Тема 9. Професійні межі у соціальній роботі

Етика відносин соціальних працівників і клієнтів окреслює професійні межі соціальної роботи, які своїми контурами відповідають уявленням про те, що є допус­тимим у їх взаємодії.

Професійні межі соціальної роботи — межі компетенції соціаль­ного працівника і професійної дистанції між фахівцем і клієнтом.

Ці межі зумовлені фаховими вміннями і компетен­цією, ціннісними настановами і морально-етичними нормами, вмінням органічно застосовувати та поєдну­вати різноманітні форми і методи соціальної роботи, обов’язками соціального працівника і використовува­ною моделлю прийняття рішень.

Вони є динамічним, особистісно обумовленим фено­меном, оскільки одні можуть конструктивно і невимуше­но спілкуватися між собою, а іншим, навіть представни­кам однієї культури, доводиться вгамовувати неприємні емоції, долати внутрішній дискомфорт, що, безперечно, негативно впливає на досягнення результату.

Професійні межі соціальної роботи залежать і від моделей прийняття соціальними працівниками рішень, які відповідають певним етичним концепціям і мораль­ним принципам.

За патерналістської моделі професіонал сприяє бла­гу клієнта так само, як батько сприяє благу дитини. Ма­ючи професійні знання і навички, він задовольняє потре­би клієнта, самостійно приймаючи рішення щодо змісту, форм і методів можливої допомоги, а клієнт повинен дис­ципліновано виконувати всі його розпорядження.

Інструментальна модель налаштовує фахівця на нейтральну позицію. Він розглядає свої послуги як то­вар, що продається і купується. Водночас він не пови­нен відмовити жодній вимозі клієнта, якщо вона не су­перечить законові.

Контрактна модель ґрунтується на рівноправності фахівця і клієнта, на визнанні прав і обов’язків обох сторін. Це означає, що фахівець мусить надавати клієн­тові всю необхідну для прийняття рішення інформацію й отримувати від нього поінформовану згоду.

Відносини між фахівцем і клієнтом за персоналіс-тпичної моделі вимагають більшого, ніж формальне ви­конання контракту. Клієнт, як правило, воліє мати справу з фахівцем, який знається на своїй справі і воло­діє шляхетними моральними чеснотами, а фахівці охо­чіше працюють із доброчесним клієнтом. Сучасна прак­тика вимагає від фахівця прагматичного розуму, муж­ності, справедливості, поміркованості, співчутливості, професійної компетентності, чесності та он.

З огляду на те, що в Україні розвивається низка служб для різних груп клієнтів (безробітних, дорослих людей із функціональними обмеженнями, молоді, що має залежність від наркотичних речовин, колишніх військових, мешканців територій, що зазнали екологіч­ної катастрофи, тощо) перспективним видається засто­сування контрактної моделі, яка передбачає індивідуа­лізацію послуг, подолання споживацького підходу до їх отримання, розширення влади і можливостей клієнта у вирішенні власних проблем.

Якої моделі не дотримувалися б соціальні працівни­ки, вони не мають права зловживати владою, використо­вувати вразливе становище своїх клієнтів, нав’язувати невідповідні й потенційно небезпечні для них відносини. Водночас ці відносини не мають бути приятельськими, родинними, романтичними, сексуальними, оскільки все це є порушенням професійної етики. Соціальним праців­никам не слід випивати у компанії з клієнтом, вдаватися до лайки або фамільярності, запрошувати клієнтів до се­бе додому, вести справи своїх родичів і друзів.

Нерідко соціальні працівники надмірно перейма­ються проблемами своїх клієнтів, переповнені тривож­ними емоціями і переживаннями за них. У прагненні допомогти людині, яка потрапила у складне становище, вони забувають про необхідність витримувати профе­сійну дистанцію, що спричинює емоційне виснаження, професійні стреси, які є симптомами емоційного вичер­пання особистості.

Вигорання — стан вираженої втоми, емоційного виснаження, який характеризується втратою здатності до надання психологіч­ної підтримки іншим, байдужим і негативним ставленням до колег і клієнтів, зниженням продуктивності, знеціненням поточних ре­зультатів і минулих досягнень, послабленням відчуття самоактуа-лізації, фрустрацією та внутрюсобистісним конфліктом під час ви­конання професійних обов’язків.

Термін «вигорання» є калькою англійського висло­ву «Ьигп оітЬ», популярного у фаховій літературі. Це явище порівнюють із тим, як згорає двигун автомобіля після тривалої роботи без техогляду і профілактики. Подібним чином «вигорають» соціальні працівники за великих обсягів роботи, повторюваності виснажливої праці без перерв, з великою внутрішньою віддачею і без відчутного заохочення.

Вигорання простежується також у медичних сестер, лікарів, психологів, представників інших професій, у роботі яких особиста відповідальність перевершує зов­нішній контроль. Їхній діяльності властива асиметри­чна відповідальність за характер і результат взаємодії з клієнтом. Як правило, вони перебирають на себе над­мірно високу відповідальність за все, що стосується їх­ньої роботи.

Людям, котрі перебувають у важкому становищі, переживають складні психологічні, соціальні та прак­тичні проблеми, потрібні не тільки поради, матеріальна допомога, а й співчуття. Для них недостатньо отримати допомогу у важливій справі, їм необхідно відчути, усві­домити, що вони не самі у своїй біді. Знаючи про це, со­ціальні працівники часто бувають глибоко збентежені проблемами своїх клієнтів і їхньою нездатністю зміни­ти свою ситуацію. Тому вигорання часто супроводжу­ється відчуттям безпорадності. Жертвою його стають не лише соціальні працівники, а і їхні клієнти, які не от­римують адекватної допомоги, що нерідко породжує но­ві проблеми.

Феномен «вигорання» виникає гостро, внаслідок некерованого стресу, який переживає особистість, і роз­вивається впродовж відносно тривалого часу. Тривале перебування в стресовій ситуації може викликати запе­речення чи приховування стресу, але завжди має руй­нівний ефект.

Організація роботи соціальної служби повинна передбачати засоби запобігання і послаблення профе­сійного стресу в соціальних працівників. Для цього ви­користовують різноманітні стратегії релаксації (лат. Ге-Іахаїїо — ослаблення, зменшення), до яких належать медитація, фантазування, образотворче мистецтво, масаж, вправи. Корисними у цій справі можуть бути се­мінари, заняття з професійної орієнтації, розвитку на­вичок, управління часом, налагодження стосунків у команді. Використовують їх на індивідуальному, між-персональному, організаційному рівнях. На індивідуальному рівні важливе раціональне планування часу за _межами роботи, що включає заняття фізкультурою, ді­єту, відпочинок і розваги, неструктуровані проміжки часу, хобі, спілкування з родичами і друзями. На між-персональному рівні зменшення стресових впливів досягається за допомогою розвитку соціальної підтрим­ки — створення дружньої атмосфери взаєморозуміння у колективі. На організаційному рівні для профілактики стресу серед персоналу важлива роль належить піклу­ванню про нього. Усі ці заходи слід активно використо­вувати в менеджменті соціальної служби.

Важливими чинниками профілактики стресу в со­онстру працівників є зміна видів діяльності, обме­ження роботи наодинці, уникнення перевантаження, обмеження робочого часу, тимчасове припинення діяль­ності, нормалізація переживання і вираження робочого стресу, забезпечення приємної робочої обстановки, ак­тивне заохочення відпочинку персоналу. Найкращими способами усунення стресу, запобігання вигоранню є кураторство (супервізія) і групова робота (обговорення проблем у групі фахівців).

Соціальні працівники мають перед клієнтами певні обов’язки, які повинні бути регламентовані керівним органом соціальної служби, в якій вони працюють. Ра­ціональне визначення таких обов’язків є основою адек­ватних відносин між фахівцями і клієнтами. Однак час­то професійні межі у відносинах з клієнтом соціальні працівники регулюють самостійно, вирішуючи, на­приклад, як звертатися до клієнта і як клієнт повинен звертатися до них, погодитися під час візиту на запро­поновану чашку чаю чи відмовитися від неї тощо. По­онстру в більшості ситуацій не можна заздалегідь від­регулювати посадовими інструкціями, іншими регла­ментуючими документами. Все залежить від обставин, конкретних людей і їхніх стосунків, різноманітних со-ціокультурних чинників (суспільних, етнічних, релі­гійних традицій тощо).

Іноді обов’язки та цінності (особисті, професійні, суспільні) можуть конфронтувати між собою, усклад­нюючи ситуації морального вибору. Наприклад, клієнт потрапив до наркологічної реабілітаційної служби че­рез вживання кустарно виготовлених препаратів. Під час індивідуального консультування соціальному пра­цівникові вдалося налагодити добрі стосунки з клієнтом. Одного разу той зізнався, що кілька років тому ви­падково вбив охоронця під час пограбування магазину. З місця події йому вдалося втекти непоміченим, але іншу людину було звинувачено у скоєнні злочину та за­суджено на тривале ув’язнення. Кілька днів поспіль соціальний працівник намагався переконати клієнта у необхідності зізнатися у скоєнні злочину. Проте той не лише відмовився від зізнання, а й зажадав від соціаль­ного працівника нерозголошення цієї інформації. За та­кої ситуації, очевидно, правильними будуть дії соціаль­ного працівника відповідно до норм моралі і чинного за­конодавства.

Приймаючи рішення в ситуації морального вибору, соціальний працівник має зважати на те, хто його клі­єнт, які обов’язки він має щодо нього і чи не виникають у конкретній ситуації професійні обов’язки стосовно ін­ших людей. Важливо при цьому чітко визначитися, які обставини брати до уваги з огляду на свої інтереси та ін­тереси своєї родини, своєї соціальної служби, професії; якими є його цінності і чи сумісні вони з фаховими та суспільними цінностями. Якщо особисті цінності розхо­дяться з фаховими і суспільними, доведеться піддати їх суттєвій ревізії, без чого важко знайти правильний ви­хід із ситуації. Певні складнощі виникатимуть у соці­альних працівників і за наявності конфліктуючих між собою обов’язків стосовно різних людей. У будь-якому разі вони мають пам’ятати про відмінність між друж­бою і професійними відносинами. Дружба — це стосун­ки, що не мають іншої мети, крім самої дружби. Вона відновлюється в часі. Кожен із друзів часом віддає біль­ше або більше одержує. Відносини між соціальним пра­цівником і клієнтом обмежені в часі і мають конкретну мету, вони не взаємні, тому не можуть бути дружбою. Те, що «одержує» у цих взаєминах соціальний праців­ник, — це задоволення від належного виконання своєї роботи, від досягнення певних цілей і від спостережен­ня того, як люди змінюються.

Якщо у соціальних працівників виникають сумні­ви щодо відповідності їхньої поведінки у відносинах із клієнтами морально-етичним нормам, доцільно обго­ворити ситуацію з колегами, куратором (супервізо­ром), іноді навіть з клієнтом. Але така розмова з клієн­том не повинна обтяжувати його почуттям провини або відповідальності.

Досвід багатьох українських соціальних служб засвідчив необхідність роз’яснення ролі соціального пра­цівника, оскільки ця професія є новою для вітчизняних реалій. Клієнти можуть не знати, в чому полягають йо­го функції. Тому важливо, щоб соціальний працівник пояснив власну роль клієнтам, щоб у них не виникало онстру ватиих сподівань, очікувань, а відповідно, і претензій. Тому слід на початку взаємодії чітко проде­онстру вати, що соціальні працівники є фахівцями, які виконують свої обов’язки, є обмеженими в часі, і що для клієнтів вони не можуть бути друзями.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: