ІНФОРМАЦІЙНИЙ ПРОСТІР В УКРАЇНІ 9 страница

Люлька Архип Михайлович (1908-1984) — конструктор авіа­ційних двигунів, що науково обґрунтував доцільність створення турбореактивних двигунів для швидкісних літаків, розробив кон­структивну схему двоконтурного турбореактивного двигуна, яка стала прототипом теперішніх схем.

Максимович Михайло Олександрович (1804—1873) — видатний учений, біолог, філолог, філософ, історик, етнограф, природозна­вець, письменник та перекладач, перший ректор Київського універ­ситету, член-кореспондент Петербурзької академії наук. За його підручниками з біології свого часу навчалася половина Європи. «Основа ботаніки» була названа «найкращою ботанічною книгою» свого часу. Видавав альманах «Денниця», в якому публікувалися твори визначних поетів XIX століття. Перекладач «Слова о полку Ігоревім», автор багатьох праць з історії й археології.

Мала Любов Трохимівна (1919-2003) — видатний лікар-кардіолог, засновник і перший директор Інституту терапії АМН України. Працювала над створенням першої в Україні системи етап­ного лікування хворих з інфарктом міокарда. За фундаментальні праці «Інфаркт міокарда» та «Хронічна недостатність кровообігу» АМН України та Росії двічі удостоювали Л. Т. Малу премії ім. академіка М. Д. Стражеско. Міжнародний біографічний центр (Велика Британія) за визначний внесок у науку включив її ім'я до видання «2000 видатних учених XX століття».

Мечников Ілля Ілліч (1845-1916) — видатний зоолог, ембріолог, бактеріолог, імунолог, мікробіолог, патолог, педагог народився під Харковом. Юнаком він за два роки опанував курс Харківського університету, після чого займався вивченням ембріології безхре­бетних у різних державах Європи. У 22 роки спільно з молодим російським зоологом А. Ковалевським він отримав престижну премію Карла Ернста фон Бера за дослідження морської фауни і став одним із засновників нової гілки біології — еволюційної ембріології. Але в 1882 році був змушений залишити університет і продовжував вести наукову роботу на власні кошти в маленькій лабораторії. У 1888 році був змушений залишити батьківщину. Луї Пастер запропонував ученому завідування новою лаборато­рією в своєму інституті (а з 1903 р. посаду заступника директо­ра). У 1908 році І. І. Мечников (спільно з Паулем Ерліком) був удостоєний Нобелівської премії з фізіології та медицини «за праці з імунітету».

Остроградський Михайло Васильович (1801-1861) — учений-математик, якому належать дослідження з методів інтегрування рівнянь аналітичної механіки та розробки узагальнених принципів статики й динаміки. Серед численних математичних формул, пов'язаних із його ім'ям, вирізняються диференціальні рівняння поширення тепла, формула перетворення інтеграла за об'ємом на інтеграл за поверхнею, правила перетворення змінних інтегрування в подвійних і потрійних інтегралах, виділення раціо­нальної частини інтеграла та багато інших. Зацікавлення вчено-• го поширювалися на сфери математичного аналізу, теоретичної механіки, математичнбї фізики, алгебри, теорії чисел і теорії ймовірностей. Відомі також його праці з аналітичної та небесної механіки, гідромеханіки, теорії пружності, балістики. Най-відомішйми вважаються праці Остроградського з теорії визначе­них інтегралів; йому належить, наприклад, виведення виразу для варіації подільного інтеграла. Його іменем названо еліптичний інтеграл, що його він уперше зміг вивести в 1837 році (повністю

Внесок украінців у світову науку та культуру

він називається інтегралом Ерміта-Остроградського, бо ту саму роботу одночасно й незалежно здійснив француз Ерміт).

Палладій Олександр Володимирович (1885—1972) вважається засновником української школи біохіміків. Був професором одразу трьох університетів — Харківського, Петербурзького та Варшавсь­кого, президентом АН України (1946-1962). Став організатором і ди­ректором Українського біохімічного інституту, який тепер носить його ім'я. Основні праці стосуються біохімії вітамінів, обміну речо­вин, порівняльної біохімії нервової тканини та головного мозку. Був одним із основоположників науки про вітаміни — вітамінології. В його інституті було синтезовано кровоспинний препарат вікасол і налагоджено його виробництво.

Парнас Яків Оскарович (1884-1949) — біохімік, який очолю­вав львівську школу біохімії. Головне досягнення біохімії першої половини XX століття — з'ясування природи та «біологічного зна­чення» анаеробного перетворення вуглеводів — увійшло в історію під іменами основних дослідників: Мейєргофа, Ембдена і Пар­наса. Також Парнас був відомий як учитель і керівник багатьох талановитих біохіміків. У 1939 році він створив потужну школу біохіміків у Польщі, а у Львові — Інститут медичної хімії при університеті. Був заарештований у період сталінських репресій і помер у в'язниці на Луб'янці. Обставини його загибелі лишили­ся невідомими.

Патон Євген Оскарович (1870-1953) — видатний учений, академік, віце-президент АН УРСР. Є. О. Патон був родоначаль­ником науково-інженерної школи мостобудування, засновником і першим директором Інституту електрозварювання АН УРСР, який носить тепер його ім'я. Автор більш як 120 фундаменталь­них наукових праць і практичних посібників. Створив програму випробування мостів на міцність і тривкість за допомогою винай-: деного ним універсального приладу. Продемонстрував швидкісне автоматичне зварювання під флюсом. Останнім витвором Є. О. Па-тона став найбільший у світі цільнозварний міст через Дніпро в Києві.

Патон Борис Євгенович (народ, в 1918 р.) у 1953 році очолив Інститут електрозварювання, а з 1962 року незмінно є президентом Академії наук України. Борис Євгенович організував величезний фронт досліджень, у ході яких народилося багато нових способів зварювання: напівавтоматичний, у середовищі захисних газів, елек­трошлаковий, мікроплазмовий та інші. А в ході проведених ним робіт народилася нова галузь металургії — спецелектрометалургія. Технологічні пошуки Патона та його колег увінчалися створен-

Тема XIV/ Україна і світ

ням десятків винаходів, які запатентовано в багатьох розвинених країнах світу.

Пулюй Іван Павлович (1845-1918) — видатний електротехнік, фізик, народився в містечку Гримайлів на Тернопільщині. Понад ЗО років працював професором Празького політехнічного інституту, а також був деканом першого в Європі електротехнічного факуль­тету. Стояв біля витоків відкриття Х-променів, при експеримен­тах із ними використовував вакуумні трубки власної конструкції. Об'єктом його досліджень були також проблеми молекулярної фізики, властивості та природа катодних променів. Дослідники наукових досягнень українця стверджують, що вже через півтора місяці після першого повідомлення Рентгена про результати його досліджень Пулюй представив фундаментальну працю, присвя­чену вивченню Х-променів, яка містила глибші результати про природу та механізми виникнення цих променів порівняно з опи­сами Рентгена. Також І. П. Пулюй удосконалив технологію виго­товлення ниток розжарювання для освітлювальних ламп, першим дослідив неонове світло. За участі Пулюя було запущено низку електростанцій на постійному струмі в Австро-Угорщині, а також першу в Європі на змінному струмі.

Сікорський Ігор Іванович (1889—1972) — авіаконструктор, побудував перший у Російській імперії вертоліт. Започаткував важке літакобудування, в роки Першої світової війни розробляв і легкі літаки-розвідники, винищувачі-перехоплювачі. Після революції перебрався спочатку до Франції, а потім до США, де став організатором авіа- та вертольотобудування.

Симиренко Лев Платонович (1855-1920) — видатний помолог і учений-садівник, провів колосальну роботу з вивчення ■та розм­ноження багатьох сортів плодових і ягідних порід, які він ста­ранно зібрав і з різних місць Росії та України, країн Західної Європи й Америки. На Всесвітній виставці в Парижі 1894 року представлені ним експонати були удостоєні Великої золотої медалі Французького помологічного товариства.

Синельников Кирило Дмитрович (1901—1966) заклав осно-. ви вакуумної металургії, яка забезпечила розробку матеріалів для реакторобудування. Був одним із організаторів ядерно­го відділу на фізико-математичному факультеті Харківського університету, що став у післявоєнні роки джерелом кадрів для багатьох ядерних центрів СРСР. За його ініціативою в листопаді 1962 року було відкрито фізико-технічний факультет Харківського університету.

Скліфосовський Микола Васильович (1836-1904) — відомий хірург, виріс і почав медичну практику в Одесі, де завідував

Внесок українців у світову науку та ку/іьтуру_

хірургічним відділом міської лікарні й де захистив докторсь­ку дисертацію. Сприяв запровадженню у вітчизняну хірургію принципів антисептики й асептики, став піонером у галузі порожнинної хірургії; розробив оригінальну операцію з'єднання кісток при несправжніх суглобах («замок Скліфосовського», або «російський замок»). Зробив значний внесок у розвиток воєнно-польової хірургії. Останні роки життя провів у своєму маєтку Яківці під Полтавою і був похований неподалік від місця Полтавської

битви.

Стражеско Микола Дмитрович (1876-І952) — відомий україн­ський терапевт, патолог, патофізіолог, академік АН УРСР, АМН СРСР багато уваги приділяв хворобам серця. Акустичний фено­мен одного з патологічних тонів серця одержав назву «гармат­ний тон Стражеско». У Києві став широко відомим як точний діагност. Серед його пацієнтів були відомі особистості того часу. У 1936 році за ініціативою Стражеско було відкрито Український НДІ клінічної медицини.

Туган-Барановський Михайло Іванович (1865-1919) — еко­номіст, автор концепції періодичних криз і соціальної теорії розподілу. Його вважали одним із перших економістів неокласичної ідеї в Росії. Прагнув об'єднати трудову теорію вартості з теорією граничної корисності. У своїй праці «Теоретичні основи марксиз­му» політеконом оголосив теорію Маркса «лише частково пра­вильною».

Філатов Володимир Петрович (1875-1956) — лікар-офталь-молог і хірург зі світовим ім'ям, діяльність якого пов'язана з Оде­сою. Першим його великим науковим відкриттям став метод пластики на «круглому стеблі», який він відкрив у 1917 році. Сутність його в тому, що при пластичній операції створюється «стебло» зі шкіри, яке живить клапоть шкіри, пересаджений на пошкоджену частину тіла. Операції з пересадження рогівки були відомі давно, але тільки Філатову в 1924 році вдалося роз­робити оригінальну методику, що дозволила звільнити пацієнтів від ускладнень. Його революційним відкриттям стало впровад­ження методу пересадження рогівки від померлих людей до жи­вих. У 1933 році відкрив новий метод лікування — тканинну терапію, створив «біогенні стимулятори», зберігаючи шматки людської тканини та листя рослин в умовах, несприятливих для їхнього існування (тканини в холоді, листя в темряві). У наші дні тканинна терапія застосовується для лікування різноманітних хвороб очей та шкіри. За його сприяння в Одесі було створено Науково-дослідний експериментальний інститут офтальмології, який існує й дотепер.

Тема XIV. Україна і світ

Внесок українців у світову науку та культуру

-^ 401

щадімов Олександр Олексійович (1918-2006) — один із за­сновників української хірургічної школи. За роки роботи в Харкові здійснив низку важливих відкриттів у торакальній і судинній хірургії» в гепатопанкреаталогії, хірургічній гастроентерології. Для 75 °/° У°іх патологій, які вимагали оперативного втручан­ня він винайшов нові хірургічні методи. У Києві став заснов­ником Інституту клінічної й експериментальної хірургії (1971). Був членом Усесвітньої асоціації хірургів, Міжнародної асоціації гастроентерологів, асоціацій хірургів Німеччини, Австрії, Росії, дійсним членом Нью-Йоркської академії наук і за визначні за­слуги в медицині двічі обирався Американським біографічним інститут°м «Людиною року». А в 1998 році за рекомендацією ЮНЕСКО його було, названо «Людиною планети» й нагородже­но Кембриджським університетом почесною грамотою та медал­лю «За заслуги в медицині XX століття». А останньою нагородою 0 0 Ціа-лімова стало звання Героя України.

щубликов Лев Васильович (1901-1937) — фізик, очолював кріогенну лабораторію Українського фізико-технічного інституту в Харкові» єдину в 1930-ті роки в СРСР. Вів роботи у двох гло­бальних напрямках: фізика конденсованих станів при низьких те аТурах та технічна фізика — кріогенні рідини та їх суміші, способи ї* розділення та широке коло відповідних прикладних за­вдань ЦІубникову та його співробітникам належать кілька важли­вих відкритті81 відкриття ефекту Шубникова-де Хааза, ідеального діамагнетизму надпровідників першого типу (ефект Мейсснера), антифЄрОіУіагнетизму та надпровідності другого типу. Його наукові прані заклали підмурівок і на довгі роки визначили шляхи роз­витку найважливіших напрямків сучасної фізики твердого тіла, фізики та техніки низьких температур. Але Шубникова заарешту­вали в 1937 році і розстріляли. З-того часу всі статті, виконані під його керівНИІ*твом * за його участі, публікувалися без зазначен­ня його прізвиш.а> воно не звучало й на наукових конференціях. Реабілітовано Л. В. Шубникова було тільки в 1957 році.

дворЯицький Дмитро Іванович (1855-1940) — видатний діяч науки кУльтУРи та мистеЦтва> історик, археолог, етнограф, фоль­клорист, лексикограф, музеєзнавець, письменник, автор близько 150 наукових робіт. Серед них такі фундаментальні праці, як три­томна «Історія запорозьких козаків», двотомна праця «Запоріжжя в залишках старовини та переказах народу», «Нариси з історії запо­розьких козаків і Новоросійського краю», «Вольності запорозьких козаків», історйко-топографічний нарис «Іван Дмитрович Сірко, славний кошовий отаман війська запорізького» та ін.

Умови розвитку національної науки та культури України

Для створення умов розвитку української культури та нау­ки, як відображено в Конституції України та інших документах, у країні передбачається реалізувати комплекс заходів щодо:

— забезпечення гарантій свободи творчості, доступу громадян і особливо молоді до всіх культурних надбань;

— створення нормативно-правової бази у сфері культури й ми­стецтва, суміжних сферах суспільного життя, що відповідала б сучасним вимогам;

— підтримки високопрофесійної мистецької творчості неза­лежно від політичної чи комерційної кон'юнктури;

— подальшого розвитку традиційних культур народів та етносів, що населяють Україну;

— заохочення становлення і зміцнення мережі недержавних, культурно-мистецьких організацій (творчих спілок, фондів, професійних гільдій, виконавчих колективів тощо), які за­безпечуватимуть розвиток культури шляхом використан­ня творчих, господарських і організаційно-правових форм існування та шляхом підтримки суспільством і державою;

— створення протекціоністських умов для розвитку вітчизняної культури, зокрема випуску національної культурно-мистецької продукції (кінематографії кінопрокату, театру й телебачення, концертно-виставкової діяльності, публікації художніх творів, відео- та аудіовидань тощо), забезпечення конкурентоспроможності на внутрішньому та зовнішньому ринках, авторських і суміжних прав;

— державної підтримки високопрофесійної мистецької творчо­сті, що забезпечує якісний рівень національної культури;

; — збереження національної культурної спадщини (рухомих та нерухомих пам'яток і цінностей, музеїв, заповідників, бібліотек, архівів тощо) як основи національної культури, подальшого розвитку традиційних культур народів, які на­селяють Україну; створення Реєстру національного культур-

. ного надбання;

V — утримання зусиллями органів виконавчої влади та орга­нів місцевого самоврядування базових елементів інфра­структури;

\ — поглиблення національного самопізнання та самоусвідом­лення;

— створення умов для існування, розвитку, співпраці та зма­гання розмаїтих філософських, релігійних, літературних, образотворчих, музичних течій, напрямів, шкіл, тобто дійсне ствердження свободи духовної творчості;

Тема XIV. Україна і світ

Інформаційне суспільство на межі ткісячоліть

— урахування світового культурного досвіду, усвідомлення власної національної культури як ланки світового культур­ного процесу, співучасть у світовому культурному обміні за умов визнання пріоритету загальнолюдських цінностей та розуміння Землі як спільного дому всього людства; всебічне використання резервів національної культурної традиції, можливостей національної ментальності, орієнтація на створення оригінальних культурних цінностей, що мають не лише національне, але й загальнолюдське, світове значен­ня, адже останнє і є критерієм зрілості культури.

ІНФОРМАЦІЙНЕ СУСПІЛЬСТБО НА МЕЖІ ТИСЯЧОЛІТЬ

Ознаки сучасного стану суспільств, які позначаються загаль­ним терміном «інформаційне суспільство», численні й різноманітні. їх продовжують досліджувати і виявляти, давати їм визначення та пояснювати. Безумовно, прискорений темп індустріального роз­витку, «суспільства споживання» з безліччю товарів та послуг, ха­рактерний для сучасності, не мав аналогів в історії людства.

Поглядів на сучасне суспільство безліч, це живі спостережен­ня, які ведуться у наш час і намагаються встигнути за змінами, які відбуваються, вхопити головне, значуще, що визначає обриси суспільства.

Портрет класика

Зиґмунт Бауман — польський англійський соціолог. Професор університету в Лідсі. Відомий завдяки своїм дослідженням'Голо-косту та постмодерністського консюмериз-му — сучасного «суспільства споживання». До сфери його наукових інтересів входять глобалізація, модерн, постмодерн. Книги: «Мислити соціологічно», «Індивідуалізоване суспільство», «Глобалізація. Наслідки для людини та суспільства», «Про постмодерн», «Мінлива сучасність», «Актуальність Голо-косту».

Зиґмунт Бауман (народ, у 1925 р.)

Зиґмунт Бауман у своїй книзі «Мінлива сучасність» розглядає су­часне суспільство як таке, яке втрачає жорсткі структури, нормати-

ви та традиції минулого. Нове суспільство стає мінливим, ніби вода, яка може приймати будь-яку форму. У такому суспільстві викоріню­ються старі жорсткі обмежуючі структури, однак їм на зміну при­ходить лише свобода, і ніяких інших жорстких структур.

Мануель Кастельс відзначає «мережевий» характер сучасного світу, який замінює собою стратифікаційну структуру, що була характерною для минулого. Належність до певних соціальних ме­реж стає головним джерелом влади. Мережева логіка пронизує всі сфери суспільства.

Елвін Тоффлер і ще цілий ряд дослідників відзначають, що жор­стка ієрархія втрачає свою ефективність. Замість цього виникає сукупність «вузлів», що виконують функції центрів, на різних рівнях влади. Це багатополюсна система, в якій немає домінуючого центру сили тяжіння. І вся ця структура управляється способом кодування інформації. Здатність творчо впоратися з інформацією надає в такому суспільстві колосальні переваги.

Якісні зміни низка дослідників вбачають у тому, що таке суспільство центроване на людині, на якості життя споживача, у радикальній відмінності нових уявлень людини про світ від ми­нулого (Елвін Тоффлер, Френсіс Фукуяма, Ентоні Ґідденс, Пітер Дракер та інші). Культура набуває рис дуже високої інновативності, характеризується демасифікацією та дестандартизацією всіх сторін економічного, соціального та політичного життя. Трансформується характер праці та міжособистісних відносин, люди більше звер­тають увагу на психологічні, соціальні, етичні цілі.

Символічний характер діяльності в інформаційному суспільстві, споживання, інформації як «символічний обмін» стали централь­ними у дослідженнях Жана Бодріяра.

Портрет класика

Жан Бодріяр — французький есте­тик, культуролог та соціолог. Професор со­ціології Паризького університету в Нан-тері. Один із найвідоміших мислителів сучасності, що досліджував феномен «пост­модерну» — сучасного стану цивілізації, яке характеризується розростанням штуч­них, несправжніх утворень та механізмів, «симулякрів» реального соціального буття. Книги: «Система речей», «Суспільство спо­живання», «Дзеркало виробництва», «Сим­волічний обмін та смерть», «Симулякри та симуляція», «У тіні мовчазної більшості, або кінець соціального».

Жав Бодріяр (1929-2007)

Тема XIV. Україна і світ

Принциповою особливістю цінностей, поширених у сучасно­му суспільстві, є їх символічний характер. Постіндустріальна економіка відрізняється від індустріальної тим, що речі набувають цінності завдяки не матеріальному, а знаковому значенню, з яким пов'язуються. Знаки можуть не відповідати реальності, внаслідок чого відбувається «симуляція» справжнього. Символічна якість речі у нашому суспільстві значить, за Ж. Бодріяром, більше, ніж її справжня користь. Так, потреби людини стають соціально опосе­редкованими (людина поводиться як член соціуму і відповідає його очікуванням таким символічним споживанням того, що їй не дуже потрібно насправді: брендові речі, предмети символічного статусу тощо). Крім цього, існують й індивідуально опосередковані потре­би, які супроводжують появу нових цінностей: щирості, довіри, тих цінностей, які насправді значимі для конкретної людини. Такі цінності отримали назву «індивідуалістично-демократичних». Вони відображають бажання людини бути самою собою, мати сво­боду обирати, нести відповідальність за своє життя, тобто бути самостійною особистістю.

Ставлення людини до самої себе і до інших впливає поруч з інформацією та знанням на економічний та соціальний про­цес. Ускладнюється соціальна організація, інтенсифікуються культурні зв'язки, зростає культурне розмаїття, формується лю­дина, що має критичну свідомість та бажання реалізувати свій творчий потенціал.

«Постекономічне суспільство», за Пітером Дракером, формує нову систему цінностей сучасної людини. Економічна злагода та без­пека, підвищення рівня освіти впливають на розвиток суспільства. Людина стає все вільнішою в реалізації повсякденних потреб, у спілкуванні та освіті, у бажанні розваг та збільшенні обсягу вільного часу, в одежі, навіть у способах лікування та психологічної роботи над собою, метою яких є звільнення власного «Я». Успіх пов'язується не з привласненням речей, а з якістю життя. Нові цінності характеризуються неприйняттям «споживацької всеїдності». З'являється «культ духовності», «простого життя». Жиль Ліповецки вважає, що сучасне споживання — це не тільки гедонізм, а й інформація, інтерес — не тільки до насолоджен-ня життям, а й до внутрішнього оновлення, а результат — поя­ва інформованого, відповідального індивіда, що є «диспетчером» власного існування.

Рональд Інглегарт пов'язує зміну цінностей зі зміною поколінь,! бо в межах покоління цінності майже не змінюються. Цінності! нинішнього покоління він називає «постматеріалістичними»!

Інформаційне суспільство на межі тисячоліть

на відміну від «матеріалістичних» цінностей попереднього по7 коління. Постматеріалісти цінують якість життя більше за еко­номічний успіх, цікаву роботу поряд з однодумцями — понад обов'язкову зайнятість та високу зарплату. Вони заробляють більше, ніж матеріалісти, однак орієнтуються на підвищення не багатства, а соціального статусу.

Ульріх Бек у книзі «Суспільство ризику» пише про те, що на Заході відбувся процес індивідуалізації — індивід став вільним від традиційних життєвих взаємозв'язків. Класове становище більше не є визначальним, індивід стає незалежним від цього. Крім того, клітинкою суспільства стає не сім'я, а окремий індивід. Таким чином, сучасне суспільство знищує свої колишні основи (стратифікацію, сім'ю).

На зміну старим залежностям приходить залежність від рин­ку праці та споживання.

Центральним питанням класичного суспільства було багатство та способи; його розподілу. Центральним питанням сучасності стає ризик та способи його запобігання, управління ним та мінімізації. Класове суспільство мало за ідеал рівність, а сучасне суспільство має за принцип безпеку. Рушійну силу класового суспільства мож­на було виразити фразою: «Я хочу їсти!», і в пошуках рівності люди досягали соліданості. Зараз люди досягають соліданості у спробах уберегти себе від отруйних речовин або небезпеки, а рушійна сила суспільства полягає у фразі: «Я боюся!» Місце спільної бідності займає спільний страх.

Портрет класика —

Йосіхіро Френсіс Фукуяма — американ­ський філософ, політичний економіст, ана­літик, письменник та вчений. Автор лібе­ральних концепцій про перспективи роз­витку сучасного суспільства. Працівник інституту проблем безпеки при ВПС США. Найвідоміші книги: «Кінець історії та остан­ня людина», «Великий розрив. Людська при­рода та відтворення соціального ладу», «На­ше постлюдське майбутнє. Наслідки біо-технологічної революції», «Державне будів­ництво: управління та світовий лад у XXI ст.»

Йосіхіро Френсіс

Фукуяма (народ, у 1952 р.)

406 >=:

Тема XIV. Україна і світ

Френсіс Фукуяма у книзі «Великий розрив» підкреслив, що в 1960-ті роки в розвинутих країнах різко підвищився рівень не­гативних явищ, викликаних дезорганізацією сімейних відносин, ростом злочинності та падінням довіри між людьми. Найголовніше у всіх цих процесах, за Фукуямою, це саме падіння довіри людей один до одного і до соціальних інститутів. Цей стан суспільства можна охарактеризувати як суцільну аномію, втрату орієнтирів у житті, коли старі норми деформовані, а нових ще немає і народ перетворюється на натовп самотніх людей.

Ці проблеми, на погляд Ф. Фукуями, виникають через надмірну індивідуалізацію людей. Через це колективістські культури Сходу поки що не страждають від подібних негараздів.

ТОЛЕРАНТНІСТЬ, ПЛЮРАЛІЗМ, КОМПРОМІС ЯК ОСНОВА СПІЛКУВАННЯ СВІТОВОЇ СПІЛЬНОТИ

Толерантність та компроміс стали визначальними ідейними чинниками сучасної політики через те, що суспільства дуже різні — за культурою, за рівнем розвитку, рівнем життя. У та­ких умовах, зважаючи ще й на необхідність досягнення мирного співіснування та необхідність спільного розв'язання глобальних проблем сучасності, досягнення політичних угод цивілізованим, ненасильницьким, демократичним шляхом, неможливо обійтися без урахування інтересів якихось держав чи етнічних меншин. Термін «толерантність» виник як формула терпимості щодо релігійних меншин та сект унаслідок протестантської Реформації. В історичному плані походить від практики, яка забороня­ла релігійну дискримінацію, до якої пізніше додалася заборона на етнічну дискримінацію.

Тепер цей термін використовується для позначення терпи­мого ставлення до способу життя та існування соціальних груп, політичних партій або ідей. Найчастіше йдеться про релігійну, національну, расову, політичну толерантність, толерантність до конкретної статі (чоловічої або жіночої), до сексуальних мен­шин, до опонентів, інвалідів, психічно хворих і т. ін. Зазвичай принцип толерантності не визнають релігійні фундаменталісти, расисти, сексуальні шовіністи, радикальні націоналісти, ксено-фоби, етноцентристи. Тоталітарні та авторитарні суспільства та­кож великою мірою нетолерантні до тих чи інших соціальних груп або поглядів.

Приклади толерантності: батьки миряться з певною поведінкою своїх дітей; людина терпить слабкості іншої людини; монарх терпить

Толерантність, плюралізм, компроміс

інакомислення; релігійна течія терпимо ставиться до гомосексуалів; держава визнає релігійні меншини; суспільство терпимо ставиться до певних форм девіантної поведінки.

Толерантність обґрунтовується на підставі досить різних дже­рел, з яких найпоширеніші наступні.

1) Позиція державного патерналізму.

Держава визнає терпимість до релігійних та ін. груп, якщо вони не ставлять під сумнів владу монарха та його династії, а також певні особливості державного ладу (наприклад — панівну релігію), на підставі чого влада «добровільно» терпить практику меншості, яка, у свою чергу, не має переходити межі допустимого.

2) Позиція християнської терпимості. Вона ґрунтується на:

— концепції рівності всіх людей у їхніх гідності та свободі, як створених за образом і подобою Бога;

— кожен має право на свою думку, тобто на неподібність на інших;

— ніхто, крім Бога, не має монополії на істину і права на осо-; бливу близькість до неї;

— оскільки людина ушкоджена первородним гріхом, як людські ■ спільноти, так і влада й держава також не убезпечені від

; помилок;

— порушення загальнообов'язкових норм поведінки, зафік­сованих у світових релігіях (не вбивай, не кради, не зашкодь та ін.) не підлягає включенню до сфери толерантності.

3) Позиція відділення церкви від держави.

Держава, виступаючи як світська нерелігійна інстанція, ие по­винна порушувати принцип свободи совісті, має виявляти одна­кове ставлення до різних віровизнавчих спільнот, атеїстів, а та­кож прихильників різних норм моралі; у цьому вона керується необхідністю «загального блага».

4) Позиція універсальності прав людини, конституційної демократії та громадянської рівності всіх людей у їхніх свободі та гідності.

«Усі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах. Вони наділені розумом і совістю й повинні діяти сто­совно один одного в дусі братерства».

Ліберальне суспільство відмовляється від засобів політичного примусу, керується принципами демократії та дотримання прав людини, свободи асоціацій та виключення насильства над совістю членів асоціацій. В основі такого підходу — егалітарно-універсалістський критерій громадянської рівності, який вимагає як рівного ставлення, так і взаємного визнання всіх громадян

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: