

державного або громадського житлового фонду, в якому частина жилих

приміщень передана у приватну власність, з рішенням, що тягне за

собою припинення його права власності (про знесення будинку,

переобладнання жилого будинку в нежилий), це рішення відповідно до

ст.52 Закону "Про власність" (697-12) і ст.172 Житлового кодексу

(5464-10) не може бути виконано до вирішення спору судом. При

розгляді такого спору вирішуються й питання відшкодування

власникові завданих збитків, якщо будуть встановлені законні

підстави для прийняття оспорюваного рішення.

15. На пред'явлення позову про витребування належного

громадянинові майна, інших вимог про захист приватної власності

поширюється встановлений ст.50 Закону "Про власність" і ст.71 ЦК

трирічний строк позовної давності, якщо інше не передбачено

законом.

У тих випадках, коли правовстановлюючі документи на майно,

придбане кількома особами з метою створення спільної власності,

оформлені на одного з них і всі вони користувалися цим майном,

строк позовної давності для вимог про право на майно учасника

спільної власності, не зазначеного у правовстановлюючому

документі, обчислюється відповідно до ст.76 ЦК з дня, коли він

дізнався або повинен був дізнатися, що його право на це майно

оспорюється, а не з часу оформлення угоди на придбання майна.

Оскільки до розірвання договору про сумісну діяльність

грошові та інші майнові внески, а також майно, створене або

придбане в результаті такої діяльності, є спільною власністю

учасників договору і вони не вправі розпоряджатися своєю часткою у

спільному майні без згоди інших учасників (ст.432 ЦК (1540-06),

право вимагати повернення цієї частки виникає з дня розірвання

договору і з цього ж моменту починається перебіг строку позовної

давності.

16. Визнати такою, що втратила чинність постанову Пленуму

Верховного Суду України від 2 березня 1973 р. N 3 "Про судову

практику в справах про поділ колгоспного двору і виділ з нього".

Голова Верховного Суду України В. Ф. Бойко

Секретар Пленуму,

суддя Верховного Суду України М. П. Селіванов

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
Р І Ш Е Н Н Я
КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ
Рішення Конституційного Суду України
у справі за конституційним зверненням
Ярового Сергія Івановича та інших громадян
про офіційне тлумачення положень пункту 2
статті 10 Закону України "Про приватизацію
державного житлового фонду" та за конституційним
поданням 60 народних депутатів України про
офіційне тлумачення положень статей 1, 10
цього Закону (справа про права співвласників на
допоміжні приміщення багатоквартирних будинків)

м. Київ Справа N 1-2/2004
2 березня 2004 року
N 4-рп/2004

Конституційний Суд України у складі суддів Конституційного
Суду України:
Селівона Миколи Федосовича - головуючий, Вознюка Володимира Денисовича, Євграфова Павла Борисовича, Іващенка Володимира Івановича, Костицького Михайла Васильовича, Малинникової Людмили Федорівни, Мироненка Олександра Миколайовича, Німченка Василя Івановича, Пшеничного Валерія Григоровича, Розенка Віталія Івановича, Савенка Миколи Дмитровича, Скоморохи Віктора Єгоровича, Тимченка Івана Артемовича - суддя-доповідач, Тихого Володимира Павловича, Ткачука Павла Миколайовича, Чубар Людмили Пантеліївни, Шаповала Володимира Миколайовича,
за участю суб'єктів права на конституційне звернення Ярового
Сергія Івановича, Плішки Ірени Василівни; представника інших
суб'єктів права на конституційне звернення - Березовчука Михайла
Олександровича; представника суб'єкта права на конституційне
подання - Семенюк Валентини Петрівни, народного депутата України,
голови Спеціальної контрольної комісії Верховної Ради України з
питань приватизації; залучених до участі у розгляді справи
представників: Верховної Ради України - Селіванова Анатолія
Олександровича, Постійного представника Верховної Ради України в
Конституційному Суді України; Президента України - Носова
Владислава Васильовича, Постійного представника Президента України
в Конституційному Суді України; Кабінету Міністрів України та
Державного комітету України з питань житлово-комунального
господарства - Альохіна Володимира Ілліча, першого заступника
Голови цього Комітету; Державного комітету України з будівництва
та архітектури - Авдієнка Олександра Петровича, начальника
Управління архітектурно-конструктивних та інженерних систем
будинків і споруд житлово-цивільного призначення; Київської
міської державної адміністрації - Данькевича Івана Петровича,
заступника голови Київської міської державної адміністрації; Фонду
державного майна України - Шмуляра Олега Васильовича, заступника
директора Юридичного департаменту, начальника Управління
претензійно-позовної роботи та експертизи договорів; Асоціації
інвесторів "Сучасна архітектура та будівництво" - Балацької Олесі
Олегівни, виконавчого директора Асоціації,
розглянув на пленарному засіданні справу за конституційним
зверненням громадянина України Ярового Сергія Івановича та інших
громадян про офіційне тлумачення положень пункту 2 статті 10
Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду"
від 19 червня 1992 року N 2482-XII (2482-12) (Відомості
Верховної Ради України, 1992 р., N 36, ст. 524; 1994 р., N 24,
ст. 182; 1997 р., N 12, ст. 100; 1998 р., N 10, ст. 36) та за
конституційним поданням 60 народних депутатів України про офіційне
тлумачення положень статей 1, 10 цього Закону.
Приводом для розгляду справи відповідно до статей 42, 39
Закону України "Про Конституційний Суд України" (422/96-ВР)
стали конституційне звернення громадян України та конституційне
подання 60 народних депутатів України.
Підставою для розгляду справи згідно зі статтями 93, 94
Закону України "Про Конституційний Суд України" (422/96-ВР) є
практична необхідність у роз'ясненні, офіційній інтерпретації
положень статті 1 та пункту 2 статті 10 Закону України "Про
приватизацію державного житлового фонду" (2482-12), наявність
неоднозначного застосування цих положень Закону органами державної
влади, в тому числі судами, та органами місцевого самоврядування.
Заслухавши суддю-доповідача Тимченка І.А., пояснення
Березовчука М.О., Ярового С.І., Плішки І.В., Семенюк В.П.,
Селіванова А.О., Носова В.В., Авдієнка О.П., Альохіна В.І.,
Данькевича І.П., Шмуляра О.В., Балацької О.О. та дослідивши
матеріали справи, Конституційний Суд України
у с т а н о в и в:
1. Суб'єкти права на конституційне звернення - Яровий С.І. та
інші громадяни, суб'єкт права на конституційне
подання - 60 народних депутатів України - звернулися до
Конституційного Суду України з клопотанням дати офіційне
тлумачення положень статей 1, 10 Закону України "Про приватизацію
державного житлового фонду" (2482-12) (далі - Закон).
У конституційному зверненні та конституційному поданні
йдеться, зокрема, про те, що положення пункту 2 статті 10 Закону
(2482-12) по-різному застосовуються органами державної влади, в
тому числі судами, та органами місцевого самоврядування.
Так, окремі органи виконавчої влади, органи місцевого
самоврядування, їх посадові особи, а також деякі суди дотримуються
точки зору, згідно з якою власники приватизованих квартир водночас
є і співвласниками допоміжних приміщень багатоквартирного будинку
(підвалів, горищ, сходів, колясочних тощо). Таке право у власників
квартир, на їх думку, виникає з моменту приватизації житла, а тому
без їхньої згоди не можна здійснювати будь-які юридичні дії щодо
допоміжних приміщень (продавати, здавати в оренду, передавати у
користування, перебудовувати тощо).
Інші органи виконавчої влади, органи місцевого
самоврядування, їх посадові особи, а також окремі суди виходять з
того, що власники приватизованих квартир для набуття права
спільної власності на допоміжні приміщення мають здійснити з цією
метою ще й додаткові дії - створити товариство чи об'єднання
співвласників багатоквартирного будинку і обов'язково вступити до
нього, прийняти будинок на свій баланс, укласти договір з
постачальниками комунальних послуг, сплатити збір за користування
цими послугами, зареєструвати допоміжні приміщення в бюро
технічної інвентаризації.
Таке розуміння і відповідно застосування цих положень Закону
(2482-12) призвело, на думку суб'єктів права на конституційне
звернення і конституційне подання, до порушення гарантованих
частинами першою, четвертою статті 41 Конституції України
(254к/96-ВР) прав громадян на здійснення ними права власності, а
також права на його захист у судовому порядку (стаття 55).
2. У листі до Конституційного Суду України Президент України
наголосив на тому, що право власності на квартиру породжує й право
спільної власності на допоміжні приміщення багатоквартирного
будинку, технічне обладнання тощо, які призначені для
обслуговування житлового комплексу і забезпечують його
використання. В процесі приватизації державного житлового фонду
одночасно відчужуються на користь громадян не тільки квартири, але
й допоміжні приміщення. Тому момент виникнення права власності на
квартиру є й моментом виникнення права спільної власності на
допоміжні приміщення.
Спеціальна контрольна комісія Верховної Ради України з питань
приватизації виходить з того, що орган місцевого самоврядування не
має права без згоди співвласників багатоквартирного будинку -
власників приватизованих квартир - продавати, здавати в оренду або
вирішувати питання перебудови, надбудови, добудови до нього
споруд, забудови сходових клітин та в'їзно-виїзних брам,
облаштування на фасадах будинків спеціального технічного
обладнання промислового призначення тощо, за винятком проведення
ремонтних робіт згідно із законодавством.
Позиція Міністерства юстиції України з цих питань полягає в
тому, що факт створення об'єднання власників квартир
багатоквартирного будинку не може бути підставою для збільшення
або зменшення обсягу їхніх прав щодо володіння, користування та
розпорядження власним майном. Такі об'єднання створюються на
добровільних засадах з метою сприяння управлінню, утриманню, а
також ефективного використання квартир та іншого нерухомого майна,
приватизованого відповідно до Закону (2482-12).
Державний комітет України з будівництва та архітектури
наголошує на тому, що порядок отримання дозволу на улаштування
мансардного поверху над багатоквартирними житловими будинками
вирішується на підставі чинного законодавства залежно від форми
власності на житло або власником будинку, або виключно на підставі
рішення загальних зборів членів об'єднання співвласників
багатоквартирного будинку про реконструкцію та ремонт будинку чи
про зведення господарських споруд. У житлових будинках, де частина
або всі квартири приватизовані, улаштування мансард може
здійснюватись за погодженням із власниками приватизованих квартир
та власником будинку.
Право спільної власності на допоміжні приміщення
багатоквартирного будинку, як зазначається у листі Державного
комітету України з питань житлово-комунального господарства,
виникає з моменту приватизації квартири. Але до моменту створення
об'єднання співвласників житлові будинки перебувають у комунальній
власності, у віданні органів виконавчої влади (відомчий житловий
фонд) або у власності громадських організацій, їх об'єднань
(громадський житловий фонд). Відповідно до статті 11 Закону
України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку"
(2866-14) після набуття статусу юридичної особи об'єднання може
вирішити питання про прийняття на власний баланс усього житлового
комплексу.
З точки зору Фонду державного майна України, право спільної
власності на допоміжні приміщення у власників квартир виникає з
моменту укладення суб'єктами права спільної власності відповідної
угоди, а приватизація всіх квартир не є обов'язковою умовою
виникнення у них права спільної власності.
3. Представники суб'єктів права на конституційне звернення і
конституційне подання, інші учасники конституційного провадження
на пленарному засіданні підтримали позиції з порушених питань,
викладені відповідно у конституційному зверненні і конституційному
поданні та у письмових поясненнях до Конституційного Суду України.
Представник Асоціації інвесторів "Сучасна архітектура та
будівництво" Балацька О.О. на пленарному засіданні Конституційного
Суду України стверджувала, що частка власності окремого
громадянина в загальній власності законодавством не визначена, як
не визначено і саме поняття "співвласність", і що не розроблено
механізму передачі або набуття права власності на багатоквартирний
будинок. Лише право власності громадян на квартиру оформляється
свідоцтвом про право власності на неї.
4. Вирішуючи питання про офіційне тлумачення положень статей
1, 10 Закону (2482-12), Конституційний Суд України, в аспекті
конституційного звернення і конституційного подання, виходить з
такого.
4.1. У конституційному поданні народні депутати України,
порушивши питання про офіційне тлумачення статті 10 Закону
(2482-12), не навели правового обґрунтування необхідності в
офіційному тлумаченні положень пунктів 1, 3, 4, 5, 6, 7 цієї
статті. Фактично у конституційному поданні, як і в конституційному
зверненні, обґрунтовано твердження про необхідність в офіційній
інтерпретації положень лише пункту 2 статті 10 Закону (2482-12).
Це було підтверджено і в процесі дослідження матеріалів справи на
відкритій частині пленарного засідання Конституційного Суду
України.
4.2. Згідно з частиною першою статті 1 Закону (2482-12)
суть приватизації державного житлового фонду полягає у відчуженні
на користь громадян України, а отже, у їхню власність як квартир
(будинків), кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де
мешкають два і більше наймачів, так і належних до них
господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв тощо)
державного житлового фонду. Закон (2482-12) врегульовує також
відносини, пов'язані з виникненням, оформленням та набуттям права
приватної власності на квартири та інші об'єкти приватизації
державного житлового фонду.
Допоміжні приміщення, відповідно до пункту 2 статті 10
Закону (2482-12), стають об'єктами права спільної власності
співвласників багатоквартирного будинку, тобто їх спільним майном,
одночасно з приватизацією громадянами квартир, що засвідчується
єдиним документом - свідоцтвом про право власності на квартиру.
Для підтвердження набутого в такий спосіб права не потребується
вчинення будь-яких інших додаткових юридичних дій. Власникам
квартир немає необхідності створювати з цією метою об'єднання
співвласників багатоквартирного будинку.
Набуте громадянами право на квартири державного житлового
фонду та належні до них допоміжні приміщення є непорушним (стаття
41 Конституції України (254к/96-ВР), забезпечується державою і
захищається судом (стаття 55 Конституції України).
4.3. Відповідно до Конституції України (254к/96-ВР) всі
суб'єкти права власності рівні перед законом. У багатоквартирних
будинках, де не всі квартири приватизовані чи приватизовані
повністю, власник (власники) неприватизованих квартир (їх
правонаступники) і власники приватизованих квартир
багатоквартирного будинку є рівноправними співвласниками
допоміжних приміщень. Вони є рівними у праві володіти,
користуватися і розпоряджатися допоміжними приміщеннями. Ніхто з
власників квартир не має пріоритетного права користуватися та
розпоряджатися цими приміщеннями, в тому числі і з питань
улаштування мансард, надбудови поверхів і т.ін.
Аналізуючи порушені у конституційному зверненні і
конституційному поданні питання щодо права власників
приватизованих і неприватизованих квартир багатоквартирних
будинків та органів місцевого самоврядування і місцевих державних
адміністрацій розпоряджатися допоміжними приміщеннями, а також
конструктивними елементами таких будинків (фундамент, несучі
стіни, міжповерхові перекриття, сходові марші і т.ін.),
Конституційний Суд України виходить з правової характеристики
спільного майна власників квартир, конкретизованої у Законі
України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку"
(2866-14).
Правовий режим майна, що перебуває у спільній власності
власників квартир, має визначатися, відповідно до Конституції
України (254к/96-ВР) (пункт 7 частини першої статті 92),
виключно законами України.
Згідно зі статтею 19 Закону України "Про об'єднання
співвласників багатоквартирного будинку" (2866-14) спільне майно
власників квартир складається з неподільного та загального майна.
Неподільне майно перебуває у їх спільній сумісній власності і не
підлягає відчуженню, загальне майно - у спільній частковій
власності. Відповідно до цього Закону (2866-14) співвласники
допоміжних приміщень мають право розпоряджатися ними в межах,
встановлених зазначеним Законом та цивільним законодавством.
Таким чином, питання щодо згоди власників квартир -
співвласників допоміжних приміщень багатоквартирного будинку - на
надбудову поверхів, улаштування мансард і т.ін. з використанням
при цьому конструктивних елементів будинку, як і на вчинення інших
дій стосовно допоміжних приміщень (оренда тощо), має вирішуватися
відповідно до законів про власність та інших законів України,
передусім Цивільного кодексу України (435-15).
На підставі викладеного та керуючись статтями 147, 150
Конституції України (254к/96-ВР), статтями 51, 63, 65, 67, 69,
93, 94 Закону України "Про Конституційний Суд України"
(422/96-ВР), Конституційний Суд України
в и р і ш и в:
1. В аспекті конституційного звернення і конституційного
подання положення частини першої статті 1, положення пункту 2
статті 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового
фонду" (2482-12) треба розуміти так:
1.1. Допоміжні приміщення (підвали, сараї, кладовки, горища,
колясочні і т.ін.) передаються безоплатно у спільну власність
громадян одночасно з приватизацією ними квартир (кімнат у
квартирах) багатоквартирних будинків. Підтвердження права
власності на допоміжні приміщення не потребує здійснення
додаткових дій, зокрема створення об'єднання співвласників
багатоквартирного будинку, вступу до нього.
1.2. Власник (власники) неприватизованих квартир
багатоквартирного будинку є співвласником (співвласниками)
допоміжних приміщень нарівні з власниками приватизованих квартир.
1.3. Питання щодо згоди співвласників допоміжних приміщень на
надбудову поверхів, улаштування мансард у багатоквартирних
будинках, на вчинення інших дій стосовно допоміжних приміщень
(оренда тощо) вирішується відповідно до законів України, які
визначають правовий режим власності.
2. Рішення Конституційного Суду України є обов'язковим до
виконання на території України, остаточним і не може бути
оскаржене.
3. Рішення Конституційного Суду України підлягає
опублікуванню у "Віснику Конституційного Суду України" та в інших
офіційних виданнях України.

Про практику застосування судами статті 376 Цивільного кодексу України (про правовий режим самочинного будівництва)

З метою правильного й однакового застосування положень статті 376 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) при розгляді цивільних справ, пов'язаних із самочинним будівництвом, пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ПОСТАНОВЛЯЄ дати судам такі роз'яснення:

1. Положення статті 376 ЦК поширюється на випадки самочинного будівництва житлових будинків, будівель, споруд, іншого нерухомого майна як фізичними, так і юридичними особами.

При вирішенні справ цієї категорії та застосуванні статті 376 ЦК суди повинні керуватися положеннями законодавства України про містобудування, яке складається, зокрема, ізКонституції України, відповідних положень ЦК, Земельного кодексу України (далі - ЗК), законів України від 16 листопада 1992 року № 2780-XII "Про основи містобудування" (далі - Закон № 2780-XII), від 20 травня 1999 року № 687-XIV "Про архітектурну діяльність" (далі - Закон № 687-XIV), від 16 вересня 2008 року № 509-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сприяння будівництву", від 25 грудня 2008 року № 800-VI "Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва", від 17 лютого 2011 року № 3038-VI "Про регулювання містобудівної діяльності" (далі - Закон № 3038-VI), від 22 травня 2003 № 858-IV "Про землеустрій", від 19 червня 2003 року № 963-IV "Про державний контроль за використанням та охороною земель" та інших нормативно-правових актів, що видаються на їх виконання, з дотриманням яких повинно здійснюватися будівництво об'єктів нерухомості.

Застосування зазначених нормативних актів має здійснюватися із дотриманням вимог про дію актів цивільного законодавства у часі.

2. Відповідно до статті 376 ЦК суди розглядають спори щодо самочинного будівництва, зокрема:

- про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно власником земельної ділянки;

- про визнання права власності на самочинно збудоване майно на земельній ділянці, що не була відведена особі, яка здійснила самочинне будівництво;

- про відшкодування витрат на будівництво, здійснене на земельній ділянці, яку особі не було відведено;

- про знесення самочинно збудованого нерухомого майна;

- про зобов'язання особи, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, провести відповідну перебудову;

- про стягнення витрат, пов'язаних із приведенням земельної ділянки до попереднього стану.

3. Право власності у порядку, передбаченому частиною третьою статті 376 ЦК, може бути визнано лише на новозбудоване нерухоме майно або нерухоме майно, яке створено у зв'язку зі знесенням попередньої будівлі та відповідно до будівельних норм і правил є завершеним будівництвом.

Визнання права власності на незавершений об'єкт самочинного будівництва не допускається, оскільки це суперечить змісту як частини третьої статті 376, так і статті 331 ЦК.

4. При розгляді справ зазначеної категорії судам слід мати на увазі, що самочинним вважається будівництво житлового будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майна, якщо вони збудовані (будуються) на земельній ділянці, що не була відведена особі, яка здійснює будівництво; або відведена не для цієї мети; або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту; або з істотним порушенням будівельних норм і правил.

Самочинним також вважається будівництво хоча і на підставі проекту, але за наявності істотних порушень зазначених норм та правил як у самому проекті, так і при будівництві, за наявності рішень спеціально уповноважених органів про усунення порушень.

Будівництвом об'єкта нерухомості на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, вважається спорудження таких об'єктів на земельній ділянці, що не віднесена до земель житлової й громадської забудови, зокрема, наданій для ведення городництва, сінокосіння, випасання худоби тощо, цільове призначення або вид використання якої не змінено в установленому законом порядку.

Під наданням земельної ділянки слід розуміти рішення компетентного органу влади чи органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у власність або надання у користування, або передачу права користування земельною ділянкою на підставі цивільно-правових договорів із фізичною чи юридичною особою.

Не може вважатися наданням земельної ділянки лише рішення компетентного органу влади про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або для розробки проекту забудови.

Під метою надання земельної ділянки слід розуміти вид використання земельної ділянки (стаття 19 ЗК, Класифікація видів цільового призначення земель, затверджена наказом Державного комітету України із земельних ресурсів від 23 липня 2010 року № 548), зазначений у рішенні відповідного компетентного органу державної влади чи місцевого самоврядування про надання земельної ділянки у користування або передачу у власність з урахуванням цільового призначення земельної ділянки.

Під належним дозволом слід розуміти передбачений Законом України № 3038-VIдозвільний документ (статті 35 - 37), що дає право виконувати підготовчі та будівельні роботи саме того об'єкту і на тій земельній ділянці, яка передана з цією метою певній особі.

Під проектом слід розуміти залежно від категорії об'єкта будівництва відповідний склад документації, визначеної статтями 1, 7 та 8 Закону України № 687-XIV, отриманої відповідно до статей 29, 31 Закону № 3038-VI, а також будівельний паспорт та технічні умови, отримані відповідно до статей 27, 30 зазначеного Закону.

Будівництвом, яке здійснюється з істотним порушенням будівельних норм і правил, вважається у тому числі будівництво, яке хоча і здійснюється за наявності проекту, але з порушенням державно-будівельних норм та санітарних правил, що загрожують життю та здоров'ю людини у разі невиконання приписів інспекції державного архітектурно-будівельного контролю про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил тощо.

5. Відповідно до вимог статті 376 ЦК право на звернення до суду з позовом про знесення або перебудову самочинно збудованого об'єкта нерухомості мають як органи державної влади, так і органи місцевого самоврядування.

У випадках порушення прав інших осіб право на звернення до суду належить і таким особам за умови, що вони доведуть наявність порушеного права (стаття 391 ЦК), а також власнику (користувачу) земельної ділянки, якщо він заперечує проти визнання за особою, яка здійснила самочинне будівництво на його земельній ділянці, права власності на самочинно збудоване нерухоме майно (частина четверта статті 376 та стаття 391 ЦК).

Відповідно до положень статті 38 Закону № 3038-VI право на звернення до суду з позовом про знесення самочинно збудованих об'єктів містобудування належить також відповідним інспекціям державного архітектурно-будівельного контролю. Такий позов може бути пред'явлено до суду у разі, якщо особа в установлений строк добровільно не виконала вимоги, встановлені у приписі про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил із визначенням строку для добровільного виконання припису, та/або якщо перебудова об'єкта є неможливою.

Розглядаючи зазначені позови відповідно до вимог вказаної норми та положень частини сьомої статті 376 ЦК, суди мають встановлювати, чи було видано особі, яка здійснила самочинне будівництво, припис про усунення порушень, чи можлива перебудова об'єкту та чи відмовляється особа, яка здійснила самочинне будівництво, від такої перебудови.

6. Право власності на самочинно збудовані житлові будинки, будівлі, споруди, інше нерухоме майно не набувають як особи, які здійснили це будівництво, так і їхні спадкоємці. Права спадкоємців щодо самочинно збудованого майна визначаються судом відповідно до положень статті 1218 ЦК та з урахуванням роз'яснень, наданих у пункті 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 "Про судову практику у справах про спадкування".

Це майно не є об'єктом права власності, воно не може бути предметом поділу та встановлення порядку користування в судовому порядку; на нього не може бути звернено стягнення за виконавчими документами, у тому числі продаж його з прилюдних торгів.

Вимоги особи, яка самочинно збудувала нерухоме майно, або заінтересованої особи, що не пов'язані з правом власності на ці будівлі, зокрема, про визнання права на матеріали, одержані при їх знесенні, підлягають розгляду судами на загальних підставах.

7. Не може бути застосовано правила статті 376 ЦК при вирішенні справ за позовами:

- про визнання права власності на самочинно переобладнані квартири в багатоквартирних будинках різних житлових фондів, оскільки такі правовідносини врегульовано іншими нормами законодавства, зокрема статтею 383 ЦК та відповідними нормами Житлового кодексу Українищодо власників квартир;

- про визнання права власності на самочинно збудовані тимчасові споруди;

- про визнання права власності на самочинно збудовані приналежності до основної речі (ганок, веранда, мансарда тощо).

8. Право на будівництво нерухомого майна (забудову) мають власники земельних ділянок (стаття 90 ЗК), землекористувачі (стаття 95 ЗК), особи, які набули права користування чужою земельною ділянкою (суперфіцій) за договором із власником земельної ділянки (стаття 1021 ЗК) або з інших передбачених законом підстав.

Власником або землекористувачем земельної ділянки право на її забудову (будівництво) реалізується за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням та видом відповідно до містобудівних умов і обмежень, встановлених законодавством.

Право на забудову виникає у особи, яка набула права на земельну ділянку на законних підставах, після здійснення нею дій, передбачених статтями 26 - 32 Закону № 3038-VI.

9. При розгляді справ зазначеної категорії судам слід мати на увазі, що відповідно до статті 26Закону № 2780-XII спори з питань містобудування вирішуються радами, інспекціями державного будівельного архітектурного контролю у межах їх повноважень, а також судом відповідно до законодавства.

За загальним правилом кожна особа має право на захист свого цивільного права лише в разі його порушення, невизнання або оспорювання (частина перша статті 15 ЦК, частина перша статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК). У зв'язку із цим звернення до суду з позовом про визнання права власності на самочинне будівництво має здійснюватися за наявності даних про те, що порушене питання було предметом розгляду компетентного державного органу, рішення якого чи його відсутність дають підстави вважати про наявність спору про право.

Враховуючи наведене, при вирішенні питання про відкриття провадження у справі за позовом про визнання права власності на самочинно збудовані об'єкти суд має звертати увагу чи зазначено у позовній заяві відповідно до вимог статті 119 ЦПК обставини щодо звернення позивача до інспекції державного будівельного архітектурного контролю про прийняття об'єкта до експлуатації та посилання на докази щодо зазначених обставин. У разі відсутності посилання на такі обставини або докази суд має відповідно до вимог статті 121 ЦПК залишити позовну заяву без руху та надати строк для усунення недоліків із наслідками, передбаченими частиною другою статті 121 ЦПК.

Якщо позивач не звертався до компетентного державного органу із заявою про прийняття об'єкта до експлуатації, суд вирішує спір по суті з урахуванням наведених обставин та вимог закону.

10. Позов про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно на чужій земельній ділянці може бути пред'явлено до органу державної влади або органу місцевого самоврядування та власника (користувача) земельної ділянки у випадку забудови на земельній ділянці, яка належить до державної чи комунальної власності або фізичній чи юридичній особі.

У разі пред'явлення позову про визнання права власності на самочинно збудований об'єкт нерухомості до неналежного відповідача (наприклад, до бюро технічної інвентаризації чи лише до певної фізичної особи) суд залежно від предмета позову та обставин справи у порядку, передбаченому частиною першою статті 33 ЦПК, має вирішити питання про його заміну на належного відповідача або із власної ініціативи у порядку, передбаченому частиною другою статті 35 ЦПК, залучає відповідний державний орган чи орган місцевого самоврядування як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета позову, також відповідно до частини третьої статті 45 ЦПК залучає до участі у справі відповідну інспекцію державного архітектурно-будівельного контролю для надання висновків на виконання її повноважень.

11. Відповідно до пункту 4 статті 26, статті 27 Закону № 3038-VI право на забудову земельної ділянки реалізується її власником або користувачем за умови використання земельної ділянки відповідно до вимог необхідної містобудівельної документації, отриманої забудовником до початку виконання будівельних робіт, зокрема: вихідних даних, технічних умов, будівельного паспорта, розроблення проектної документації та проведення у випадках, передбачених статтею 31 цього Закону, її експертизи; затвердження проектної документації; виконання підготовчих та будівельних робіт.

При цьому суд має звертати увагу на те, що відповідно до статті 32 Закону № 3038-VI віднесення будівництва до категорії складності об'єктів будівництва здійснюється проектною організацією і замовником; від зазначеної категорії залежить склад дозвільної документації (статті 26 - 31 зазначеного Закону), необхідної для початку будівництва.

Вирішуючи справу, суд має розмежовувати підстави початку підготовчих та будівельних робіт, які, крім статей 34 і 35 Закону України № 3038-VI, регулюються також постановою Кабінету Міністрів України від 13 квітня 2011 року № 466 "Про деякі питання виконання підготовчих і будівельних робіт", та звертати увагу на те, що для початку будівельних робіт достатньо направлення повідомлення або декларації до територіального органу державної архітектурно-будівельної інспекції з урахуванням категорії складності об'єктів будівництва.

Крім того, суд повинен мати на увазі те, що пунктом 9 Прикінцевих положень Закону № 3038-VI визначено спрощений порядок прийняття до експлуатації збудованих до 31 грудня 2009 року індивідуальних (садибних) житлових будинків, садових, дачних будинків, господарських (присадибних) будівель і споруд, прибудов до них тощо, які збудовано без дозволу на виконання будівельних робіт і заяви про прийняття яких подаються до 31 грудня 2012 року.

12. У справах, пов'язаних із самочинним будівництвом нерухомого майна, суди мають враховувати, що за загальним правилом особа, яка здійснила або здійснює таке будівництво, не набуває права власності на нього (частина друга статті 376 ЦК).

Разом із цим власник земельної ділянки набуває право власності на зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно (частина друга статті 375 ЦК), тому на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудовано на ній, якщо це не порушує права інших осіб (частина п'ята статті 376 ЦК).

Вирішуючи справу за позовом власника (користувача) земельної ділянки про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно, суди зобов'язані встановлювати усі обставини справи, зокрема: чи є позивач власником (користувачем) земельної ділянки; чи звертався він до компетентного державного органу про прийняття забудови до експлуатації; чи є законною відмова у такому прийнятті; чи є порушені будівельні норми та правила істотними.

13. Вирішуючи позови про знесення самовільно збудованих (прибудованих, надбудованих) балконів, мансард, горищ тощо у багатоповерхових багатоквартирних будинках, суди повинні враховувати, що положення статті 376 ЦК до цих правовідносин не застосовуються.

Проте у випадку, коли квартира в такому будинку розташована на першому (цокольному) поверсі й власник здійснив прибудову до неї з одночасним зайняттям частини прибудинкової земельної ділянки, спір повинен вирішуватися відповідно до правил статті 376 ЦК.

14. На підставі частини третьої статті 376 ЦК суд може задовольнити позов про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно на земельній ділянці, що не надавалася у власність чи користування особі, яка збудувала його, якщо їй у встановленому законом порядку було передано земельну ділянку у власність або надано у користування під уже збудоване нерухоме майно відповідно до її цільового призначення, та за умови, що будівництво велося з додержанням архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил згідно із законодавством, містобудівною та проектною документацією, а також у разі, якщо ці обставини були предметом розгляду компетентного державного органу (частина третя статті 375 ЦК).

При цьому суд має враховувати, що відсутність заперечень власника проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила самочинне будівництво, чи визнання такого позову має бути обґрунтовано відповідними доказами, що підтверджують право на вчинення таких процесуальних дій, зокрема, договорами купівлі продажу земельної ділянки, оренди, міни.

15. Виходячи зі змісту частини третьої статті 376 ЦК, при доведенні визначених нею умов суд може визнати право власності на самочинно збудоване майно також за особою, яка його збудувала, якщо після закінчення будівництва земельну ділянку цій особі було передано у власність або надано у користування, або з власником земельної ділянки, на якій розміщено майно, укладено договір суперфіцію (частина перша статті 413 ЦК) відповідно до її цільового призначення.

Вирішуючи справи такої категорії, суд має виходити з того, що надання земельної ділянки під уже збудоване нерухоме майно чи укладення договору суперфіцію може відбутися як до пред'явлення позову до суду, так і після цього.

16. Позов особи, яка самочинно збудувала нерухоме майно на земельній ділянці, власником або користувачем якої є інша особа, про визнання права власності на цю нерухомість може бути задоволено судом на підставі частини третьої статті 376 ЦК, якщо буде встановлено, що власник або користувач земельної ділянки не заперечує проти цього, будівництво не порушує права інших осіб і відповідає будівельним, архітектурним, санітарним, екологічним та іншим нормам і правилам, державним стандартам.

17. Позов про знесення самочинно збудованого нерухомого майна може бути пред'явлено власником чи користувачем земельної ділянки або іншою особою, права якої порушено, зокрема, власником (користувачем) суміжної земельної ділянки з підстав, передбачених статтями 391, 396 ЦК, статтею 103 ЗК.

Якщо позов про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно пред'явлено до власника (користувача) земельної ділянки, який заперечує проти визнання права власності на це майно за особою, що його збудувала, власник (користувач) має право відповідно до вимог статті 123 ЦПК пред'явити зустрічний позов про знесення нерухомого майна.

Позов може бути пред'явлено до особи, яка здійснила будівництво, як про зобов'язання знесення забудови, так і про знесення забудови за рішенням суду самим власником (користувачем) земельної ділянки за рахунок особи, яка здійснила самочинне будівництво, з одночасним відшкодуванням підтверджених витрат на його знесення.

18. При вирішенні позову про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно на підставі частини третьої статті 376 ЦК суд не повинен враховувати час передачі земельної ділянки у власність або надання її у користування, або укладення договору суперфіцію, у тому числі в період розгляду справи, оскільки такі дії свідчать про визнання за позивачем права на забудову з боку власника (користувача) земельної ділянки.

Якщо під час розгляду справи позивачеві відповідно до законодавства України було надано земельну ділянку або укладено договір суперфіцію, суд має оцінювати зазначені дії відповідача з урахуванням частини четвертої статті 174 ЦПК (визнання відповідачем позову).

Надання позивачеві під час розгляду справи земельної ділянки в порядку, встановленому законодавством України, або укладення з ним договору суперфіцію за наявності відмови компетентного державного органу в прийнятті забудови до експлуатації з підстави відсутності у нього земельної ділянки може бути підставою для відмови в позові. За таких обставин позивач не позбавлений можливості звернутися до відповідних державних органів із заявою про прийняття забудови до експлуатації в порядку, встановленому законодавством України.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: