ІНФОРМАЦІЙНИЙ ПРОСТІР В УКРАЇНІ 2 страница

Станом на 2004 р. за межами України мешкає від 10 до 15 м>лн. українців, тобто близько третини нації.

Українська діаспора (понад 250000 осіб, 2004 рік)

Формування політично! нації в Україні

Регіони проживання

Казахстан

Чисельність (тис. осіб)

896-2400

У Москві, Санкт-Петербурзі, районі Кур­ська, Воронежа, Саратова, Самари, Астра­хані, Кубані (Краснодарський край), Дону, від Оренбурга до Тихого океану, в Закаспійській області, у Приморській області над рікою Уссурі, в Амурській області («Зелений Клин»)

На півночі, промислові центри

1 Важливим чинником єдності культури є спільна мова.

Мовна ситуація в Україні

Історична доля українського народу склалася так, що його мова не завжди функціонувала як державна. Коли після монголо-татарської навали переважна більшість українських земель опини­лась у складі Великого князівства Литовського, давня українська мова функціонувала в законодавстві, судочинстві, державному та приватному листуванні, становище її як державної закріпилось у Статуті 1566 р. Українська мова мала статус, близький до дер­жавного, у XIV — першій половині XVI ст. і на землях Галичини та Західної Волині, що тоді перебували під владою Польщі. Нею іноді користувалися кримські хани у зносинах з польськими ко­ролями. Протягом XIV—XVI ст. українська писемна літературна мова вживалася на державному рівні у Молдовському князівстві. Отже, українська літературна мова в XIV-XVI ст. мала функції міжнаціональної.

Словник __.

Державна мова — закріплена законодавством мова, вживання якої обов'язкове в органах державного управління та діловодства, громадсь­ких органах та організаціях, на підприємствах, у державних закладах освіти, науки, культури, у сферах зв'язку та інформації.

Мовна політика — сукупність ідеологічних постулатів і практич­них дій, спрямованих на регулювання мовних відносин у країні або на розвиток у певному напрямі мовної системи.

Двомовність (білінгвізм) — практика індивідуального або колектив­ного використання двох мов у рамках однієї державної або соціальної спільноти. В Україні найбільшого поширення набула українсько-російська двомовність, пов'язана з уживанням мовцями поряд з рідною українською російської мови.

Укладена 1569 р. в Любліні унія Литви з Польщею призвела до того, що майже всі українські землі перейшли до складу Польсь­кого королівства. Від того часу позиції української мови в державі почали невпинно погіршуватись, незважаючи на те, що українська шляхта домагалася для неї привілеїв. На юридично-діловому рівні українську мову поступово витіснили польська та латина.

Після приєднання України до Росії спеціального акта про державність української мови не було прийнято, бо функціонування її в усіх державних установах Гетьманщини вважалося природ­ним.

На землях, що залишилися під владою Польщі, українська мова дедалі більше зазнавала всіляких утисків. У XVIII ст. вона майже цілковито зникла з офіційного вжитку. На українських землях, які опинилися під владою Австро-Угорщини, українську мову вживали у шкільному навчанні, тільки час від часу "вона з'являлася в офіційних документах.

На Лівобережній Україні в державних установах українськ мова збереглася до початку 80-х pp. XVIII ст., коли російський ц& рат ліквідував залишки автономії України. Відтоді аж до 1917 р, на всіх історичних землях України, що були в складі Російсько} імперії, вона перестала функціонувати не тільки в державних уст& новах, айв освітніх закладах; друкування книжок українською мовою, крім художніх текстів та історичних пам'яток, було за­боронене (Валуєвський циркуляр 1863 р., Емський указ 1876 р. та ін.).

Тільки в січні 1919 р. законом Директорії Української Народної Республіки українська мова була проголошена Державною із за­безпеченням прав мов національних меншин. Такий самий закон ухвалила Західноукраїнська Народна Республіка. Державність української мови була утверджена згодом і на Закарпатті.

Формування політичної нації в Україні

«V.

Статус української мови, близький до державного, гаранту­вався «Положенням про забезпечення рівноправності мов та про сприяння розвиткові української культури», затвердженим ВУЦВК та РНК УСРР 1927 р. Однак із 30-х pp. до жовтня 1989 р. воно не ви­конувалося, що спричинило обмежене використання української мови як державної й призвело до звуження її функцій на більшій частині території України.

1989 року Верховна Рада УРСР прийняла Закон УРСР «Про мови в Українській РСР», у якому сказано: «Відповідно до Конституції Української РСР державною мовою Української Радянської Соціалістичної Республіки є українська мова. Українська РСР забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах життя» (ст. 2 розд. І). Разом із тим у Законі зазначено, що держава створює необхідні умови для розвитку і використання мов інших національностей, які проживають в Україні.

У Конституції України, прийнятій Верховною Радою 28 червня 1996 p., зафіксовано: «Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України... Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом» (ст. 10).

Станом на 2010 р. державною мовою в Україні є українська. На сайті Державного комітету статистики подано такі офіційні дані щодо мовного складу населення на 2001 рік (рік останнього на сьогодні перепису населення в Україні):

Формування політичної нації в Україні

шоиТяТ7 М0ВУ НаЗВаЛИ РІДН°Ю 67'5 % насе^ння України, що на г,Ь /о більше, ніж за даними перепису 1989 року Російську мову визначили як рідну 29,6 % населення, порівняно з мислим переписом цей показник зменшився на 3,2 %. Частка інши/мов

ня oTv ГлЙЗаН1 ЯК РоД«*„', 3a міжпеРеписний період збільшилася на и,4 % і становила 2,9 %.

Вільне володіння російською мовою під час перепису 2001 ро­ку зазначили 43,3 % українців. Серед опитаних росіян 54,8»/0 засвідчили вільне володіння українською мовою. Однак матеріали соціолінгвістичних досліджень не підтверджують такої високої цифі ри вільного володіння українською і її використання у спілкуванні Помітна тенденція у мовній політиці до закріплення панівної ролі російської мови зумовлювала послідовне обмеження вжиі ванна украшської мови в економіці, суспільно-політичному «житті, у сферах освіти, науки та культури. Як наслідок цьо I mw ДаН-МИ С0Ц10ЛІНГВІСТИІІних досліджень, переважна біль- ' шість російськомовного населення не володіла українською мо­вою' 1І?*™0 П°Л0ВИНИ українців з рідною українською мо­вою, що мешкали в містах, мали лише російськомовні навички

спілкування в офіційних сферах, хоча вдома переважно користу­валися рідною мовою. Помітні обмеження функціонального вико­ристання української мови, пропаганда виняткової ролі російської призводили до закріплення уявлення про нижчий суспільний ста­тус української мови.

Прийняття Закону УРСР «Про мови в Українській РСР» 1989 р. і проголошення української мови державною започатку­вали розвиток в Україні російсько-української та інших форм двомовності, пов'язаних із використанням поряд з рідними мовами української. Соціолінгвістичні дослідження свідчать про поступові зміни ціннісних орієнтирів мовців, підвищення соціального ста­тусу української мови. Однак колективні стереотипи змінюються повільніше, ніж це передбачено Законом і державною програмою його впровадження. Це зумовлюється загальною мовною ситуацією в країні, а також пов'язаним з нею політичним протистоянням щодо визначення дальших шляхів мовного розвитку окремих регіонів.

Українська мова більше поширена в центральній частині, на півночі та на заході країни, російська — на півдні та сході, де українська мова побутує переважно на рівні свідомого вибору окремих мовців. На території України, зокрема в східних областях, особливо серед сільського населення, побутує також так званий суржик — продукт змішування української та російської мов.

Це цікаво

Суржик (букв. — невисокої якості суміш зерна різних культур — пшениці й жита, а також жита і ячменю, ячменю й вівса тощо; бо­рошно з такої суміші) — поширена в Україні розмовна назва ненор­мативного мовлення, що будується на основі змішування елементів двох і більше мов. Ця проблема привертає увагу багатьох українців, як фахівців-лінгвістів, так і зацікавлених з інших галузей. Оцінка цьо­го явища в більшості є негативною, адже елементи суржику потрапля­ють в усі сфери вживання української мови, спотворюючи її. 1994 р. вийшов посібник Олександри Сербенської «Антисуржик: Вчимося ввічливо поводитись і правильно говорити». Дослідниця підкреслює, крім лінгвістичного, психологічний аспект негативного впливу сур­жику на свідомість. Однак існують і погляди на нього як на явище, якого щонайменше не можна уникнути і тому потрібно використо­вувати як засіб українізації. Наприклад, Олесь Доній у статті «Хай живе суржик» висловлює такі думки: «...в наших умовах боротьба з суржиком — це не першочергова проблема. Більше того, ця бороть­ба шкідлива, бо вона зменшує коло наших союзників, замість того, щоби завойовувати нових. Потрібно боротися. Але боротися не з сур­жиком, а за перехід на суржик російськомовних. Спочатку хоча б на суржик. А далі вже справа техніки...» [http://www.artvertep. dp.ua/news/227.html].

1 червня 2004 р. в Києві відбувся так званий «Суд над суржиком», у якому взяли участь відомі громадсько-культурні діячі. Засідання було побудоване, як у справжньому суді — із «суддею» Олесем Донієм, ♦прокурором» Юрієм Покальчуком, «адвокатом» Богданом Жолда-ком, «свідками» з боку звинувачення і захисту. Суржик був звинува­чений за такими статтями Кримінального кодексу, як проституція, державна зрада, розтління молоді, забруднення навколишнього се­редовища. «Суддя», вислухавши всі аргументи «за» і «проти», ого­лосив рішення визнати суржик винним за всіма статтями, але після одержання скриньки «На підкуп суду» оголосив, що суд діє за чин­ними українськими традиціями, тому вердикт було негайно змінено на виправдальний: «Суржик є безневинним покручей. Дозволяється спілкуватися ним всім суржиконосцям» [http://www.radiosvoboda.org/ content/article/916814.html].

На проблемі двомовності активно спекулюють політики, із на­ближенням кожних виборів обіцяючи сприяти розвиткові російської чи української мови залежно від того, на підтримку якої частини населення України вони спираються. У період існування України як незалежної держави проводилися певні систематичні заходи щодо підвищення статусу української мови, а після Помаранчевої революції 2004 року такі заходи навіть посилилися, що негай­но викликало суперечливу реакцію серед населення (як, напри­клад, українське дублювання іноземних фільмів). У той же час відбувалися спроби впровадження російської як другої державної або регіональної в певних регіонах (у Харківській, Запорізькій областях, у Криму тощо), які набули особливого поширення після другої ратифікації «Європейської хартії регіональних мов» 2003 року. У 2010 році, після того як на посаду Президента було, обрано Віктора Януковича і він призначив свій Кабінет Міністрів,* відбулися зміни в напрямках мовної політики: скасовано іспити з української мови при вступі до аспірантури і при отриманні сту­пеня кандидата наук тощо. Обговорюється проект нового закону про мови, що викликає заперечення з боку науковців та активні протести з боку патріотично налаштованої частини громадськості. Релігія та релігійні конфесії в Україні.

Взаємини церкви та держави

Згідно з Законом про свободу совісті та релігійні організації (1991 р.) та 35 статтею Конституції України церква відокремлена від держави, а школа — від церкви, але церква (або релігійна організація) має права юридичної особи, права власності та господарчої діяльності. Гарантовано право на свободу совісті, тоб­то свободу мати, приймати та змінювати релігію або переконання

Формування політичної нації в Україні

за власним вибором і свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої. Згідно з Конституцією, жодна релігія не мо­же бути визнана державою як обов'язкова. Держава має спе­ціальний орган, який контролює становище у відносинах між конфесіями та суспільну діяльність релігійних організацій — Державний комітет у справах релігії. Були також визначені як державні православні свята Пасхи (Великдень), Різдва Христо­вого та Трійці.

Релігійне життя в Україні змінилося на краще після кількох десятиріч державного атеїзму починаючи з кінця 80-х років — відновили діяльність раніше заборонені церкви, зростає чисельність парафій та релігійних конфесій, будуються нові храми. Разом з тим з'явились нові проблеми — повернення церковного май­на та приміщень, боротьба різних конфесій за храми, а також за провідну політичну роль у державі тощо.

Як свідчать соціологічні дослідження і статистичні дані, 56 % дорослого населення України відносять себе до тієї чи іншої кон­фесії, ще близько 30 % вважають себе віруючими, але не приєд­нуються до якоїсь конфесії. Загалом кількість різних конфесій (віросповідань) перевищує 60.

За офіційними даними M3G України, релігійне життя в Україні представлене 55 віросповідними напрямками, у межах яких діють майже 34 тис. релігійних організацій. Розподіл релігійних організацій за конфесійною ознакою свідчить про домінування в Україні православ'я, до якого входить 16 758 парафій, тобто 50 % від загальної кількості релігійних осередків віруючих країни. Але при цьому українська православна церква роз'єднана, тобто в Україні фактично існують три різні православні церкви.

Найчисельніша за кількістю парафій (11610 парафій) — Українська православна церква Московського патріархату. Вона має митрополію, 40 єпархій, 173 монастирі, 34 братства, 18 ду­ховних навчальних закладів, 10 місій, 4112 недільних шкіл та 106 періодичних видань. Вона також єдина канонічно визна­на (але не як автокефальна, тобто самостійна, а як автономна, підпорядкована Московському патріархату) православними церк­вами інших країн.

Українська православна церква Київського патріархату за кількістю релігійних організацій, що становлять її мережу (4135), посідає друге місце. У структурі церкви діють патріархія, 31 єпархіальне управління, 44 монастирі, 26 місій, 9 братств, 16 ду-. ховних навчальних закладів та 1232 недільні школи. Діяльність церкви висвітлюють 35 періодичних релігійних видань.

316 ^

Тема XII. Нація

Українська автокефальна православна церква має патріархію, 12 єпархіальних управлінь, 6 монастирів, 7 місій, 1 братство, 7 духовних навчальних закладів, 301 недільну школу. Діяльність \ • церкви висвітлюють 7 періодичних видань. На сьогодні понадь 70 відсотків парафій УАПЦ діють у західних областях України4 Існуючий розкол затримує вирішення питання про визнання і українського православ'я автокефальним — ні УПЦ КП, ні УАПЦ відповідного статусу не мають.

Інституційна мережа Української греко-католицької церк­ви має митрополію, 3 екзархати, 18 єпархіальних та чернечих управлінь, 3685 громад, 102 монастирі, 15 духовних навчальних закладів, 17 місій та 2 братства. Діяльність церкви висвітлюють 28 періодичних видань.

Римо-католицька церква в Україні нині має митрополію, 18 дієцезіальних та чернечих управлінь, 1060 громад, 91 мона­стир, 39 місій, 3 братства, 8 духовних навчальних закладів, 517 не­дільних шкіл. Життя і діяльність РКЦ висвітлюють 14 періодич­них релігійних видань.

Протестантизм в Україні налічує 10 тис. релігійних осередків, що складає майже 30 % від усієї релігійної мережі. Найвпливовішою та наичисельнішою протестантською спільнотою є Всеукраїнський союз об'єднань євангельських християн-баптистів. Другу сходин­ку за кількістю протестантських релігійних організацій (1588) посідає Всеукраїнський союз церков християн віри євангель­ської — п'ятидесятників. Українська уніонна конференція церк­ви адвентистів сьомого дня має у своєму складі 1057 релігійних організацій.

Релігійні організації харизматичних церков функціонують! в усіх областях країни. Найбільше їх діє в Донецькій області (по­над 10 % від загальної кількості).

Понад 1,5 тисячі релігійних організацій в Україні створе­но національними меншинами. Найбільша частина з них _

послідовники ісламу —1138 організацій. Юдаїзм має 290 організацій, Закарпатська (угорська) реформаторська церква — 118; Німецька євангельсько-лютеранська церква — 40, Вірменська апостольська церква —- 25. Функціонують також етноконфесійні громади чехів, готів, корейців, шведів, в Автономній Республіці Крим — караїмів та кримчаків, у Херсонській та Запорізькій областях — менонітів. Найбільша частка релігійних організацій національних менші зосереджена в Автономній Республіці Крим.

Буддистські релігійні організації діють у 15 областях Україні й у містах Києві та Севастополі.

Формування політичної нації в Україні

Національний склад населення України

Згідно з переписом населення 2001 року національний склад населення України (загальною чисельністю 47,732,079 осіб станом на 2004 р.) характеризується значною перевагою українців. Вони становлять 77,8 % усіх жителів України. Поряд з українцями на території держави проживає, понад 100 національностей. Серед них найбільшу діаспору мають росіяни — 17,3 % усього населення країни. В Україні мешкає також значна кількість представників націй прилеглих держав. Це білоруси, молдавани, поляки, бол­гари, угорці, євреї, румуни. П'яте за чисельністю місце посідає корінний народ Криму — кримські татари (близько 260 тис. чол.). Крім цих національностей, в Україні проживають греки, татари, вірмени, цигани, німці, гагаузи та ін.

На офіційному сайті державного комітету статистики подано такі дані щодо найбільш численних національностей, які мешка­ють в Україні.

Тема XII. Паї.

Українці за чисельністю переважають в усіх областях державі] (за винятком Автономної Республіки Крим, де майже дві третині населення становлять росіяни, а частка українців не перевищуй 25 %). Понад 90 % усього населення становлять українці в Західній та Центральній Україні (крім Чернівецької та Закарпатської обла-| стей). Другий регіон, де частка українців складає від 75 до 80 %, формують суміжні області Східної та Південної України. Частка українців знижується до 60 % лише у двох областях Донбасу (тут мешкає третина всіх росіян України) та Одеській області.

Найбільше росіян мешкає, крім Автономної Республіки Крим, у Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій, Луганській, Одеській і Харківській областях. Тут частка росіян становить від 18 %' у Дніпропетровській до майже 39 % у Луганській областях.

Серед населення інших національностей слід виділити поля­ків, які в Житомирській області становлять близько 4 % її насе­лення, у Хмельницькій — 2 %, у Львівській — 1 %. Білоруси ста­новлять понад 2 % населення Криму, близько 1 % — населення Рівненської та Луганської областей. На молдаван припадає знач­на частина жителів Кіровоградської (0,7 %), Миколаївської (0,9 %) та Чернівецької областей (7,3 %). Угорці зосереджені в основному в Закарпатській (12,1 %), а румуни — в Чернівецькій областях (12,5).

Шляхи подолання проблем національної єдності в Україні

Говорячи про майбутнє українського націєтворення, слід на­вести методи, що пропонують українські політологи В. О. Зуєва та О. О. Коляда:

1. Визначення кожного індивідуума себе належним до україн­ської нації. Звісно, формування нації здійснюється певними елітами, невеликим прошарком суспільства, що складається зі здатних об'єднати, сформувати націю, забезпечити її єдність. Однак задля цього об'єднання має існувати певна громадськість, етнос, що має спільні характеристики. І кожен суб'єкт цієї громадськості має усвідомлювати свою належність до цього соціуму, національно себе ідентифікувати.

Національна ідентичність — усвідомлення власної згоди та причетності до низки цінностей стосовно рідної мови, релігії, ети^ них норм, культурної спадщини, які закріплені в єдиній систем політичних та громадських організацій держави. У кожній держав ці функції, поруч із формуванням в усього соціуму певного бя чення власної нації, народу, громади за допомогою рекламні

Формування політичної нації в Україні

компаній, PR та застосування четвертої влади (ЗМІ), в основному виконує чітко сформована та послідовно спланована система освіти (головним чином середньої та початкової). Недостатня доступність системи освіти для широких мас населення в багатьох країнах світу є не тільки гальмом для їх подальшого соціально-економічного розвитку, але також і однією з причин підвищення соціальної напруженості в суспільстві у результаті зростання соціального роз­шарування. І можна з упевненістю стверджувати, що це розшару­вання в процесі подальшого інформаційно-технологічного розвитку суспільства буде посилюватися. Сучасна система освіти не дає насе­ленню необхідних знань у галузі моралі, національної ідентифікації, бачення та реалізації надбань і напрацювань національних видат­них постатей, створення бачення характеристик, що визначають українську націю не з позицій минулого, а за умов сучасної української нації. Тому, намагаючись ідентифікувати себе національно, українці переважно не розуміють, робити це на основі мовного пи­тання, на принципі територіального походження чи на підставі інших факторів, що в принципі визначають етнос, а не націю. 2. «Двоє людей належать до однієї нації тоді й лише тоді, коли вони визнають одне одного як таких, що належать до однієї нації. Саме наявність таких відносин, а не якісь інші спільні ознаки (хоч якими б вони були) перетворює їх на націю і відокремлює їх від усіх, хто до неї не належить». У цьому аспекті важливим чин­ником є рівень довіри всередині суспільства, тобто те, на якому рівні та ступені члени даного соціуму визначають інших членів цього ж соціуму як «своїх». Результати моніторингу українського суспільства демонструють стабільний критично низький рівень довіри громадян до політично-адміністративної сфери держави. Натомість сфери, наближені до приватного світу особи — сім'я, родичі, коле­ги, сусіди — стабільно користуються більшою довірою громадян. Довіра до себе, сім'ї та родичів є майже абсолютною. Проблема довіри в Україні — це в основному проблема владних та адміністративно-політичних інституцій, міри їх відповідальності перед громадяна­ми, їх дієвості та ефективності. Довіра українських громадян одне до одного, довіра «до людей, а не до інституцій» дає підстави кон­статувати факт, що необхідна умова існування української нації — визначення її представниками одне одного як належних до неї. 3. Формування національної еліти. Еліта кожного народу складає кілька відсотків його загальної чисельності й самовідновлюється протягом одного покоління, тобто 25-30 років. Тобто нинішній час працює на незалежність України, оскільки відбувається швидка регенерація національної еліти, яка є головною умовою державності

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: