Тема 1. Структура професійного спілкування у соціальній роботі

Одним із головних інструментів професійної діяль­ності соціального працівника є спілкування, яке охоп­лює увесь спектр зв'язків і взаємодій людей, їхні сто­сунки у процесі матеріального і духовного виробництва, що відбуваються через безпосередні чи опосередковані їхні контакти.

Спілкування — сукупність зв'язків і взаємодій людей, спільнот, суспільств, у процесі яких відбувається обмін інформацією, досві­дом, уміннями, навичками і результатами діяльності.

У процесі спілкування налагоджується контакт з клієнтом, з'ясовуються проблеми, відбувається накопи­чення інформації, необхідної для їх розв'язання. Під час спілкування здійснюється цілеспрямований вплив на клієнта. Від володіння методами спілкування часто залежить результат ділових переговорів соціальних працівників із представниками структур влади, ділових кіл, різних закладів та організацій. Усе це свідчить, що спілкування є однією з найважливіших і найсклад­ніших сфер діяльності в соціальній роботі.

Соціальним працівникам має бути властивий знач­ний комунікативний потенціал — об'єктивні і суб'єк­тивні можливості здійснення зв'язків і взаємодії, обмі­ну інформацією; співпереживання, взаєморозуміння, сприймання, відтворення, вплив на індивіда, групу то­що. Комунікативний потенціал визначає якість спілку­вання індивіда і складається з комунікативних якос­тей, які характеризують здатність до спілкування; комунікативних здібностей (здібностей до володіння іні­ціативою у спілкуванні, здатності емоційно відгукувати­ся на стан партнерів по спілкуванню, до самостимуляції і взаємної стимуляції у спілкуванні) та комунікативної компетентності (знань, норм і правил спілкування).

Особливості професійного спілкування соціальних працівників і клієнтів значною мірою обумовлені етич­ними стандартами соціальної роботи, цінностями, культурними традиціями, віковими, інтелектуальними та іншими характеристиками клієнтів тощо. Якщо у звичайному спілкуванні механізми міжособистісної взаємодії діють спонтанно, то у спілкуванні соціального працівника вони мають професійне спрямування. Фа­хівці із соціальної роботи мають досконало знати ці ме­ханізми, володіти ними з огляду на контекст і специфі­ку роботи з певними категоріями клієнтів. Наприклад, для ВІЛ-позитивної людини важливо, щоб їй потиснули руку, оскільки це свідчить про те, що співрозмовник не боїться зараження, сприймає її як нормальну людину. Для людей похилого віку важливою є увага, тому не варто шкодувати часу на вислуховування, співчуття, демонстрацію інтересу і поваги до їхніх заслуг і досвіду. Часом вони намагаються пригостити чимось, їм важли­во переконатися, що це щиро приймається. А дітям важливо, щоб з ними погралися, зацікавилися тим, що їх цікавить. Якщо соціальний працівник бачить, що клієнт чимось пригнічений, варто посидіти поруч і просто помовчати. До яких би дій не спонукала соціаль­ного працівника ситуація, завжди потрібно намагатися бути природним.

Надзвичайно важливе значення в процесі комуніка­ції соціального працівника з клієнтом мають уміння слухати й уміння говорити. Уміння слухати є непереоціненною якістю, адже тільки після того, як фахівець вислухає клієнта і почує те, що він мав намір сказати, можна визначити якими словами і як йому відповісти, які питання перед ним поставити, а отже, прийняти адекватне рішення.

Теоретичні засади спілкування дуже складні. Його досліджували й досліджують представники різних наук — філософи, лінгвісти, психологи, по-різному ви­тлумачують суть, структуру й наслідки обміну інформа­цією, роль і значення спілкування у житті людини та суспільства. Але чи не найскладнішою і найвідпові­дальнішою є практика спілкування, у процесі якої соці­альний працівник налагоджує (або ні) оптимальні для досягнення очікуваного результату стосунки з клієн­том, знаходить (чи ні) спільну мову, правильну її то­нальність. Дбаючи про це, фахівці соціальної роботи ви­користовують різноманітні ефективні комунікативні мікротехніки. Однак реальні ситуації містять у собі етичний вимір, що впливає на професійну поведінку со­ціального працівника. Ситуація, подана нижче, ілюс­трує різні аспекти професійного спілкування.

Дівчинка М., 13 років, через місяць після курсу лі­кування вдруге потрапила у дитяче відділення психіат­ричної лікарні, оскільки знову відмовлялася відвідува­ти школу, не виходила з дому, майже не спілкувалася з батьками. Соціальному працівникові вдалося встанови­ти контакт з дівчинкою. Через тиждень перебування у лікарні вона розповіла, що була втягнута у сексуальні стосунки з дорослим чоловіком, але просила не розпові­дати про це нікому.

Те, що соціальний працівник зміг викликати клієн­тку на відвертість і дізнатися про суть проблеми, є типо­вим явищем, бо лікар, медична сестра виконують спе­цифічні фахові функції і зазвичай мають менше часу на розмови. Навіть діяльність психолога асоцію­ється із розв'язанням суто психологічних проблем. Вникнення у цю ситуацію соціальним працівником обу­мовлене тим, що йому, з огляду на специфіку фаху, до­водиться мати справу з життєвими проблемами людей. Тому вони і довіряють йому те, що від інших старанно приховували.

Спілкування властиве усім живим істотам, але тіль­ки у людини процес спілкування усвідомлений, пов'язаний вербальними і невербальними актами. Най­важливішими аспектами будь-якого спілкування є зміст, мета, засоби, функції.

Зміст спілкування — інформація, яка в міжіндиві-дуальних контактах передається від однієї живої істоти іншій. Ця інформація концентрує в собі основну мету, якої прагнуть досягти учасники спілкування, а також аргументи, якими послуговуються вони задля її досяг­нення. Іноді використовувана інформація може прихо­вувати мету спілкування.

Мета спілкування — те, чого прагнуть учасники спілкування; заздалегідь окреслене завдання спілку­вання. Як правило, вона є свідченням певних соціаль­них, культурних, творчих, пізнавальних, естетичних та інших потреб людини.

Засоби спілкування — це способи кодування, пере­давання, перероблення та розшифрування інформації. Інформація між людьми передається за допомогою по­чуттів, мови та інших знакових систем, писемності, тех­нічних засобів запису і збереження інформації.

Функції спілкування — зовнішній вияв його власти­востей, ролі й завдання, які воно виконує у життєдіяль­ності індивіда. Найважливішими для соціальної роботи є такі функції: інформаційно-комунікативна (форму­вання, передавання та приймання інформації); регуля­тивно-комунікативна (регулювання індивідом власної поведінки і поведінки інших людей, вплив на їхні дії); афективно-комунікативна (вплив на емоційні стани лю­дини, формування міжособистісних стосунків). Однак цими функціями їх перелік не вичерпується. Дослідники ведуть мову також про контактну (встановлення контак­ту між учасниками взаємодії), координаційну (взаємне орієнтування та узгодження дій), амотивна (стимулюван­ня у партнера відповідних емоційних переживань) та інші функції.

Процес спілкування — сукупність послідовних дій, засобів, спря­мованих на досягнення мети спілкування.

Складається він з акту спілкування чи комунікації, в якому беруть участь не менше двох осіб. Вони повинні здійснювати комунікативну дію (акт спілкування), тоб­то про щось говорити, жестикулювати, дозволяти зчи­тувати зі своїх облич певні вирази, які свідчать про пев­ний їхній стан. Кожен акт спілкування відбувається з використанням відповідного каналу отримання інфор­мації. Наприклад, у розмові по телефону ним є органи слуху та мови (аудіо-вербальний, слухословесний канал). Форма і зміст листа сприймаються зоровим (ві­зуально-вербальним) каналом. Рукостискання є спосо­бом передавання дружнього привітання кінестетико-тактильним (рухово-дотиковим) каналом. Наприклад, висновки про національність людини на підставі її одя­гу є наслідком налагодження інформації візуальним (зоровим) каналом, а не візуально-вербальним, оскіль­ки про це не було сказано жодного слова.

Спілкування є феноменом, який охоплює комуніка­тивний, перцептивний, інтерактивний аспекти. Комуні­кативний аспект спілкування (комунікація) полягає в обміні інформацією між індивідами, які спілкуються; ін­терактивний аспект — в організації взаємодії між ни­ми (обмін діями); перцептивний аспект передбачає про­цес сприйняття і пізнання партнерами один одного і встановлення на цій основі взаєморозуміння, тобто до­сягнення міжособистісного розуміння. Порозуміння відбувається на рівні встановлення стосунків (симпатій чи антипатій, довіри чи недовіри тощо) і на рівні змісту (передавання певного повідомлення).

Для оцінювання розмови соціального працівника з клієнтом можна використати такі запитання:

1. Чи поставлено мету спілкування, якщо так — чи досягнуто її?

2. Чи приймають соціальний працівник і клієнт свої ролі, чи відповідають вони рольовим очікуванням? Чи не перетворилась професійна розмова на спілкування знайомих? Чи не поводиться соціальний працівник на­че чиновник?

3. Чи спромігся соціальний працівник знайти спіль­ну мову з клієнтом, чи виникла між ними довіра?

4. Чи володіє соціальний працівник ситуацією?

5. Які прийоми та засоби спілкування застосовує со­ціальний працівник? Наскільки адекватні та ефективні вони?

6. Якою є реакція клієнта на розмову, чи змінився йо­го стан? Чи отримав він потрібну підтримку, допомогу?

7. Чи отримав соціальний працівник інформацію про клієнта, яка дасть йому змогу організувати подаль­шу роботу?

Отже, у процесі спілкування відбуваються взаємний вплив людей один на одного, а також обмін різними іде­ями, інтересами, настроями, почуттями. Співбесідники певним чином сприймають один одного, тобто кожен із них формує цілісний образ іншого, оцінюючи його зов­нішній вигляд та поведінку. Сприйняття й порозуміння співрозмовників залежить від багатьох чинників, які слід знати соціальним працівникам і враховувати у сво­їй практичній діяльності.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: