ІНФОРМАЦІЙНИЙ ПРОСТІР В УКРАЇНІ 8 страница

. У кінці XVII століття релігійне мистецтво було майже витіснено світським. Панівним стилем став класицизм — поміркований стиль із прагненням до ідеалізації образів і суворості форми. Відомими майстрами російського й українського портрета стали вихідці з України Д. Левицький і В. Боровиковський.

Новий етап у розвитку українського мистецтва почався з реа­лістичного живопису видатного українського поета й художни­ка Т. Шевченка, а також І. Сошенка (1806-1876), Д. Безперчія (1825-1913).

Українська тематика яскраво відобразилася в творчості ві­домих українських художників І. Айвазовського («Весілля в Ук­раїні»), Н. Ге («Світанок. Хутір Іванівський»), А. Куїнджі («Місячна ніч на Дніпрі», «Вітер в Україні») й у творах І. Рєпіна. Серед най­кращих робіт Іллі Рєпіна — портрети відомих українців, картини «Чорноморська вольниця», «Козак у степу. По сліду» та знамените полотно «Запорожці пишуть листа турецькому султану».

Піднесенню українського мистецтва в другій половині XIX сто­ліття сприяло відкриття в Одесі, Харкові, Києві шкіл живопису. У цей час працювали К. Костанді, О. Мурашко, С Васильківський та ін.

А. Екстер, А. Богомазов, К. Малевич були художниками, що вводили українське мистецтво в контекст світових художніх процесів початку XX століття. У цей період помітно пожвавила-

Тема XIV. Україна 1 світ

ся діяльність професійних графіків. Особливу увагу книжковій ілюстрації приділяли П. Сластіон, Г. Нарбут, Г. Лукомський,

0. Кульчицька та ін.

Після ■ революції 1917 року з'явилися агітаційно-масові фор­ми мистецтва: політичний плакат, журнальна та газетна графіка, художнє оформлення революційних свят, агітпоїздів. А коли в кінці 1930-х років в Україні було запроваджено систему дер­жавних замовлень на художні твори, це спричинило появу не­виразних заполітизованих творів мистецтва. Але такі майстри, як О. Мурашко, Ф. Кричевський навіть у заполітизованій темі вміли виразити свій талант. Чимало талановитих художників, серед яких В. Скляр, І. Падалка, загинуло в часи репресій. Од­ним із представників «Розстріляного Відродження» був художник-монументаліст М. Бойчук.

Характерною особливістю 1930-х років став індустріальний пейзаж. У станковій графіці поширився новий жанр фронтових замальовок. У зв'язку з відновленням і реконструкцією зруйно­ваних міст і сіл у 1950-х роках стрімко розвивався монументаль­ний і монументально-декоративний живопис та скульптура тако­го типу.

Досягненнями графіків стали численні ілюстрації до класич­них та сучасних художніх творів: В. Касіяна до «Кобзаря» Т. Шев­ченка; М. Дерегуса до «Тараса Бульби» М. Гоголя; С. Адамовича до «Землі» О. Кобилянської.

• У 1960-1980-х роках українське образотворче мистецтво зно­ву почало повертатися до своїх джерел. Оригінальним, самобутнім виявом національного духу стала творчість Г. Якутовича, Г. Гав­риленка, І. Остафійчука, В. Зарецького. Продуктивно працювали в жанрі психологічного портрета й українського пейзажу такі май­стри, як Т. Яблонська, К. Трохименко, М. Глущенко, А. Шовкунен-ко, В. Задорожний. Далеко за межами України відома творчість

1. Марчука, А. Чебикіна, В. Бородая, Д. Лідера, А. Базилевича, Є. Волобуєва.

Серед прославлених жіночих імен в образотворчому мистецтві особливе місце посідають К. Білокур та М. Приймаченко. їхня творчість має глибокі фольклорні корені. Вони створювали вишукані живописні твори, сповнені дивовижного розмаїття барв.

У незалежній Україні образотворче мистецтво розвивається і змінює стилі та художні напрямки від реалістичної манери до найсучасніших віянь. Численні виставки в країні й за її ме­жами представляють нові художні форми: інсталяції, асамбляжі, акціонізм, перфоманс, відеоарт.

Внесок українців у світову науку та культуру

Музика

Першим професійним вітчизняним вокально-інструментальним музичним закладом в Україні стала Глухівська співоча школа (XVII ст.). З її діяльністю пов'язані імена відомих українських композиторів та музикантів Д. Бортнянського, Г. Головні, М. Полторацького. Перяіі записи народної музики були зроблені професійними музикантами в XVII столітті. Традиційна музи­ка, що супроводжувала пісню й танці, стала джерелом для бага­тьох професійних композиторів — М. Лисенка, М. Леонтовича, С. Людкевича, Б. Лятошинського, Л. Ревуцького та композиторів-піснярів — П. Майбороди, А. Білаша, А. Кос-Анатольського, І. Шамо. Народні пісні, мелодії й танці ввійшли до репертуару сучас­них капел бандуристів, народних та самодіяльних хорів і ансамблів. Із художньої самодіяльності вийшли прославлені народні артисти Д. Гнатюк, Є. Мірошниченко, А. Мокренко, А. Солов'яненко, Ю. Бо-гатиков, В. Зінкевич, С. Ротару, Н. Яремчук.

Разом із народною розвивалась в Україні й класична музика. Першою українською національною оперою стала опера С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм» (1863), яка й тепер є пер­линою оперної сцени й популярна далеко за межами країни. А співачкою, що прославила в XIX столітті Україну на світовій оперній сцені, справедливо вважається львів'янка С. Крушель-ницька.

Українські народні мелодії, ритміка, особливості музично­го фольклору надихали таких відомих російських композиторів, як М. Ґлінка (пісня «Не щебечи, соловейку»), М. Мусоргський (опера «Сорочинський ярмарок»), М. Римський-Корсаков (опера «Травнева ніч»), П. Чайковський (опери «Черевички», «Мазепа»), і видатних західноєвропейських митців — Л. Бетховен обробив для голосу з фортепіано пісню «їхав козак за Дунай», Ф. Ліст на­писав фортеп'янні п'єси «Українські балади», «Думка» на теми українських народних пісень «Ой, не ходи, Грицю...» та «Віють вітри, віють буйні».

Перші зразки української радянської симфонічної музики створили Л. Ревуцький, Б. Лятошинський, Г. Майборода. Серед майстрів оперної та балетної музики такі відомі українські ком­позитори, як К. Данькевич, С. Людкевич, В. Нахабін, А. Кос-Анатольський, В. Кирейко й багато ін. На весь світ прослави­ли українське хорове мистецтво Державна академічна капела «Думка» та Державний академічний український народний хор ім. Г. Вірьовки.

І

Тема XIV. Україна і світ

Незважаючи на ідеологізацію культури й репресії проти її діячів, в Україні в радянські часи склалася визначна вокаль­на школа, яку гідно представляли на території колишнього Сою­зу та за кордоном М. Донець, І. Паторжинський, М. Литвиненко-Вольгемут, Б. Гмиря, А. Солов'яненко, Д. Гнатюк, Н. Кондра­тюк, Є. Мірошниченко, А. Мокренко, О. Петрусенко, К. Огневий, І. Козловський.

З України походять багато видатних композиторів, музикантів і виконавців: І. Стравинський, Р. Глієр, С Прокоф'єв, піаністи Г. Нейгауз, В. Горовець, С Ріхтер, скрипалі Д. Ойстрах, Л. Ко-ган, Ю. Башмет, співаки А. Дідур, А. Нежданова, І. Козловський та ін. Одним із найвідоміших співаків сучасності є український тенор В. Гришко.

Важливою подією в музичному житті України став фестиваль «Червона рута», що проводиться з 1989 року. На ньому виступили групи «ВВ», «Брати Гадюкіни», співак А. Миколайчук та ін., цей фестиваль відкрив для музичної культури України гурти «Плач Єремії», «Табула' Раса», «Скрябін», «Мертвий півень» та співаків Ж. Боднарук, О. Пономарьова, Руслану, В. Павлика, Ані Лорак, EL Кравчука, «Пікардійську терцію». Уже багато років проводить­ся фестиваль «Таврійські ігри», на цей час в Україні з'являється (хоч часто й досить швидко зникає) багато музично-мистецьких фестивалів, що підтримують активне культурне життя в країні.

Разом із розквітом української естради та класичної музики відбувається відродження мистецтва кобзарів і лірників. Створена й 1990 році Всеукраїнська спілка кобзарів перебуває під держав­ною опікою. Помітним явищем національної культури є діяльність Кобзарської школи в с Стритівка (Київська обл.).

Театр

Театральне мистецтво України виходить від обрядової пісні й танцю, які були схожими на театральне дійство. Основою для майбутнього професійного театру стали сюжети, що розігрувалися в народних іграх і обрядах під час свят.

Важливим етапом у розвитку театрального мистецтва в Україні стали театральні постановки при братських школах у кінці XVI — на початку XVII століть. Це були повчально-релігійні, історичні п'єси і трагікомедії. Перші зразки української драми ставили і студенти Киево-Могилянської академії. З І750 року в Україні почали створюватися кріпацькі театри. А перші професійні театральні трупи виступали у Придніпров'ї в кінці XVIII століття. Перший постійний театр в Україні було засновано в Харкові

Внесок українців у світову науку та культуру

в 1789 році. На початку XIX століття театри з'явилися в Києві, Одесі, Полтаві.

Точною датою народження професійного українського те­атру можна вважати 1819 рік, коли в Полтавському вільному театрі відкрився перший сезон виставами «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» за п'єсами І. Котляревського. Він же й очо­лив цей театр.

Бурхливо розвивався любительський театр із кінця 60-х років XIX століття, хоча згідно з Емським указом (1876) імператора Олександра II вистави українською мовою були заборонені. Теа­три залишили їх у своєму репертуарі, а п'єси українською мовою з участю Михайла Щепкіна та Семена Гулака-Артемовського з ве­личезним успіхом ішли в Москві та Петербурзі.

Уже при становленні перших професійних українсько-росій­ських театральних труп їхні керівники утверджували різні стильо­ві напрямки в режисурі. Багато хто з режисерів були також і та­лановитими акторами, а в їхніх виставах розкрились акторські здібності М. Заньковецької, А. Борисоглібської, Л. Ліницької,

A. Затиркевич-Карпинської, Е. Зарницької, І. Мар'яненко, Ф. Ле-вицького та ін.

На початку XX століття великого успіху досягла об'єднана «Трупа М. Кропивницького», яку очолювали П. Саксаганський і М. Садовський, Новітня українська драматургія (зокрема тво­ри Лесі Українки й І. Франка) відкрила нову сторінку в історії українських театрів.

У радянські часи, незважаючи на ідеологічні утиски, творила плеяда визначних драматургів (І. Кочерга, А. Головко, Д. Бедзик, М. Ірчан, М. Куліш, І. Микитенко та ін.), режисерів (Л. Курбас, К. Кошевський, Б. Тягно, Л. Дубовик, М. Крушельницький), акторів (А. Бучма, Ю. Шумський, Д. Милютенко, Д. Антонович, Г. Юра, Н. Ужвій, О. Сердюк, В. Добровольський, В. Чистякова), театраль­них художників (А. Петрицький, О. Хвостенко-Хвостов, М. Драк,

B. Меллер та ін.). 1920-1930-ті роки характеризувалися бурхливою появою нових театрів. Однак після знищення української творчої еліти в 1930-ті роки театральне мистецтво України наступні 40 років називають «епохою Корнійчука». П'єси цього автора, присвячені перемозі Жовтневої революції («Загибель ескадри»), соціалістичним перетворенням на селі («У степах України»), на довгі роки ста­ли провідними в репертуарах майже всіх театрів, бо цілковито відповідали ідеології комуністичної партії.

У 1950—1960-ті роки на зміну старшому поколінню майстрів української сцени прийшли не менш талановиті актори й актриси,

Тема XIV. Україна і світ

Внесок українців у світову науку та культуру

що стали гордістю українського театру. Досі тішить шанувальників свого таланту А. Роговцева (народ, в 1937 p.), яка довгі роки працю­вала в Київському академічному російському драматичному театрі ім. Лесі Українки. З 1966 року зіркою академічного російського драмтеатру ім. Лесі Українки була і В. Заклунна-Мироненко (на­род, в 1942 p.). Корифеєм української режисури заслужено визнано С Данченка (1937—2001), який очолив театр ім. І. Франка у розпал застою. Уже після першої вистави, поставленої на цій сцені, — «Украдене щастя» Франка, — він відразу заявив про себе як ре­форматор українського театру. Справу Данченка продовжує його соратник і друг Богдан Ступка. А всього на сцені театру ім. І. Фран-ко протягом 85 років було поставлено понад 1000 вистав.,

Світову славу й визнання отримав режисер-новатор Р. Віктюк (народ, в 1936 p.), який спершу працював у Львові, а тепер — у Москві, де заснував власний «Театр Романа Віктюка» (1991).

Театральне мистецтво сучасної України — явище дуже різноманітне. Поруч із українським національним театром розвивається й театральне мистецтво інших народів України,' проходять театральні фестивалі й конкурси.

Кіно

Історія українського кіно почалась у 1893 році, коли таланови­тий механік-конструктор Й. Тимченко з Одеси сконструював апарат для зображення на екрані безперервного руху людей та предметів. Три роки потому Харківський фотограф А. Федецький удоскона­лив кіноапарат, зняв і продемонстрував перші хронікальні стрічки («Вигляд Харківського вокзалу в момент віходу потяга»). Регуляр­не кіновиробництво фільмів почалось із 1907 року в приватних кіноательє «Світлотінь», «Художній екран» (Київ), «Мікрограф» (Одеса), а з часом — у Катеринославі та Харкові.

Величезний внесок у розвиток кіноіндустрії зробив підприємець, меценат, письменник і сценарист А. Ханжонков (1877-1945). Його вважають одним із засновників світового кінематографу. Саме він збудував у Російській імперії перші кіноательє в Москві та Ялті, обладнані за останнім словом техніки.

Першими художніми (ігровими) фільмами були зняті на плівку театральні вистави («Як вони женихались, або Три любові в мішках», «Москаль-чарівник»), які під час сеансу озвучували актори, що знаходилися за екраном.

Серед талановитих майстрів українського кіно можна відзначити таких режисерів, як П. Чардинін, І. Кавалеридзе, В. Гардін, Д. Байда-Суховій, Л. Форестьє, які працювали від самого його

створення, а потім у радянські часи. Корифеєм української режи­сури по праву.вважається один із основоположників українського (Кінематографу, зачинатель жанрів авторського кіно та кіноповісті, ^теоретик мистецтва О. Довженко (1894-1956).

Першим кольоровим фільмом в історії українського кіно стала стрічка «Сорочинський ярмарок» (1939) режисера Н. Екка.

Серед зачинателів національного кіно був і талановитий скуль­птор і режисер І. Кавалеридзе (1887-1978). Він зняв шедеври української класики — кіноопери «Наталка Полтавка» і «Запо­рожець за Дунаєм».

1960-1970-ті роки були для українського'кіно періодом осо­бливого піднесення. На цей час припав другий період розквіту національного поетичного кіно: фільм С. Параджанова «Тіні забу­тих предків» за повістю М. Коцюбинського (оператор Ю. Іллєнко), що одержав золоті медалі Британської Академії вишуканих ми­стецтв та на кінофестивалі в Салоніках; фільми Ю. Іллєнка — «Криниця для спраглих», «Вечір на Івана Купала», «Біла птаха з чорною ознакою», Л. Осики — «Камінний крест», А. Войтець-кого _ «від нудьги», М. Бєлікова — «Ніч коротка», Б. Івченка — «Пропала грамота». Чимало фільмів цього періоду представляли Україну на кінофестивалях різних рангів і отримували нагороди. Серед призерів міжнародних кінофестивалів були фільми «Тіні забутих предків», «Перевірено — мін нема», «Туманність Андро-меди», «Поштовий роман», «Анничка», «Бджоли і люди»; Всесоюз­них кінофестивалів — «Наймичка», «Три доби після безсмертя», «Гадюка», «Загибель ескадри», «Камінний хрест» та ін.

Кінематографісти відгукнулись і на Чорнобильську катастофу: хронікери зняли кілометри відеоматеріалів про цю трагедію.

Дев'яності роки XX століття стали роками випробувань для кіномистецтва в Україні, оскільки держава виявилася не в змозі фінансувати його розвиток. Але в цей час було знято стрічки «Гетьманські клейноди», «Вальдшнепи», «Страчені світанки», «Притча», «Вінчання зі смертю» та біографічні фільми — «Із житія Остапа Вишні», й «Іван Миколайчук. Присвята».

На замовлення телебачення було знято багатосерійні худож­ні фільми «Чорна Рада» (режисер-постановник Н. Засєєв-Руден-ко) за однойменним романом П. Куліша і «Роксолана» за романом П. Загребельного, в якому головну роль зіграла Ольга Сумська. Також вийшов на екрани серіал «Кармелюк», герої якого заговори­ли українською мовою завдяки дубляжу, зробленому в 2004 році. Великою популярністю у глядачів завжди користувалися науково-популярні фільми студії «Укртелефільм» і мультиплікаційні

Тема XIV. Україна і світ

фільми для дітей та дорослих Творчого об'єднання художньої мультиплікації. Мультфільми «Микита Кожум'яка» режисе­ра Н. Василенко, «Мишка і Той, хто в річці живе» А. Грачова, «Капітан Врунгель» Д. Черкаського, «Журавлик» І. Гурвича, «Чу­мацький шлях» В. Гончарова та серія про козаків режисера В. Дах-на увійшли до золотого фонду української мультиплікації.

В Україні проходить низка кінофестивалів, а міжнародний фе­стиваль анімаційних фільмів «Крок» за традицією з 1989 року про­ходить почергово то в Україні, то в Росії, й на ньому представлені, сотні мультиплікаційних фільмів майже з усіх країн Європи, а те кож із США, Канади, Японії, Австралії, Ізраїлю та ін.

Наука

Україна — держава величезного наукового потенціалу. Щ. це свідчить колосальна кількість наукових надбань. Вагомий вне сок науковців України у розвиток світової теоретичної медицини, біології, математики, хімії та фізики.:

У XVII-XVIII століттях важливими центрами науки в Україні були Львівська та Києво-Могилянська академії. У XIX столітті науковими центрами стали університети в Харкові, Києві, Одесі, де було створено перші наукові школи. Більшість українських вчених присвячували себе вивченню суспільних наук, природо­знавства і медицини. Віддавна в Україні розвивалася філософська, іще в Київській Русі значна увага приділялася описові історичних подій, що знайшли своє відображення в історичних літописах («Повість врем'яних літ», Галицько-Волинський літопий та ін.). У XIX ст. вагомий внесок в історичну науку зробили М. Мак­симович, М. Костомаров, М. Драгоманов, у XX ст. — М. Гру-шевський, Д. Яворницький, І. Крип'якевич та ін. Осередком української науки стало Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка, що було засноване 1892 р. у Львові. За часів УНР була заснова­на Українська академія наук, першим президентом якої став В. Вернадський. У 20-х роках минулого століття відбувся розквіт української науки в усіх галузях, але його припинив терор 30-х років. Ідеологічний тиск на українську науку та культуру за ра­дянських часів негативно позначився на її розвиткові, але не зміг спричинитися до її цілковитого виродження.

Сучасна Україна має величезний науково-технічний потенціал; j наукова робота в галузях фізики, астрономії, хімії, математики,! біології сприяла високому рівневі розвитку ракетно-космічноїі техніки, літако- й машинобудування, біотехнології, інформаційних] та інших виробничих технологій.

Внесок українців у світову науку та культуру

:3с-391

Розгляньмо докладніше внесок найвідоміших українських уче- них у різні галузі науки.

Амосов Микола Михайлович (1913-2002) — засновник ра-- дянської кардіохірургії, став учителем багатьох провідних ук­раїнських і російських кардіохірургів. Він народився в Росії, але більша частина його життя й уся медицинська діяльність пов'язані з Україною. У 1952 р. в Києві організував клініку серцевої хірургії, на основі якої пізніше було організовано Інститут серцево-судинної хірургії Академії медичних наук України. На початку 60-х pp. розробив свою модель протеза серцевих клапанів. У 1960 р. Очолив інститут біоенергетики інституту кібернетики АН України. Створив власну теорію здоров'я та довголіття, а в 80 років придумав свій рецепт по­долання старості; головне в ньому — збільшення навантажень на організм: щоденні вправи, бігання, сувора дієта. Став авто­ром книжок «Думки і серце», «Нотатки з майбутнього» та «Го­лоси часів», які було перекладено більш як тридцятьма мова­ми світу. А «Энциклопедия Амосова», яка вийшла в 2002 році, відразу ж стала бібліографічною рідкістю.

Антонов Олег Костянтинович (1906—1984) — авіаконструктор, творець літаків родини Ан; почав свою конструкторську діяльність із планерів і багатоцільового Ан-2, що його в народі прозвали «ку­курузником», невибагливої універсальної машини, випуск якої три­вав упродовж тридцяти років. Одним із геніальних творінь кон­структора став гігант «Антей» — Ан-22, який вразив відвідувачів Усесвітнього салону авіації в Ле-Бурже; яскраве враження в світі справив і «Руслан» — Ан-124 1985 року, останній літак, створе­ний під керівництвом Антонова.

Антонович Володимир Боніфатійович (1834-1908) займався науково-видавничою й історичною діяльністю, видав дев'ять томів Архіву Південно-Західної Росії, що містили історичні акти сто­совно життя українських земель, історії козацтва, написав низку наукових праць, видав разом із М. Драгомановим «Історичні пісні малоруського народу» здійснив багато археологічних експедицій на українські землі, створив археологічні мапи Київської та Волинської губерній.

Ахієзер Наум Ілліч (1901-1980) — академік АН УРСР, відіграв важливу роль у створенні харківської математичної школи, сформував математичні колективи Харківського політехнічного інституту й Харківського державного університету, опублікував понад 150 наукових робіт, частину з яких видано в багатьох країнах світу.

392 ^:

Тема XIV. Україна і світ

Ахієзер Олександр Ілліч (1911-2000) — відомий фізик-теоретик, академік АН УРСР, працював у Харківському фізико-технічному інституті АН УРСР. Його роботи були присвячені ядерній фізиці, квантовій електродинаміці, фізиці елементарних часток, фізиці плазми, магнітній гідродинаміці, теорії твердого тіла, магнетизму. Учений розробив теорії розсіяння фотона в області високих енергій і когерентного розсіяння фотона в полі ядра. Уперше сформулю­вав концепцію магнонів, на основі якої передбачив нове явище — магнітоакустичний резонанс — і побудував теорію кінетичних, релаксаційних і високочастотних процесів у феродіелектриках. Його основоположні роботи сприяли створенню теорії поглинання звуку в діелектриках і металах та розробці теорії поглинання уль­тразвуку в металах, що започаткувала дослідження з електронної акустики в СРСР.

Багалій Дмитро Іванович (1857-1932) — відомий історик, один із засновників АН України. Очолював Харківську науково-дослідну кафедру історії України, Інститут історії української культури, Інститут Т. Г. Шевченка. Написав понад 20 робіт з історії Слобідської Лівобережної та Південної України.

Барабашов Микола Павлович (1894—1971) — харківський астроном, академік АН України, одним із перших застосував метод фотографічної фотометрії для дослідження Місяця та планет. Уста­новив, що поверхня місячних «морів» негладенька, складається з вулканічних порід базальтового типу. Брав участь у створенні першого в СРСР спектрогеліоскопа для проведення спостережень за Сонцем. Один із авторів атласу зворотного боку Місяця. Був ініціатором створення Харківського планетарію. Написав понад 500 наукових статей, монографій, навчальних посібників, науково-популярних книжок.

Бекетов Микола Миколайович (1827-1911) — працював у Хар­ківському університеті, на першому в Російській імперії фізико-хімічному відділенні. Відкрив витіснення металів із розчинів со­лей воднем під тиском, установив, що магній і цинк при висо­ких температурах витісняють деякі метали з їхніх солей. Довів, що при високих температурах алюміній відновлює метали з їхніх оксидів. Уперше застосував хлор для відбілювання паперу і тка­нин, відкрив гіпохлориди лужних металів. Величезною заслу­гою вченого є розвиток фізичної хімії як самостійної наукової й навчальної дисципліни.

Богомолець Олександр Олександрович (1881-1946) — заснов­ник школи українських патофізіологів. Розробив ефективний метод впливу на сполучну тканину антиретикулярною цитотоксичною

Внесок українців у світову науку та культуру

:3с-

сироваткою (АЦС), що застосовувався для прискорення зростан­ня переломів і заживления пошколджених м'яких тканин. Був ініціатором і керівником робіт із консервування крові. Праці вче­ного присвячені питанням патологічної фізіології, ендокринології, вегетативної нервової системи, онкології, фізіології та патології сполучної тканини, проблемам довголіття та ін.

Вернадський Володимир Іванович (1863-1945) — видатний учений-енциклопедист, що мав широке коло наукових та суспільних інтересів, став засновником геохімії, біогеохімії, радіогеохімії, вчен­ня про біосферу та її еволюції в ноосферу. Академік (із 1912 p.), по­чесний член російських і західноєвропейських АН і різноманітних товариств, засновник і перший президент Української АН, організатор і директор Радієвого інституту, автор більш як 700 фун­даментальних наукових праць і статей.

Гамалія Микола Федорович (1859-1949) — видатний мікро­біолог і епідеміолог, всесвітньовідомий автор праць із мік­робіології й імунології. Організував першу в Російській імперії кампанію з вакцинації проти сказу. Відомою.в усьому світі ста­ла бактеріологічна станція Гамалії і Мечникова. Зробив великий внесок у боротьбу з віспою і тифом.

Грушевський Михайло Сергійович (1866-1934) відомий як історик, письменник, публіцист, літературознавець, суспільно-політичний і державний діяч. Був головою Української Центральної ради та першим Президентом України. Написав узагальнюючу ро­боту з української історії —«Історію України-Русі». Під час ро­боти у Львівському університеті створив свою історичну школу, до якої належать такі відомі українські історики, як І. Крипя-кевич, І. Джиджора, С. Томашевський. У 1929 році був обраний академіком АН СРСР, але вже 1931 році його було заарештовано і знято з усіх посад, після чого він змушений був жити в Москві під наглядом НКВС. Після смерті вченого його було затавровано як ворога народу й роботи вилучено з наукового обігу, і лише після проголошення незалежності України науковіздобутки М. С. Гру-шевського знову стали відкритими для загального доступу і здо­були визнання.

Данилевський Василь Якович (1852-1939) — фізіолог, усе життя прожив у Харкові, де організував Український науково-дослідний інститут ендокринології й органотерапії. Був одним із піонерів електроенцефалографії. Установив наявність у корі головного моз­ку людини центрів, що регулюють діяльність внутрішніх органів, уперше зареєстрував електричні явища в головному мозку собаки. У 1875 р. незалежно один від одного Данилевський і англійський

Тема XIV Україна і свії

хірург Ричард Кетон довели, що мозок є генератором електричної активності.

Драгоманов Михайло Петрович (1841-1895) — історик, пуб­ліцист, філософ, етнограф, фольклорист, літературознавець і гро­мадський діяч; видавав журнал «Громада».

Каразін Василь Назарович (1773-1842) — український учений, винахідник, громадський діяч. Засновник першого у східній Україні Харківського університету (1805), ініціатор створення одного з пер­ших у Європі Міністерства народної освіти, автор ліберальних проектів реформування державного устрою і народного господар­ства. Праці з агрономії, конструювання сільськогосподарських ма­шин. Зробив численні відкриття в галузі органічної та неорганічної, хімії, першим запропонував створення мережі метеорологічних станцій по всій державі.

Корольов Сергій Павлович (1906-1966) — генеральний кон­структор ракетно-космічних систем, народився в Житомирі. Роз­робив низку проектів, серед яких проекти керованої крилатої ракети 212 і ракетопланера РП-318-1. У 1938 року після аварії під час стендового випробування ракети його було заарештовано. Із 1940 по 1944 роки працював в організації табірного типу, де ке­рував розробками нового покоління літальних апаратів із реак­тивними двигунами. Після звільнення продовжував займатися бойовими балістичними ракетами, а з 1949 року почав регулярні експерименти в космічній галузі. Під його керівництвом створені балістичні й геофізичні ракети, ракети носії й пілотовані космічні кораблі «Восток» і «Восход», за допомогою яких уперше в історії людина вийшла в космічний простір. Ракетно-космічні системи Корольова дозволили вперше у світі здійснити запуски штучних супутників Землі і Сонця, польоти автоматичних міжпланетних станцій до Місяця, Венери й Марса, здійснити посадку на поверх­ню Місяця.

Костомаров Микола Іванович (1817-1885) — український і російський історик, етнограф і письменник. Створив низку портретів історичних діячів, дослідив найважливіші проблеми як української, так і російської історії. Був одним із засновників Кирило-Мефодіївського товариства, за що був заарештований і відправлений у заслання до Саратова, але й там продовжував наукову і літературну діяльність. Разом із деякими колишніми членами братства заснував журнал «Основа», на сторінках якого публікувалися матеріали, присвячені історії та культурі України. Ланге Микола Миколайович (1858-1921) — засновник оде­ської школи психології й один із основоположників вітчизняної

Внесок українців у світову науку та культуру

експериментальної психології. В Одесі він організував одну з пер­ших у Російській імперії експериментальних психологічних лабораторій, де займався проблемами сприйняття, уваги, пам'яті, мислення на основі розуміння рухових реакцій як первинних відносно власне психічних процесів.

Ландау Лев Давидович (1908-1968) — учений-фізик, жит­тя якого пов'язане з трьома країнами — Азербайджаном, Росією й Україною.' Він народився в Баку, був студентом Бакинського університету, одночасно навчаючись на фізичному та хімічному факультетах, але вже за два роки перевівся на фізичний факуль­тет Ленінградського університету. У 1927 році був відряджений за кордон і працював у Німеччині, Швейцарії, Англії, Нідерландах і Данії, де, вивчаючи магнітні властивості вільних електронів, створив теорію електронного діамагнетизму. У 1932 році очолив теоретичний відділ Українського фізико-технічного інституту. В Харкові він уперше запропонував теорію антиферомагнетизму, розробив спільно з Є. Ліфшицем теорію структури феромагнетиків і феромагнітного резонансу, опублікував низку праць щодо електронної плазми. У 1937 році харківський Інститут фізики було розгромлено, а сам Ландау врятувався від арешту втечею до Москви. У кінці 1940-х — на початку 1950-х років керував групою теоретиків, які проводили розрахунки ядерних і термоя­дерних послідовних реакцій. Ця робота здійснювалась у рамках проекту створення водневої бомби. Учений перебував у складі Академій наук Данії та Нідерландів, Національної академії США, Американської Академії наук та мистецтв, був членом Францу­зького фізичного товариства, Лондонського фізичного та Лондон­ського королівського товариств.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: