ІНФОРМАЦІЙНИЙ ПРОСТІР В УКРАЇНІ 5 страница

Розширення ЄС поки що залежить від розширення НАТО. Для країн Центрально-Східної Європи переговори щодо входжен­ня їх до Євросоюзу були відхилені щонайменше на 4—5 років. Європейський Союз лише в 1999 р. виробив стратегію стосовно Росії, а потім і щодо України. Але, незважаючи на значний спротив з боку РФ і не лише її, три країни ЦСЄ — Польща, Чехія та Угорщина — уже навесні 1999 р. увійшли до Північноатлантичного альянсу (НАТО). Проте стратегічні інтереси України, досвід Польщі, країн Балтії та інших країн Центральної та Східної Європи свідчать про необхідність суттєвіших зусиль щодо зближення з ЄС-

З огляду на зростаючу взаємозалежність світу в ракетно-ядерну епоху розуміння безпеки як винятково військово-стратегічної про­блеми відходить у минуле. Безпека нині має багатокомпонентний характер. При цьому суто військові, зовнішньополітичні аспекти безпеки вже не є визначальними для держави чи нації, що нале­жать до системи складних глобальних й регіональних відносин. Безпека кожної країни має й конкретно-історичний характер, детермінована внутрішніми і зовнішніми чинниками, залежить від наявності надійних партнерів і консолідаційної політики вла­ди. За таких кардинальних змін інтересам безпеки відповідають розширення політичного діалогу, зниження рівня озброєнь, подо­лання регіональних воєнних конфліктів тощо. Важлива роль нале­жить зростанню довіри між країнами молодої демократії та іншими державами континенту і світу, створення нової надійної системи колективної безпеки.

МІСЦЕ УКРАЇНИ В ІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСАХ У ЄВРОПІ. СТРАТЕГІЧНЕ ПАРТНЕРСТВО

За О. В. Бабкіною та В. П. Горбатенко, для України, як і всіх держав Центральної та Східної Європи, важливим геополітичним

548 ~.

Тема XIV. Україна і світ

Місце України в інтеграційних процесах у Європі

чинником є загальноєвропейський процес, входження до європей­ського і світового загалу на засадах цінностей західної демократії. Цьому підпорядковані зовнішньополітичні пріоритети, налаго­дження принципово нових дво- та багатосторонніх відносин, а та­кож відповідна внутрішня трансформація. Стрижнем цього проце­су є положення Підсумкового акта про відсутність територіальних претензій одне до одного всіх учасників Організації безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), про непорушність кордонів, що склалися історично. На відміну від деяких інших країн, Україна не висуває територіальних претензій до своїх сусідів.

На думку тих самих авторів, принципово важливим новим виміром геополітичного становища в Центральній і Східній Європі стало добровільно взяте і виконане Україною зобов'язання про без'ядерний статус держави. Вивезення і знищення в 1996 р. тре­тього за розмірами ядерного арсеналу світу, успадкованого від СРСР, значно підвищило межу безпеки країн континенту. Це без­прецедентне явище світової практики є внеском України в безпе­ку кожної держави, людської спільноти.

У середині 90-х років XX ст. значно зріс рівень загальної без­пеки на Європейському континенті, але певну напругу спричи­няли локальні конфлікти, які різною мірою зачіпали інтереси багатьох держав світу. Подолання конфронтації «комунізм — капіталізм» змінилося локальним протистоянням політичних сил, міжнаціональним суперництвом і етнічною напруженістю в регіонах Європи: на Сході й Півдні ці процеси мають загрозли­вий характер, на Заході кидають виклик європейській економічній і політичній інтеграції. *

Держави Заходу схвалюють бажання східноєвропейських країн брати участь у європейських інтеграційних процесах, але підтримують не пряму участь, а перехідні форми. Так, спеціальна угода про асоціацію з ЄС 1991 р. передбачала пільги Польщі, Угорщині й тодішній Чехословаччині в торгівлі. Згодом такий статус отримали Болгарія, Румунія та інші країни. У 1994 р. було підписано угоду про співробітництво з Україною. Хоча ця угода й не надає статусу асоційованого членства, вона сприяє розширен­ню взаємодії обох сторін.

Перспектива інтеграції східноєвропейських країн до західних структур не є близькою, але стимулює прагнення молодих держав до загальноєвропейських стандартів. Один із перехідних варіантів — створення спеціальних структур, наближених до західних організацій, що уможливлює діалог, консультації з ними. Та­кою структурою є Рада північноатлантичної співпраці, створена

наприкінці 1991 р. Практика регулярних консультацій у межах ЄС передбачає проведення зустрічей на рівні його керівництва та міністрів закордонних справ, оборони країн молодої демократії. Входження нових країн до ЄС — це результат кропіткої діяльності сторін. Україні належить пройти цей шлях.

Для сучасної України особливо важливим є регіон Центральної та Східної Європи, відповідні об'єднання країн цієї частини кон­тиненту. Вона докладає чимало зусиль для розширення відносин у межах Центральноєвропейської ініціативи (ЦЄІ). Важливим зрушенням у цьому напрямі стало набуття нею 1996 р. статусу повноправного члена ЦЄІ, що є відчутним кроком до реалізації стратегічної мети — вступу до ЄС, інтегрування в європейський економічний простір.

За останні роки еволюціонували відносини країн молодої демократії з НАТО, який одночасно з розширенням на схід у по­шуку нової моделі встановлює тісні відносини з Росією. За останні роки Північноатлантичний альянс зосередився на запобіганні конфліктам і врегулюванні криз, а не на підготовці можливих широкомасштабних воєнних операцій. Відчутнішою стала його політична роль у сфері збереження безпеки і стабільності.

НАТО активізував свою участь у подоланні кризових ситуацій та миротворчій діяльності: підтримка зусиль ООН щодо приборкан­ня агресії Іраку в 1990 p., дії щодо налагодження миру в колишній Югославії. Щоправда, не всі держави схвалювали його дії. У миро­творчих операціях брали участь і військовослужбовці українського батальйону. Завдяки міжнародній співпраці, згідно з мандатом ООН, було досягнуто миру в Боснії та Герцеговині.

Водночас воєнні дії НАТО щодо «приборкання гуманітарної катастрофи в Косово» 1999 р. межували з можливістю зруйну­вання досить хиткої рівноваги в системі міжнародних відносин на континенті. Така політика Північноатлантичного союзу з новою силою продемонструвала гостроту «морального виміру» «впровад­ження» демократичних засад розвитку через воєнний примус. По­дальший перебіг подій у цьому регіоні ставить під сумнів засади нової доктрини альянсу щодо «географічних меж відповідально­сті», які виходять за кордони його країн-учасниць.

Практика останніх десяти років свідчить про зацікавленість Північноатлантичного союзу у співробітництві з Росією, Україною та іншими державами пострадянського простору, що знайшло свій вияв у спеціальній програмі «Партнерство заради миру». У руслі цього співробітництва 7 травня 1997 р. в Києві було відкрито Інформаційний центр НАТО — перший такий центр

Тема XIV. Україна і світ

Місце України в інтеграційних процесах у Європі

у країні, що не входить до альянсу. Його завдання — опера тивне інформування про справи в НАТО. Відповідно почала ся структуризація відносин по лінії Київ — Брюссель, я* офіційні особи називають особливим партнерством, що визнаі міжнародну значущість України та її безперечний потенціал у європейській безпеці. 29 травня 1997 р. в Синтрі (Португалії підписано Хартію про особливе партнерство НАТО з Українон>| Президент України та глави держав урядів блоку підписали Хартію про особливе партнерство на саміті НАТО в Мадриді| У липні 1997 р. Хартія набула чинності. Показово, що НАТС обстоює принципи стабільності й недоторканності кордоні! держав-учасниць, гарантує їм територіальну цілісність. Так| засади альянсу дуже вагомі для нашої країни. Адже окре» політичні сили сусідніх держав неодноразово висували пєвї територіальні претензії до України. Натомість НАТО визнає! територіальну цілісність, кордони України та її демократичні ний вибір.

Конкретний внесок України в загальноєвропейську безпеку І полягає в тому, що вона не успадкувала «ядерного менталітету» [ СРСР, відмовилася від конфронтаційних підходів, усвідомила І власну відповідальність за міжнародну безпеку. Цей виважений І підхід засвідчили Декларація 1990 р. про державний суверенітет, основні "напрями зовнішньої політики, схвалені 1993 р. Вер-1 ховною Радою, Концепція національної безпеки України, при­йнята на початку 1997 p., чинна Конституція України, уго­ди із сусідніми країнами. Конституція України є важелем консолідації суспільства, поглиблення демократичних пере-. творень і ствердження територіальної цілісності України. Так, якщо впродовж тривалого часу відносини України з Росією були центральними в політичному житті Києва і невирішеною проблемою національної зовнішньої політики, то підписання в травні 1997 р. широкомасштабного українсько-російського договору та інших документів, їх ратифікація в 1998-1999 pp. знаменує якісно нові політико-правові засади у відносинах між ними. Досягнуті домовленості унеможливлюють конфронтацію в міждержавних відносинах, забезпечують рівень безпеки в регіоні та стабілізують новий геополітичний простір.

Україна впевнено розвиває відносини й з іншими пострадян- І ськими державами. Водночас Київ послідовно виступає проти пе­ретворення СНД на конфедерацію чи федерацію нового типу, роз­глядаючи її як міждержавний форум для активного дво- та бага- | тостороннього співробітництва, передусім економічного. Україна

виходить з історичних зв'язків, що склалися в колишньому Радянському Союзі, вважає за доцільне переводити їх на належну політико-правову основу.

Новим виміром взаємин у СНД стало формування відносин чотирьох країн: Грузії, України, Азербайджану та Молдови, які утворили об'єднання ГУАМ. Характерно, що больовою точкою для кожної з них були територіальні проблеми: Абхазія для Грузії, Ка­рабах для Азербайджану, Придністров'я для Молдови та Севасто­поль і Крим для України. Ці країни відчували на собі тиск гео-політичних амбіцій Росії. Водночас певною мірою збігаються їхні економічні інтереси. Об'єднує їх і прагнення до посилення свого статусу на пострадянському економічному та політичному просторі. Проте, як свідчить перебіг подій, об'єднання ГУАМ поки що не от­римало певного організаційного оформлення і обмежується прове­денням зустрічей лідерів цих країн та міністрів.

Не менш важливими для геополітичного становища України є налагодження відносин з іншими сусідами: надання українсько-польським відносинам характеру стратегічного партнерства; ратифікація україно-молдовського договору в 1996 p.; підписання 1997 р. договорів із Білоруссю про державний кордон, з Румунією про відносини добросусідства й співробітництва. Вагомим вне­ском у зміцнення міжнародних відносин стало підписання лише протягом 1997-2000 років понад 20 державних, 150 міжурядових і 50 міжвідомчих угод і документів. Це свідчить, що Україна в но­вому геополітичному просторі залагодила практично всі проблеми, встановлюючи партнерські й добросусідські відносини.

Особливість геополітичного становища України полягає в тому, що, будучи відкритою для інтеграції до Європи, вона, на відміну від інших країн Центральної та Східної Європи, змушена долати дві лінії поділу континенту, які виникли після Другої світової війни. Перша — межа, що розмивається і зникає, — між країнами колиш­нього Варшавського Договору й рештою Європи. Друга — західний кордон колишнього СРСР, що часом сприймається як межа дуже неоднорідної та аморфної СНД, яка віддаляє Україну від ЇЇ при­родних партнерів у Центральній та Східній Європі.

Україна, послідовно інтегруючись до загальноєвропейської спільноти, розглядає поглиблення інтеграційних процесів на континенті як необхідну передумову створення системи глобальної безпеки, утвердження нового геополітичного про­стору, що відповідатиме вимогам XXI століття. Із прийняттям її до Ради Європи, ЦЄІ та співпраці з іншими європейськими об'єднаннями з'явилися принципово нові можливості для засто-

......----~——™~—««I

сування багатовікового досвіду демократичних держав Європи, в практиці державного будівництва, сходження до цивілізаційного ' рівня розвитку. Україна зміцнила співробітництво і з такими впливовими міжнародними інституціями, як Міжнародний ва­лютний фонд, Всесвітній банк і Європейський банк реконструкції та розвитку. Ініціатива НАТО «Партнерство заради миру» дала змогу Україні гнучко підійти до розвитку співробітництва з Північноатлантичним альянсом, маючи з ним такий рівенИ співпраці, який відповідає її індивідуальним вимогам і можли| востям.

Аналіз конкретного геополітичного становища України та зовнішньополітичних кроків свідчить про нарощування зу> силь до утвердження нашої держави в лоні європейських народів, у світовому співтоваристві. Помітні й здобутки української дипломатії, що позначається на зростанні обсягів та якості відносин з близькими сусідами і з країнами інших регіонів. Хоч і повільно, але зростають іноземні інвестиції. Провідні місця в цій сфері посідають капітали США, ФРН і Великої Британії, чому сприяли політичні та економічні чинники.

Системні особливості сучасних геополітичних процесів та роль України в їх розвитку фокусуються на таких аспектах:

1. Глобальні трансформації, започатковані на зламі ХХ-ХХІ століть, ще не завершилися. Врахування близьких і віддалених (як бажаних, так і небажаних) потенційно можливих змін у регіоні й поза його межами вкрай важливе для України та інших країн І Європи. Тому в інтересах нашої держави й континенту є зміцнення | довіри, розширення політичного діалогу і співробітництва на дво-та багатосторонній основі в межах загальноєвропейського «проце­су, заходи з подолання економічної кризи, дотримання загально­людських фундаментальних цінностей.

2. Конструктивними в діяльності держав молодої демокра- 1 тії постають адаптація зовнішньополітичних засад, коригування І стратегічних пріоритетів з урахуванням нових реалій, формуван-,'■] ня чітких критеріїв геополітичного й геоекономічного становища, врахування складних умов перехідного періоду Європейського кон­тиненту.

3. Долаючи труднощі, Україна продовжує процес розширен­ня своєї дипломатичної присутності у світі, поступово стаючи впливовою європейською та світовою державою, дедалі більше перетворюючись на реального та активного суб'єкта міжнародних л відносин, який має свої національні інтереси і вирішує їх у колі європейських народів.

Місце України в інтеграційних процесах у Європі

Національні інтереси України

Вихідним для виділення національних інтересів України є розуміння сучасної української нації як відкритої поліетнічної спільноти, що історично склалася на території України, яка усвідомлює себе українським народом, а її члени — громадя­нами суверенної держави. Таке визначення охоплює і вузьке розуміння української нації як етнічно однорідної спільності лю­дей української національності, що проживають в Україні, і ши­роке — в тому числі українська діаспора. Перше визначення відображає переважно сферу відносин системи «держава — гро­мадянин», а друге — походження, виховання, культуру. Обид­ва визначення слід брати до уваги для з'ясування конкретних національних інтересів, що сприятиме подоланню національної обмеженості, створенню умов для консолідації українського суспільства навколо ідеї національної держави, в якій дотриму­ватимуться прав людини незалежно від її етнічного походження. Цей підхід є важливим аспектом діяльності держави щодо обстою­вання національних інтересів, він зумовлює і відповідну політику в інтересах національної безпеки.

Національні інтереси — інтегральне вираження інтересів усіх членів суспільства, що реалізуються через політичну систему відповідної держави як компроміс у поєднанні запитів кожної лю­дини і суспільства загалом.

Національні інтереси не тотожні інтересам націй, оскільки перші інтегрують інтереси всіх людей незалежно від національної належності, а другі — лише інтереси окремої нації. В Україні проживає майже 100 націй, у кожної є специфічні інтереси. Але національні інтереси для всіх є інтегруючим, єднальним чинником їх існування в державі, поліпшення умов соціального й політичного буття. Іншими словами, національний інтерес є домінантою загаль­носуспільних прагнень.

Щодо цього народ України чітко визначився на основі на­ціонального загальнонародного консенсусу: незалежна, суверен­на, соборна, демократична держава, характерні риси якої — гро­мадянське суспільство, демократична, соціальна, правова дер­жава, економічний і політичний плюралізм, ідеологія та мо­раль, що ґрунтуються на національних і загальнолюдських цінностях, дотриманні прав людини. Жодна з політичних сил України не заперечує цих ціннісних орієнтирів. Саме тому вони становлять національну мету, національну концепцію розвитку, платформу для національної згоди. У цьому руслі мають фор-

Тема XIV Україна і світ

муватися і національні інтереси України, усвідомлення, яких є підставою узгодження їх з інтересами інших країн, не посту-паючись стратегічними й життєво важливими цілями. Лише за­вдяки цьому можна запобігти небезпечній замкнутості на власних проблемах, уникнути відверто егоїстичних підходів у відносинах з іншими державами. Національний егоїзм може надати лише деякі короткочасні переваги, але згодом — зумовити конфлікти і створи­ти у стратегічному вимірі неабияку загрозу власним національним інтересам.

Національні інтереси є основою функціонування всіх складо­вих політичної системи. Водночас вони формуються всіма її еле-; ментами.

Формування, реалізація національних інтересів — складний процес. Інтереси, особливо молодих держав, тісно переплітаються з інтересами безпеки, загальними базовими цінностями (те­риторіальною цілісністю, політичним виживанням, забезпечен­ням невід'ємних прав людини). Тому для з'ясування корінних національних інтересів слід відмежувати їх від базових цінностей суспільства.

У будь-якому суспільстві інтереси людей бувають не тільки різними, а й протилежними. Але суспільство може функціонувати лише за умови узгодження їх на основі національного компромісу й національної злагоди.

Держава як головний елемент політичної системи покликана якнайточніше виражати національні інтереси, тобто інтереси всіх членів суспільства, вирішувати соціальні суперечності та забезпечу­вати права людини. Але, оскільки національні інтереси реалізуються державою через державні інтереси, то останні можуть фігурувати як інтереси влади, не збігаючись із національними інтересами. Інтереси уряду, відомств можуть відрізнятися, а то й суперечити національним інтересам. Уникнути цих протиріч можна завдяки врахуванню впливу базових цінностей суспільства на формуван­ня національних інтересів, а також їх зворотного впливу. У моло­дих державах такий взаємовплив виявляється, наприклад, із по­явою певних зовнішніх і внутрішніх загроз безпеці суспільства. Країни, що перебувають на етапі становлення своєї державності, рідко мають усталену соціальну й національно-етнічну структу-. ру. Тому відповідно змінюються національні цінності, ієрархія їх значущості, стратегія та політика. Традиційні цінності —■ демократія, економічний і соціальний добробут тощо за небезпеч­них умов для держави поступаються місцем цінностям самозбе­реження, національної єдності, виживання тощо.

Місце України в інтеграційних процесах у Європі

Для України національними інтересами є раціональні дер­жавотворення і трансформація суспільних відносин. У такій ситуації на передньому плані державні інтереси, які не завжди збігаються з інтересами загальнонаціональними та з інтересами особи. Найважливіше завдання держави в системі національних інтересів — це подолання кризи, розвиток і підтримка соціально-культурного й духовного відродження як засади національної державності українського народу щодо забезпечення ефективного функціонування суспільства, внутрішньої стабільності, соціальної злагоди, сприятливих міжнародних умов і колективної безпеки. Ці завдання, випливаючи з політичної та економічної доцільності, є й національними інтересами України. Актуальним є і забезпечен­ня інтересів кожного члена суспільства, прав людини. За нинішніх умов влада ризикує втратити довіру народу, якщо не віднайде опти­мальних способів, форм і методів поєднання державних і особи­стих інтересів, узгодження їх з національними інтересами нашої країни.

Міграційні процесії в Україні та світі

Великий вплив на кількість населення і його склад у бага­тьох країнах мають зовнішні міграції. До міжнародної міграції населення належать територіальний рух населення, що перетинає кордони. Зовнішні міграції поділяються щодо конкретної держави на імміграцію (прибуття населення в державу) та еміграцію (виїзд людей із держави).

Виділяють наступні види міжнародної міграції: безповоротна, тимчасово-постійна (від 1 до 6 років), сезонна, маятникова (щоден­ний, щотижневий переїзд до місць роботи в сусідню країну).

Міжнародну міграцію викликають причини як економічного і політичного, так і військового плану. Перші носять більш-менш постійний характер, другі пов'язані з екстраординарними політичними подіями в окремих країнах, а також з війнами, що породжують вимушених мігрантів-біженців.

Утворення самостійних держав у ряді випадків супроводжу­валося великим переселенським рухом. Із колишніх колоній, що стали суверенними державами, як правило, емігрувало біле насе­лення. Утворення Ізраїля і його військові дії проти сусідніх дер­жав призвели до виселення близько 3 млн палестинських арабів. Політичні зміни у В'єтнамі, на Кубі, в Ефіопії та Афганістані та­кож викликали значні переміщення населення.

Кількість біженців значно зросла в 80-90-ті роки. В Африці їхня кількість наблизилася до 12 млн, а в Азії перевищила

Тема XIV. Україна і світ

5 млн громадян. Найбільше біженців (5 млн) припадає на вихід­ців з Афганістану. Велика кількість камбоджійських біженців (350 тис.) живуть у Таїланді, 100 тис. іракців — в Ірані, 100 тис. мьянмарцїв — у Бангладеші. В Європі нараховується близько 1,8 млн біженців, а в США — 1 млн. Громадянські конфлікти в колишній Югославії створили найбільшу міграційну кризу останнього десятиліття. У середині 1992 року звідти виїхало по­над 2,3 млн вимушених переселенців. Великий потік біженців спричинив розпад СРСР: понад 6 млн чоловік.

XX століття називають століттям біженців. У 1994 році їхня загальна кількість перевищила 27,4 млн чоловік (на 1980 рік — 9,6 млн). Вимушена міграція набула світового характеру, торкну­лася багатьох куточків світу. Основна маса вимушених мігрантів (83 %) осіла в країнах, що розвиваються.

Визначну роль у сучасному міжнародному русі населення відіграє трудова міграція. Масштаби її постійно збільшуються, і в цей процес залучені практично всі країни. Міжнародна трудо­ва міграція набула безпрецедентного характеру і стала типовим явищем соціально-економічного життя сучасного світу. На початку 1993 року кількість трудових мігрантів становила близько 30 млн осіб. З урахуванням членів їхніх родин, учасників маятникової міграції, сезонників, нелегальних іммігрантів загальна кількість трудових мігрантів у чотири-п'ять разів більша.

Можливість міжнародної міграції робочої сили створюється національними відмінностями у заробітній платі. Необхідність переселенських рухів найманої праці від країни до країни диктується нерівномірністю утворення відносного перенаселення на міжнародній арені. Робоча сила рухається з країн, багатих на трудові ресурси, до країн, багатших на капітал. Більше половини міжнародних мігрантів є вихідцями з країн, що розвиваються, а дві третини з них перебувають в індустріальних країнах.

Потоки трудової міграції протягом тривалого періоду часу на­були суттєвих змін. У минулому столітті міжнародна міграція була спрямована переважно у бідні на капітал колонії, і насампе­ред у Північну Америку, Австралію. Масова імміграція до окре­мих частини світу призвела до виникнення і розвитку там пере­селенських суспільств, що надало додатковий імпульс розвитку світової господарської системи. Переміщення мігрантів, засобів виробництва і фінансових ресурсів сприяло утворенню в другій половині XIX — на початку XX ст. групи переселенських дер­жав, основні напрямки суспільного розвитку яких визначалися європейськими державами. У цей період відбувалися також значні

Місце України в інтеграційних процесах у Європі __________-^ 357

переміщення населення з Китаю й Індії до Південно-Східної Азії і районів Індійського океану.

У другій половині минулого століття сформувалися нові «цен­три тяжіння» для мігрантів. Еміграція стала переміщуватися з менш розвинутих країн. Наймогутніший центр імміграції склався в Західній Європі, у результаті чого вона перетворилася з постачальника емігрантів у приймач робочої сили. Уже на по­чатку 50-х pp. у країнах ЄС нараховувалося близько 15 млн тру­дових іммігрантів і членів їхніх родин. У середині 70-х великий центр імміграції утворився в районі Перської затоки, і на почат­ку 90-х іноземці становили там 70 % робочої сили. Своєрідним центром притягання іммігрантів, націоналістичним за своїм характером, став Ізраїль. Його населення на 2/3 збільшилося за рахунок міграційних потоків і значною мірою (на 1/3) за ра­хунок вихідців із Радянського Союзу. У Латинській Америці центрами притягання робочої сили стали Аргентина, Бразилія і Венесуела з кількістю іммігрантів від 5 до 8 млн чоловік. В Африці центрами притягання робочої сили стали ПАР і Кот-

Дівуар.

Вплив міграції на приймаючі країни. Міжнародна міграція на­селення відіграє важливу роль у демографічному розвитку окремих країн і регіонів. У результаті міграційних потоків молодої робочої сили низка промислово розвинутих країн нівелювала старіння свого національного населення. У 80-ті роки частина зовнішньої міграції в загальному прирості населення таких країн як Канада, Австралія, Франція, перевищила 25 %, СІЛА — до 50 %. З іншого боку, значні еміграції призводили у країнах процес депопуляції, що спостерігалося в 60-ті роки в Ірландії, Греції, Португалії, незважа­ючи на високий приріст населення в цих країнах. У другій половині 80-х років Ліван утратив 1/10 частину населення. Відомий фран­цузький демограф А. Сови прирівнював еміграцію до смертності. Серед мігрантів переважають люди працездатного віку і частина іммігрантів працездатного віку звичайно більша, ніж у населенні загалом. У середині 80-х років іноземні робітники становили знач­ну частину працездатного населення в країнах Західної Європи, особливо у Швейцарії (17 % у 1987 p.), Західній Німеччині (8,1 %), Франції (8,6 %).

Помітний вплив на економічний розвиток індустріальних капіталістичних країн робить «відтік мізків». До цієї категорії на­лежать високоосвічені професіонали — працівники науки, інжене­ри, лікарі. У 50-60-ті роки «відтік мізків» ішов головним чином із одних розвинутих країн в інші, в основному до США. З 60-х

Тема XIV. Україна і світ

років еміграція науково-технічних і інших висококваліфікованих фахівців почала відбуватися з країн, що розвиваються, а в 90-ті роки — переважно зі Східної Європи.

Принаймні 2/3 припливу «мізків» припадає на США. Части­на іммігрантів серед фахівців становить там 17 %, у тому числі 40 % інженерів, велика кількість викладачів технічних дисциплін в університетах і коледжах.

За даними Державного комітету статистики України, загаль­на кількість українських громадян, які працювали за кордоном в 2000 р. становила близько 100 тис. осіб.

Аналіз напрямків міграційних потоків України показує, що серед мігрантів в Україну за останні роки 77,5 % становили іммігранти з країн СНД і 22,5 % — з інших країн. Серед мігрантів з України 65,9 % виїхали до країн СНД і 34,1 % — до інших країн. Найбільшими центрами офіційного працевлаштування українців в Західній Європі є Німеччина, Франція, Великобританія та Греція, які за оцінками Держкомстату приймають до ЗО % всіх легальних емігрантів. Крім того, за останні роки збільшився потік емігрантів до сусідньої нам Росії.

Загальна кількість українських мігрантів, що працюють за кордоном, становить близько 5 млн чоловік, з яких 2 млн перебу­вають у Росії, 1 млн — у Польщі, а також значна кількість в Італії (500 тис. чол.), Греції (350 тис.) та Португалії (200 тис). Значна кількість українців працює в країнах Східної Європи, другими за списком йдуть країни Європейського Союзу.

Фактором виїзду з України за кордон є велика різниця між економічними реаліями та соціальними запитами населення, що складаються в результаті медіаекспансії західного стилю життя. Міграція робочої сили супроводжується як позитивними, так і негативними явищами. Незважаючи на труднощі виїзду за кордон з України (недосконалість законодавства, висока вартість транспор­тних, послуг, моральні, психологічні, побутові, економічні втрати під час адаптації), стимулюючі фактори міграції діють сильніше, ніж фактори стримування. Одним із негативних наслідків перебу­вання за кордоном слід вважати погіршення «якісних» параметрів національного трудового потенціалу, зниження народжуваності, що ускладнює і без цього несприятливу демографічну ситуацію на батьківщині. Втім, наслідки виїзду за кордон мають і соціально амортизуючий вплив у сфері зайнятості, поглинаючи надли­шок робочої сили, а еміграція може сприяти набуттю корисних знань, навичок, вищої кваліфікації, досвіду адаптації до ринко­вих умов.

Місце України в інтеграційних процесах у Європі

Хвилі міграції з України

Хвилі міграції з України — концепція, згідно з якою виділяють чотири основні хвилі міграції українців з українських земель.

«Першу хвилю», що почалася в останніх десятиліттях XIX ст. і тривала до Першої світової війни, зумовили переселенські акції російського й австро-угорського урядів на Далекий Схід і Бал­кани (Воєводина і Боснія), та обезземелення значної частини українського селянства Галичини й Буковини, що супроводжува­лося його виїздом на роботу переважно в різні країни Північної та Південної Америки. До Сполученого Королівства прибуло кількасот осіб з цієї хвилі.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: