Міжнародні морські арбітражі

РЕКОМЕНДОВАНІ ДЛЯ ВИВЧЕННЯ НОРМАТИВНО-ПРАВОВІ АКТИ ТА СПЕЦІАЛЬНА ЛІТЕРАТУРА

НОРМАТИВНО-ПРАВОВІ АКТИ

1. Международная конвенция об унификации некоторых правил о коносаменте 1924 года / Правила перевозки грузов морем: Гаагские правила, Гаагско-Висбийские правила, Гамбургские правила: учеб.-метод. пособие / [сост. Е.В. Додин, С.А. Кузнецов]. - О., Библиотека журнала «Торговое мореплавание» (Серия: Рабочие тетради). - 1999. - № 12/IV.- С. 5-12.

2. Конвенция о режиме Черноморских проливов от 27 июля 1936 года / Международное право в документах. - М.: Международные отно­шения, 1982. - С. 508-514.

3. Устав Организации Объединённых Наций и Устав Международного Суда 1945 года / Устав ООН - инструмент мира / Ефимов Г.К. - М.: Наука, 1986.- 136 с.

4. Міжнародна конвенція про підготовку і дипломування моряків та несения вахти 1978 року // Офіціний вісник України. - 2009. - № 60. - Ст. 2148.

5. Конвенція про збереження морських живих ресурсів Антарктики 1980 року // Зібрання чинних міжнародних договорів України. - 2004. - № 4. - Книга 1. - Ст. 921.

6. КонституціяУкраїни: Прийнята п’ятою сеаією Верховної Ради України 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 30. - Ст. 141.

7. Кодекс торговельного мореплавства України // Відомості Верховної Ради України. - 1995. -№47- 52. - Ст. 349.

8. Господарський Кодекс України // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № 18. - Ст. 144.

9. Цивільний Кодекс України // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № 40-44. - Ст. 356.

10. Про зовнішньоекономічну діяльність: Закон України від 21 жовтня 1991 р. // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1991. - № 29. - Ст. 377.

11. Про державний кордон: Закон України від 4 листопада 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 2. - Ст. 5.

12. Про державну податкову службу в Україні: Закон України від 04 грудня 1990 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1991. - № 6. - Ст. 37.

13. Про транспорт: Закон України від 10 листопада 1994 р. // Віомості Верховної Ради України. - 1994. - № 51.- Ст. 446.

14. Правила плавання і перебування в територіальному морі, внутрішніх водах, на рейдах та в портах України іноземних військових кораблів, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 1996 р. № 529 // Зібрання постанов Уряду України. - 1996. - № 12. - Ст. 334.

15. Порядок укладення договорів страхування морських суден, що пе­ребувають у державній власності і передаються судновласниками у фрахт, оренду, лізинг, затверджений наказом Міністерства транспорту України від 17 травня 1999 р. № 260 // Офіційний вісник України. - 1999. - № 25. - С. 237.

16. Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів), затверджене наказом Міністерства економіки та з питань європей­ської інтеграції України від 06 вересня 2001 р. № 201 // Офіційний вісник України. - 2001. - № 39. - Ст. 1784.

СПЕЦІАЛЬНА ЛІТЕРАТУРА

1. Аверочкина Т.В. Двухсторонние договорьі о морском торговом судоходстве как основа правового режима пребьівания судов в иностранных портах / Т.В. Аверочкина // Правове життя сучасної України: Тези доповідей Всеукраїнської наукової конференції «Пра­вове життя сучасної України» / Відп. ред. д-р юрид» наук., проф. Ю.М. Оборотов // Одеська національна юридична академія. - О.: Фенікс, 2008. - 568 с. (С. 223-225).

2. Аверочкіна Т.В. Правові колізії в регулюванні працевлаштування моряків на судна іноземних судновласників / Т.В. Аверочкіна // Митна справа. - 2006. - № 1.

3. Багрий-Шахматов Л.В. Некоторые вопросы уголовной ответствен­ности лоцманов за нарушения правил безопасности мореплавания, допущенные при проводке судов / Багрий-Шахматов Л.В., Дришлюк И.А. // Актуальные правовые вопросы борьбы с преступностью / Редкол.: Ведерников Н.Т., Свиридов М.К., Филимонов В.Д. (Отв. ред.) - Томск: Изд-во Том. ун-та - 1988. - С. 101-106.

4. Балобанов А., Бианко Р. Очерки по гражданскому процессуальному арбитражу: Учебное пособие. – О., 2001. – 226 с.

5. Балобанов А., Бианко Р., Рейно Ж. Очерки по юридической ответственности на транспорте: Учебное пособие. – О., 2001. – 85 с.

6. Балобанов А.О. Деятельность Европейского Союза по правовому обеспечению безопасности мореплавания. – Одесса: ОНМУ, 2003. – 228 с.

7. Балобанов А.О., Логинов О.В., Жюльен О., Бюссо В. Гражданский и арбитражный процесс Франции. Морское право Франции. – Одесса: ОГМУ, 2002. – 172 с.

8. Горчаков С. Правовые аспекты регистрации судов / С. Горчаков // Юридическая практика. - 2007. - 6 февраля. - № 6. - С. 11.

9. Додин Е.В. Двухсторонние соглашения Украины о торговом море­плавании / Е.В. Додин, СА. Кузнецов, Т.В. Аверочкина / Под общей редакцией академика С.В. Кивалова. - Львов: «Сиолом», 380 с.

10. Додин Е.В. Санкционированное вмешательство в сфере торгового мореплавания: учеб. пос. / Е.В. Додин, В.В. Серафимов. - О.: Юриди­ческая литература, 2001. - 149 с.

11. Додін Є.В. Митні операції на морському транспорті: Навчально-методичний посібник / Є.В. Додін. - Одеса: Юридична Література, 2001. - 135 с.

12. Ефимов С.Л. Морское страхование. Теория и практика: учеб. [для студ. вузов] / С.Л. Ефимов. - М.: РосКонсульт, 2001. - 448 с.

13. Жаркова О.А. Некоторые вопросы обеспечения безопасности мо­реплавания / О.А, Жаркова, М.В. Кротов // Морское право. Научные записки. - М.: ТК Велби, 2003. - С. 24-37.

14. Калпин А. Правовая природа тайм-чартера / А. Калпин // Морской флот. - 2001. - № 1. - С 24-25.

15. Клешкова О. Правова природа коносамента / О. Клешкова// Господарське право. - 2001. - № 10. - С. 29-32.

16. Кокин А.С. Трудовые конфликты на судах «удобного» и отечественно­го флагов: позиции правительства, судовладельцев, моряков / Кокин А.С. - М.: Волтерс Клувер, 2008. - 424 с.

17. Коломбос Д. Международное морское право. Перевод с английского / Коломбос Д.; под ред.: Жудро А.К., Лазарев М.И.; пер.: Зайцева В.В., Кузьминский Н.И. - М.: Прогресс, 1975. - 782 с.

Поняття міжнародного публічного морського спору. Арбітражні засоби вирішення міжнародних публічних морських спорів. Судові засоби вирішення міжнародних публічних морських спорів. Міжнародний трибунал по морському праву. Поняття міжнародного приватного морського спору. Досудовий (претензійний порядок) вирішення спорів. Міжнародний комерційний арбітраж як основний засіб вирішення міжнародних приватних морських спорів. Міжнародні морські арбітражі.

Подаючи претензії і позови, підприємства мають на меті, використовуючи правові засоби, забезпечити захист своїх прав і законних інтересів. Подання претензії — це досудове повідомлення відповідачеві про порушення ним законних інтересів і прав контрагента. Визнання й задоволення претензійних вимог є добровільним урегулюванням спору. Відповідно до ч. 1 ст. 925 ЦК України у разі порушення зобов'язання із договору перевезення сторони мають право скористатися або досудовим способом захисту порушених прав шляхом пред'явлення претензій, або одразу судовим способом - шляхом звернення до суду з позовом. Тобто Кодекс надає сторонам право вибору способу захисту порушених прав. На відміну від ч. 1 цієї статті, транспортне законодавство закріплює правило про обов'язкове пред'явлення претензії до перевізника перед поданням вантажовідправником або вантажоодержувачем до нього позову (п. 16.1 Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні). Однак за юридичною силою зміст підзаконних актів повинен відповідати, а не суперечити змісту законів, тому слід керуватися положенням ЦК України про право пред'явлення до перевізника претензії до пред'явлення позову, а не про обов'язок. Однак безпосередньо порядок пред'явлення претензій та позовів встановлюється законом, транспортними кодексами (статутами): КТМ України (ст. ст. 383 - 387), СВВТ СРСР (ст. ст. 218 - 232), САТ УРСР (ст. ст. 159 - 166), СЗ України (ст. ст. 130 - 135).

Порядок досудового врегулювання спорів визначається процесуальним кодексом України, та коли для деяких конкретних видів господарських відносин встановлено чинним, наприклад транспортним, законодавством України інший порядок досудового врегулювання, то застосовується цей спеціальний порядок. Але, не зважаючи на те, що порядок досудового врегулювання спору встановлено нормами Господарського процесуального кодексу, подання претензії — це досудовий добровільний порядок врегулювання спору, і він не є стадією господарського процесу. На цьому етапі господарський суд не втручається у відносини між сторонами (хоча без застосування досудового врегулювання у передбачених випадках неможливо і звернення до господарського суду). Тому, вважаємо, що правові норми, які регулюють відносини досудового врегулювання, не повинні міститися в Господарському процесуальному кодексі України. Для правового закріплення таких норм доречно застосовувати підзаконні акти. Вимоги щодо досудового врегулювання спору не носять абсолютного характеру. Відповідно до ст. 5 ГПК сторони застосовують заходи досудового врегулювання господарського спору у випадках, передбачених процесуальним кодексом України, а саме лише за домовленістю між сторонами, якщо це обумовлено договором.

Ключове значення для розуміння цієї норми мають вказівки Верховного Суду України та Конституційного Суду України. У п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" від 1 листопада 1996 р. N 9 зазначається: з урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ст. 124 Конституції), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян. Суд не вправі відмовити особі в прийнятті позовної заяви чи скарги лише з тієї підстави, що її вимоги можуть бути розглянуті в передбаченому законом досудовому порядку. Статтею 55 Конституції кожній людині гарантовано право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових осіб і службових осіб, а тому суд не повинен відмовляти особі в прийнятті чи розгляді скарги з підстав, передбачених законом, який це право обмежує.

Рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий Дім "Кампус Коттон клаб" щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів) від 9 липня 2002 р. N 15-рп/2002 встановлено, що положення частини другої статті 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.

Конституційний Суд України виходить з того, що положення ч. 2 ст. 124 Конституції України треба розглядати в системному зв'язку з іншими положеннями Основного Закону України, які передбачають захист судом прав і свобод людини і громадянина, а також прав юридичної особи, встановлюють юридичні гарантії їх реалізації, надаючи можливість кожному захищати права і свободи будь-якими не забороненими законом засобами (частина п'ята статті 55 Конституції України). Тобто кожна особа має право вільно обирати не заборонений законом засіб захисту прав і свобод, зокрема судовий захист.

Для забезпечення судового захисту Конституція України у статті 124 встановила принципи здійснення правосуддя виключно судами, неприпустимості делегування функцій судів та їх привласнення іншими органами чи посадовими особами та визначила юрисдикцію судів. Зазначені принципи забезпечують здійснення конституційного права на судовий захист, яке не може бути обмежене навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану (стаття 64 Конституції України).

Із змісту частини другої статті 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції на всі правовідносини, що виникають у державі, випливає, що кожен із суб'єктів правовідносин у разі виникнення спору може звернутися до суду за його вирішенням. Суб'єктами таких правовідносин можуть бути громадяни, іноземці, особи без громадянства, юридичні особи та інші суб'єкти цих правовідносин. Зазначена норма, як і інші положення Конституції України, не містить застереження щодо допустимості судового захисту тільки після досудового врегулювання спору та неприпустимості здійснення правосуддя без його застосування.

Право на судовий захист передбачено й іншими статтями Конституції України. Так, відповідно до статті 8 Конституції України звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України, норми якої мають пряму дію та найвищу юридичну силу, гарантується. Частина четверта статті 13 Конституції України встановлює обов'язок держави забезпечити захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, зокрема у судовому порядку. До таких суб'єктів належать, зокрема, юридичні особи та інші суб'єкти господарських відносин. Тобто можливість судового захисту не може бути поставлена законом, іншими нормативно-правовими актами у залежність від використання суб'єктом правовідносин інших засобів правового захисту, у тому числі досудового врегулювання спору.

Обов'язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можливість прийняття позовної заяви до розгляду і здійснення за нею правосуддя, порушує право особи на судовий захист. Можливість використання суб'єктами правовідносин досудового врегулювання спорів може бути додатковим засобом правового захисту, який держава надає учасникам певних правовідносин, що не суперечить принципу здійснення правосуддя виключно судом. Виходячи з необхідності підвищення рівня правового захисту, держава може стимулювати вирішення правових спорів у межах досудових процедур, однак їх використання є правом, а не обов'язком особи, яка потребує такого захисту.

Право на судовий захист не позбавляє суб'єктів правовідносин можливості досудового врегулювання спорів. Це може бути передбачено цивільно-правовим договором, коли суб'єкти правовідносин добровільно обирають засіб захисту їхніх прав. Досудове врегулювання спору може мати місце також за волевиявленням кожного з учасників правовідносин і за відсутності у договорі застереження щодо такого врегулювання спору.

Таким чином, обрання певного засобу правового захисту, у тому числі і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом обов'язкового досудового врегулювання спору обмежує можливість реалізації права на судовий захист.

З урахуванням викладеного положення частини другої статті 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.

Із прийняттям Конституційним Судом України Рішення від 9 липня 2002 р. N 15-рп/2002 згідно з рекомендацією президії Вищого господарського суду України від 10.02.2004 р. N 04-5/212 "Про внесення змін і доповнень до деяких роз'яснень президії Вищого арбітражного суду України і президії Вищого господарського суду України та про визнання такими, що втратили чинність, роз'яснень президії Вищого арбітражного суду України" визнано таким, що втратило чинність, роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України від 01.11.95 р. N 02-5/781 "Про деякі питання практики застосування розділу II Господарського процесуального кодексу України".

Стаття 6 ГПК передбачає, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи, громадяни — суб’єкти підприємницької діяльності, що порушили майнові права і законні інтереси інших підприємств та організацій, зобов’язані поновити їх, не чекаючи пред’явлення претензії. Далі ця стаття закріплює положення, що підприємства та організації, чиї права та законні інтереси порушено, з метою безпосереднього врегулювання спору з порушником цих прав та інтересів звертаються до нього з письмовою претензією. Отже, згідно зі ст. 6 ГПК досудове врегулювання спорів здійснюється шляхом звернення з письмовою претензією, яка надсилається рекомендованим або цінним листом чи вручається під розписку. Слід пам’ятати, що в будь-якому разі необхідно залишати докази подання претензії. Таким доказом має бути копія претензії та документ, що підтверджує надсилання претензії іншої сторони, поштова квитанція, копія списку за формою, встановленою поштовими правилами, або виписка з нього, посилання на номер та дату поштової квитанції. Коли претензія здається під розписку, то особа, яка її приймає, повинна мати на це повноваження і написати на другому примірнику розписку (вказавши посаду і прізвище) про прийняття претензії, вказати дату її прийняття і поставити печатку організації. Якщо документ, який підтверджує надсилання претензії, не доданий до позовної заяви, така позовна заява підлягає поверненню на підставі п. 7 ст. 63 ГПК, як не подано доказів ужиття заходів досудового врегулювання спору. Господарський процесуальний кодекс України не встановлює строку звернення з претензією до порушника майнових прав і законних інтересів господарюючих суб’єктів, але претензія повинна бути пред’явлена в межах позовної давності з урахуванням часу, наданого законом на розгляд претензії і надання відповіді на неї. Строки подання претензії в певних галузях (транспортних, зв’язку та ін.) мають свої, встановлені відповідним законодавством, строки.

Зміст і основні реквізити, які мають бути зазначені у претензії, чітко зафіксовані в правових нормах, а саме: — повне найменування і поштові реквізити заявника претензії та підприємства й організації, яким претензія пред’являється. Таким чином, в претензії потрібно викласти повні та вичерпні дані про учасників спору. Заявник претензії зобов’язаний навести точні дані свої і другої сторони. Повне найменування, поштові й банківські реквізити заявника можуть міститися на фірмовому бланку листа, якщо такий є, або в кутовому штемпелі. Якщо таких даних бракує, в тексті претензії слід навести недостатні дані; — дата пред’явлення та номер претензії; — обставини, на підставі яких пред’явлено претензію, докази, що підтверджують ці обставини, посилання на відповідні нормативні акти; — вимоги заявника. Їх необхідно точно і конкретно сформулювати; — сума претензії та її розрахунок, якщо претензія підлягає грошовій оцінці; платіжні реквізити заявника претензії; — перелік документів, що додаються до претензії, а також інших доказів. Документи, що підтверджують вимоги заявника, додаються в оригіналах або належним чином засвідчених копіях. Документи, які є у другої сторони, можуть не додаватися до претензії із зазначенням про це у претензії. Претензія має бути підписана повноважною особою підприємства, організації або їх представником. При підписанні претензії обов’язково вказуються посада особи, яка ставила підпис, та її прізвище. Якщо претензія підписана особою, перед найменуванням посади якої проставлена риска або прийменник “за”, то це слугує підставою для того, щоб її не розглядати.

Право на пред’явлення претензії є суб’єктивним правом юридичної особи, але порядок та строк розгляду претензії, якщо вона вже заявлена до підприємства, організації, є обов’язком господарюючого суб’єкта. Статтею 7 ГПК передбачена необхідність розгляду одержаної претензії в місячний термін — загальний строк, який обчислюється з дня одержання претензії. Законодавством встановлено і спеціальний строк розгляду претензії. У випадках, коли обов’язковими для сторін правилами або договором передбачено право повторної перевірки забракованої продукції (товарів) підприємством-виготовлювачем, претензії, пов’язані з якістю та комплектністю продукції (товарів), розглядаються протягом двох місяців. Як зазначалось, до поданої претензії додаються необхідні документи, але коли їх недостатньо для її розгляду, інша сторона може попросити заявника надати додаткові документи для розгляду претензії по суті. Для подання цих документів заявнику встановлюється визначений термін — залежно від їх складності й кількості, але не менше п’яти днів, не враховуючи часу поштового обігу. В такому випадку перебіг строку розгляду претензії зупиняється до одержання витребуваних документів чи закінчення строку їх подання. Якщо витребувані документи у встановлений строк не надійшли, претензія розглядається за наявними документами. Іноді виникає потреба у спільних зусиллях для розгляду претензії по суті: звірити розрахунки, провести експертизу, вчинити інші дії. Закон зобов’язує підприємства та організації, що одержали претензію, задовольнити обґрунтовані вимоги заявника. Це зобов’язання частіше не виконується, ніж виконується. Про результати розгляду претензії заявник повідомляється у письмовій формі.

Стаття 8 ГПК містить вимоги до змісту відповіді на претензії, в якій зазначаються: — повне найменування і поштові реквізити підприємства, організації, що дає відповідь, та підприємства чи організації, якій надсилається відповідь; — дата і номер відповіді; — дата і номер претензії, на яку дається відповідь; — (коли претензію визнано повністю або частково) — визнана сума, номер, дата платіжного доручення на перерахування цієї суми чи строк та засіб задоволення претензії, якщо вона не підлягає грошовій оцінці; — мотиви відхилення (коли претензію відхилено повністю або частково) —з посиланням на відповідні нормативні акти й документи, що обґрунтовують відхилення претензії; — перелік доданих до відповіді документів та інших доказів. До того ж, коли претензію відхилено повністю або частково, заявникові повинні повернути оригінали документів, одержаних з претензією, а також надіслати документи, що обґрунтовують відхилення претензії, якщо вони відсутні у заявника претензії. Відповідь на претензії підписується повноважною особою підприємства, організації або їхнім представником та надсилається рекомендованим чи цінним листом або вручається під розписку в такому самому порядку, як і претензія.

Процедурою задоволення претензії встановлено, що коли у відповіді на претензію не повідомляється про перерахування визнаної суми, то передбачається порядок безспірного її стягнення. Для цього заявник має право по закінченні двадцяти днів після одержання відповіді пред’явити до банку розпорядження про списання у безспірному порядку визнаної боржником суми. До розпорядження додається відповідь боржника, а якщо в ній не зазначена визнана сума, то до розпорядження додається також копія претензії. Установи банку зобов’язані приймати розпорядження про безспірне стягнення коштів і в тих випадках, коли боржник, визнавши претензію, просить з різних причин не стягувати з нього визнану суму. Але за необґрунтоване списання у безспірному порядку претензійної суми винна сторона сплачує другій стороні штраф у розмірі 10 процентів від списаної суми. Укладання договору складається з певних етапів: пропозиції укласти договір (оферта) і прийняття цієї пропозиції (акцепт). Договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній формі досягнуто згоди за всіма істотними умовами. Можливі випадки, коли умови договору, пропоновані однією стороною, не відповідають бажанням другої, тому між ними можуть виникнути розбіжності, які розглядаються керівниками чи заступниками керівників підприємств та організацій або за їх уповноваженням іншими особами.

Відповідно до ст. 10 ГПК спори, що виникають при укладанні господарських договорів, можуть бути подані на вирішення господарського суду, при цьому не передбачається застосування заходів досудового врегулювання. У процесі господарської діяльності постає необхідність зміни або розірвання господарських договорів. Згідно зі ст. 11 ГПК підприємство чи організація, які вважають за необхідне змінити чи розірвати договір перевезення, надання послуг зв’язку, заснований на державному замовленні, або якщо це обумовлено договором, надсилають пропозиції про це другій стороні за договором. Підприємство, організація, які одержали пропозицію про зміну чи розірвання договору, повинні не пізніше двадцяти днів після одержання відповісти на неї. Якщо підприємство чи організація не досягли згоди щодо зміни чи розірвання договору, а також у разі неодержання відповіді у встановлений строк (з урахуванням часу поштового обігу), заінтересована сторона має право передати спір на вирішення господарського суду. При надходженні позовної заяви до господарського суду суддя приймає справу до провадження, якщо у випадках, передбачених законодавством, або за домовленістю сторін додержано заходів досудового врегулювання спору у встановленому порядку і не виявлено порушень та інших підстав для відмови в її прийнятті або поверненні.

Статтею 9 ГПК встановлено штрафну відповідальність за порушення строку розгляду претензії або залишення її без відповіді. Рішення про стягнення штрафу, встановленого за ці порушення, приймається судом одночасно з прийняттям рішення по господарському спору (п. 4 ст. 83 ГПК). З порушника може бути стягнуто штраф у розмірі 2 процентів від суми претензії, але не менше 5 і не більше як 100 розмірів неоподаткованих мінімумів доходів громадян. Крім штрафної відповідальності, існують також інші негативні наслідки порушення порядку досудового врегулювання розбіжностей. Коли претензія повинна бути пред’явлена, але не пред’являється взагалі, згідно з п. 7 ст. 63 ГПК господарський суд повертає позовну заяву без розгляду її по суті. Господарський суд має право припинити провадження у справі (п. 3 ст. 80 ГПК), якщо можливість досудового врегулювання втрачена, або залишити позов без розгляду (п. 3 ст. 81 ГПК), якщо можливість досудового врегулювання не втрачена, що дає змогу позивачеві у встановленому порядку пред’явити претензію, а потім і позов. Позов залишається без розгляду згідно з п. 3 ст. 81 ГПК і тоді, коли позов поданий до закінчення строку, встановленого для відповіді на претензію, і така відповідь не дана. Якщо до дня розгляду позову дана відповідь про відхилення претензії або цей строк закінчився і відповідачем не дано відповіді на претензію, справа підлягає розгляду по суті.

Переваги досудового врегулювання спору:

По-перше, це економія часу. Якщо господарський суд прийме до провадження справу, розгляне й вирішить її приблизно за 2-3 місяці (не менше), а ще додати строк на виконання рішення, то задоволення претензії займе приблизно один або два місяці, залежно від складності перевірки обґрунтованості вимог.

По-друге, претензійний порядок дешевший, оскільки державне мито за подання позовної заяви до господарського суду у майнових спорах становить від 6 до 1500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (в залежності від ціни позову), плюс витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу, які мають бути відшкодовані боржником. Претензія ж вимагає лише витрат на подання її контрагенту-боржнику. Звичайно, не береться до уваги ситуація, коли необхідні додаткові витрати, пов’язані, наприклад, із проведенням експертизи тощо.

По-третє, у випадку безрезультатності досудового врегулювання спору, завжди можна звернутися до господарського суду як до компетентного органу держави.

По-четверте, у претензії не завжди доведеться обґрунтовувати й процесуально доводити факт нанесення збитків, їх розмір, законність стягнення санкцій. У претензії можна частково завищити або занизити реальний розмір збитків. Господарський суд вимагатиме набагато більше доказів, ніж контрагент-боржник.

По-п’яте, досудовий порядок врегулювання дозволяє зберегти нормальні ділові відносини з контрагентом, співпраця з яким вигідна для кредитора як тепер, так і в майбутньому.

Ще однією перевагою позасудового врегулювання спорів є те, що воно може бути застосоване й після закінчення встановленого строку позовної давності, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 267 ЦКУ, особа, яка виконала зобов’язання після закінчення позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона в момент виконання не знала про закінчення позовної давності, а при судовому розгляді справи закінчення строку позовної давності є однією з підстав відмови в задоволенні позову. Слід пам’ятати, що звернення до суду з позовом про стягнення суми заборгованості або про порушення справи про банкрутство чи стягнення заставленого майна буде необхідним, якщо заборгованість треба визнати безнадійною й віднести до валових витрат підприємства (ст. 12 ЗУ "Про оподаткування прибутку підприємств").

Однією з підстав виникнення зобов’язань на морському транс- порті є відповідальність власника судна по відшкодуванню забруднення, заподіяного внаслідок витоку з його судна або скиду з судна нафти чи інших речовин, шкідливих для здоров’я людей або живих ресурсів моря (далі: забруднюючі речовини), за винятком випадків, передбачених ст. 306 Кодексу торговельного мореплавства України. Шкода від забруднення — це шкода, заподіяна за межами судна забруднюючими речовинами морському середовищу, узбережжю або будь-яким іншим об’єктам (суднам, рибопромисловим знаряддям тощо). Вона включає також вартість розумних заходів, вжитих будь-якою особою для відвернення або зменшення шкоди від забруднення, а також вартість збитків, заподіяних внаслідок вжиття таких заходів. Власник судна не відповідає за шкоду від забруднення, якщо доведе, що ця шкода трапилася внаслідок: 1) дії непереборних сил; 2) воєнних дій, ворожих дій або народних заворушень; 3) поведінки третіх осіб, які діяли з наміром заподіяти шкоду; 4) несправності вогнів та інших навігаційних засобів, що є наслідком недбалості або інших неправомірних дій властей, які відповідають за підтримання цих засобів у належному стані; 5) аварійного скидання господарсько-фекальних вод або сміття внаслідок неприйняття їх портом у встановлений термін після своєчасного подання судном відповідної заяви. Якщо власник судна доведе, що шкода від забруднення моря виникла повністю або частково внаслідок наміру або недбалості потерпілого, то залежно від ступеня вини потерпілого розмір відшкодування повинен бути зменшений чи у відшкодуванні потерпілому повинно бути відмовлено. Коли шкода від забруднення спричинена витоком або скидом забруднюючих речовин із кількох суден, власники цих суден разом відповідають за весь збиток, якщо неможливо визначити відповідальність кожного судновласника окремо. Відповідальність власника судна за шкоду від забруднення внаслідок витоку або скиду забруднюючих речовин з його судна обмежується розміром, встановленим у ст. 308 Кодексу торговельного мореплавства України. Власник судна, що перевозить як вантаж наливом понад 2000 тонн нафти, повинен застрахувати або іншим способом забезпечити (шляхом отримання банківської або іншої гарантії) свою відповідальність за шкоду, заподіяну від можливого забруднення. Позов про відшкодування збитків від забруднення нафтою може бути вчинений безпосередньо страховику або іншій особі, яка надала забезпечення відповідальності власника судна. Судно, що перевозить як вантаж наливом більше 2000 тонн нафти, повинно мати відповідне дійсне свідоцтво, яке підтверджує забезпечення відповідальності власника судна за заподіяну шкоду від забруднення нафтою відповідно до ст. 309 Кодексу тор- говельного мореплавства України. Умови і порядок видачі, перевірки і визнання такого свідоцтва встановлюються Міністерством транспорту України відповідно до статті 3 Кодексу торговельного мореплавства України. До відповідальності за заподіяну шкоду від забруднення застосовуються ст. 350, 354, 355, 356, 357 Кодексу торговельного мореплавства України. Оператор ядерного судна відповідає за ядерну шкоду, заподіяну внаслідок ядерного інциденту з ядерним судном, крім випадків, зазначених у ч. 1 ст. 316 Кодексу торговельного мореплавства України. Ядерна шкода означає шкоду, заподіяну особі або майну радіоактивними властивостями або поєднанням радіоактивних властивостей з токсичними, вибуховими та іншими небезпечними властивостями ядерного палива і радіоактивних продуктів ядерного судна або їх відходів, а також витрати, здійснені з метою відвернення шкоди або зменшення її розміру. Якщо поряд з ядерною заподіяна інша шкода, яка не може бути відокремлена від ядерної, то вся заподіяна шкода визнається ядерною. Оператором ядерного судна є юридична або фізична особа, уповноважена державою, під прапором якої плаває судно, експлуатувати ядерне судно, або держава, яка безпосередньо експлуатує таке судно. Оператор ядерного судна зобов’язаний компенсувати ядерну шкоду, якщо не доведе, що шкода виник- ла внаслідок воєнних дій, ворожих дій або народних заворушень, непереборних сил природи. Оператор ядерного судна, який компенсував ядерну шкоду, вправі заявити про регресну вимогу: 1) особі, яка навмисно заподіяла ядерну шкоду; 2) осо- бі, яка здійснювала операцію з підняття затонулого ядерного судна без згоди на це оператора або держави, під прапором якої плавало судно, якщо шкода є наслідком винних дій такої особи. Декілька операторів ядерних суден, що спільно заподіяли ядер­ну шкоду, відповідають солідарно. Однак відповідальність оператора ядерного судна, проти якого вчинено позов про компенсацію ядерної шкоди в повному обсязі, не може перевищувати межі, встановленої в ч. 1 ст. 318 Кодексу торговельного мореплавства України. При заподіянні ядерної шкоди ядерним судном, на експлуатацію якого на момент ядерного інциденту не було видано дозволу державою, під прапором якої плавало судно, відповідальність покладається на власника ядерного судна. У цьому разі обмеження відповідальності оператора ядерного судна на підставі ст. 318 Кодексу торговельного мореплавства України не застосовується. Ядерне судно повинно мати відповідне дійсне свідоцтво, яке підтверджує, що відповідальність оператора ядерного судна у разі ядерної шкоди забезпечена згідно зі ст. 318 Кодексу торговельного мореплавства України. Умови і порядок видачі, перевірки і визнання такого свідоцтва встановлюються Міністерством транспорту України на підставі ст. 3 Кодексу торговельного мореплавства України. Позов про компенсацію ядерної шкоди може бути вчинений безпосередньо до страховика або іншої особи, яка надала фінансове забезпечення оператору ядерного судна.

При вчиненні позову про компенсацію ядерної шкоди до оператора ядерного судна страховик або інша особа, яка надала фінансове забезпечення оператору, має право взяти участь у судовому процесі. Основні засади відповідальності на транспорті визначені Кодексом МТУ, положеннями зобов’язального, деліктного права та умовами договорів про морські перевезення.

Щодо перевезення вантажу слід зазначити, що відповідальність перевізника вантажу виникає з моменту приймання вантажу до перевезення і закінчується в момент його видачі.

За втрату, нестачу або пошкодження вантажу, викликані діями або упущеннями під час навантаження, розміщення, вивантаження або здавання вантажу, перевізник несе відповідальність за правилами ст. 176 Кодексу торговельного мореплавства України.

За збитки, що є результатом втрати або пошкодження вантажу, перевізник несе відповідальність у таких розмірах:

1) за втрату і недостачу вантажу — у розмірі дійсної вартості втраченого вантажу і вантажу, якого не вистачає; 2) за пошкодження або псування вантажу — у сумі, на яку знизилась вартість вантажу. Перевізник також повертає одержаний ним фрахт, якщо він не входить у ціну втраченого вантажу або вантажу, якого не вистачає. Дійсна вартість втраченого вантажу і вантажу, якого не вистачає, визначається згідно зі ст. 182 Кодексу торговельного мореплавства України. За простій судна внаслідок непред’явлення або несвоєчасного пред’явлення вантажу, затримки навантажувально-розвантажувальних робіт, що проводяться засобами відправника або одержувача вантажу, чи інших затримок з вини відправника або одержувача вантажу відповідальність несе відправник або одержувач вантажу згідно з договором морського перевезення вантажу. Штраф за контрсталійний час суден стягується в безспірному (безакцептному) порядку після подання відправнику або одержувачу вантажу розрахунку сталійного часу і суми штрафу.

При перевезенні пасажирів перевізник відповідає за шкоду, заподіяну внаслідок смерті пасажира або ушкодження його здоров’я, а також у результаті втрати або пошкодження багажу, якщо подія, внаслідок якої було заподіяно шкоду, сталася під час перевезення і була наслідком вини або недбалості перевізника, його працівників, агентів, які діють у межах своїх службових обов’язків. Перевізник відповідає за нестачу або пошкодження прийнятого до перевезення багажу, а також за прострочення в його доставці, якщо не доведе, що нестача, пошкодження або прострочення в доставці сталися не з його вини. За втрату або пошкодження каютного багажу перевізник від- повідає лише у випадку, якщо пасажир доведе, що втрата або пошкодження сталися внаслідок наміру або необережності перевізника. Перевізник не відповідає за втрату чи пошкодження грошей, цінних паперів, дорогоцінних металів і виробів із них, коштовностей, прикрас, виробів мистецтва або інших цінностей, за винятком випадків, коли такі цінності були здані на збереження перевізнику, який погодився їх зберігати в безпеці. В останньому випадку перевізник відповідає не вище межі, передбаченої ч. 4 ст. 194 Кодексу торговельного мореплавства України.

Якщо перевізник доведе, що вина або недбалість пасажира стали причиною або сприяли його смерті чи ушкодженню здоров’я, втраті або пошкодженню його багажу, суд, що розглядає справу, може звільнити перевізника від відповідальності повністю чи частково. У випадку смерті пасажира або ушкодження його здоров’я відповідальність перевізника ні в якому разі не може перевищувати 175 000 розрахункових одиниць у відношенні перевезення в цілому, відповідальність за втрату чи пошкодження каютного багажу не може перевищувати 1800 розрахункових одиниць. Кодекс торговельного мореплавства України встановлює межу відповідальності і стосовно інших випадків (відповідно до правил ст. 193, 194 Кодексу торговельного мореплавства України). Перевізник, працівник або агент перевізника не вправі скористатися межами відповідальності, якщо буде доведено, що збиток заподіяно внаслідок дій або упущень перевізника, працівника чи агента перевізника, скоєних або з наміром заподіяти цей збиток, або через самовпевненість із усвідомленням можливого заподіяння збит- ку. Перевізник і пасажир можуть шляхом точно сформульованої письмової угоди встановити більш високі межі відповідальності, ніж ті, що передбачені. Організатор круїзу несе відповідальність за шкоду, заподіяну смертю або ушкодженням здоров’я учаснику круїзу, а також втратою або пошкодженням його речей відповідно до правил ст. 193, 194 Кодексу торговельного мореплавства України. Щодо договору лізингу встановлено спеціальний термін заявлення претензій із приводу несправності судна та інших недоліків щодо його стану, які можуть бути пред’явлені лізингоодержувачем протягом року з дня передачі судна. При буксируванні власники суден і об’єктів буксирування не несуть відповідальності за недоліки свого судна, якщо доведуть, що вони не могли бути виявлені при проявленні ними належної дбайливості (приховані недоліки). Відповідальність за невиконання обов’язків із договору буксирування та за шкоду, заподіяну при буксируванні судну, що буксирується, або іншому плавучому об’єкту чи майну і вантажу, що знаходяться на ньому, встановлена в ст. 225—227 Кодексу торговельного мореплавства. Початком відповідальності власника буксируючого судна за договором морського буксирування вважається момент прийняття судна, що буксирується, або іншого плавучого об’єкта на буксир у початковому пункті буксирування і закінченням відповідальності — момент поставлення судна, що буксирується, або ін- шого плавучого об’єкта на швартові чи на якір у кінцевому пункті буксирування. У разі аварійної морської події з судном, що буксирується, або іншим плавучим об’єктом з причини, що не залежить від буксируючого судна, капітан останнього зобов’язаний надати судну, що буксирується, або іншому плавучому об’єкту рятувальні засоби і надавати йому необхідну допомогу доти, доки постраждале судно (об’єкт) не зможе обійтися без рятівника, з відшкодуванням лише фактичних витрат буксируючого судна і без випла- ти рятувальної винагороди.

Важливим заходом притягнення до майнової відповідальності є морські протести. Якщо в період плавання або стоянки судна мала місце подія, що може бути приводом для пред’явлення судновласнику майнових вимог, капітан із метою забезпечення доказів для захисту прав і законних інтересів судновласників робить у встановленому порядку заяву про морський протест.

Заява про морський протест повинна містити опис обставин події і заходів, вжитих капітаном для забезпечення цілості довіреного йому майна. Морський протест забезпечує фіксацію і наступне доказування фактів, які мають юридичне значення при визначенні підстав та меж відповідальності. Морський протест заявляється: у порту України — нотаріусу або іншій посадовій особі, на яку законодавством України покладено здійснення нотаріальних дій; в іноземному порту — консулу України або компетентним посадовим особам іноземної держави у порядку, встановленому законодавством цієї держави.

У порту України заява про морський протест робиться протягом двадцяти чотирьох годин із моменту оформлення приходу судна в порт. Якщо подія, що зумовлює необхідність заяви морського протесту, сталася в порту, протест повинен бути заявлений протягом двадцяти чотирьох годин із моменту події. На підтвердження обставин, викладених у заяві про морський протест, капітан судна одночасно з заявою чи в термін не більше семи днів з моменту прибуття в порт або з моменту події, якщо вона мала місце в порту, зобов’язаний подати нотаріусу або іншій посадовій особі (ст. 342 Кодексу торговельного мореплавства України) на огляд судновий журнал і завірений капітаном витяг із суднового журналу.

Нотаріус або інша посадова особа (ст. 342 Кодексу торговельного мореплавства України) на підставі заяви капітана, даних суднового журналу, опитування капітана, а в разі потреби — інших свідків зі складу суднового екіпажу складає акт про морський протест і засвідчує його своїм підписом і гербовою печаткою. Прийняття заяви про морський протест від капітанів іноземних суден і складання у таких випадках актів про морський протест може здійснюватися відповідними консульськими представниками іноземних держав в Україні на умовах взаємності.

Судновласник відповідає за своїми зобов’язаннями майном, що йому належить, на яке згідно з чинним законодавством України може бути накладено стягнення. Відповідальність судновласника обмежується межами, передбаченими у ст. 352 Кодексу торговельного мореплавства України щодо вимог, які незалежно від їх правової основи виникли внаслідок: 1) заподіяння смерті або ушкодження здоров’я особі, яка знаходилася на судні, чи втрати або заподіяння шкоди майну, що знаходилося на судні; 2) заподіяння у зв’язку з плаванням або експлуатацією судна шкоди особам або майну, що не знаходилися на судні. Якщо шкода заподіяна особою, яка не знаходилася на судні, судновласник, відповідальний за дії і упущення цієї особи, може обмежити свою відповідальність, якщо дія або упущення були пов’язані з судноводінням або управлінням судном, із завантаженням, перевезенням чи вивантаженням вантажу, багажу або ручної кладі чи з посадкою або висадкою пасажирів. Відповідальність судновласника не може бути обмежена, якщо доведено, що шкода стала результатом його власної дії з наміром заподіяти таку шкоду або через самовпевненість з усвідом­ленням можливості її заподіяння. Обмеження відповідальності на підставі ст. 349 Кодексу торговельного мореплавства України не застосовується у випадках, передбачених у ст. 351 Кодексу торговельного мореплавства України.

Встановлено черговість задоволення вимог у ст. 358 Кодексу торговельного мореплавства України, зокрема в переважному порядку задовольняються вимоги щодо трудових взаємовідносин, вимоги щодо ядерної шкоди і забруднення моря, тощо — всього встановлено вісім категорій черговості по задоволенню вимог. Вимоги, зазначені у ст. 358 Кодексу торговельного мореплавства України, відшкодовуються у порядку черговості та у межах кожної черги пропорційно розміру вимог. Іпотечні заставодержателі набувають пріоритетного права накласти стягнення на судно, що знаходиться під заставою, якщо до моменту настання терміну виконання зобов’язання, забезпеченого іпотекою, воно не буде виконано, за винятком випадків, коли за законом або договором про іпотеку таке право виникне пізніше або може бути здійснено раніше. Порядок організації позовної і претензійної роботи на морському транспорті встановлюється кодексом України в ст. 315, Кодексом торговельного мореплавства України і Правилами перевезень. Право на заявлення претензій і позовів мають: 1) у разі неподачі судна або подачі його з запізненням — відправник вантажу; 2) у разі втрати вантажу — його одержувач або відправник за умови представлення коносамента;

3) у разі нестачі або пошкодження вантажу — одержувач або відправник за умови подання коносамента, а також комерційного акта або відповідного документа, складеного за правилами, що існують в іноземному порту; 4) у разі прострочення доставки або затримки видачі вантажу — одержувач за умови представлення коносамента; 5) у разі втрати або прострочення доставки багажу — пред’яв- ник багажної квитанції, а у разі нестачі або пошкодження багажу — пред’явник комерційного акту;

6) у разі перебору провізних платежів — відправник або одер­жувач вантажу за умови представлення коносамента.

Передача іншим організаціям або особам права на заявлення претензій і позовів не допускається, за винятком випадків передачі такого права відправником одержувачу вантажу і навпаки, а також одержувачем або відправником вантажу — органу, до сфери управління якого вони відносяться, транспортно-експедиторській організації чи страховику.

Передача права на заявлення претензії або позову засвідчується переуступним написом на коносаменті, накладній або квитанції. Обставини, що можуть бути підставою для майнової відповідальності перевізника, відправників, одержувачів вантажу і пасажирів, засвідчуються комерційними актами або актами загальної форми. В іноземному порту ці обставини засвідчуються за правилами, що існують у даному порту. Форма актів, порядок їх складання і порядок засвідчення обставин, які не потребують складання актів, встановлюються правилами, що видаються згідно зі ст. 3 Кодексу торговельного мореплавства України. У разі відшкодування вимог, що випливають із передбачених Кодексом торговельного мореплавства України відносин, на сплачувану суму нараховуються відсотки у розмірі середньої ставки банківського відсотка, що існує в місці знаходження кредитора.

До вчинення перевізникові вантажу позову, що виникає з морського перевезення вантажу, обов’язковим є заявлення йому претензії. Претензії заявляються перевізнику, який здійснював морське перевезення вантажу, а якщо перевезення не було здійснено, — перевізнику, який згідно з договором морського перевезення вантажу повинен був здійснити перевезення. Претензії, що виникають із перевезення багажу, можуть бути заявлені перевізнику чи порту відправлення або призначення на розсуд заявника претензії. Претензії, що виникають із морського перевезення вантажів у прямому змішаному і прямому водному сполученні, заявляються тому перевізнику, транспортним засобом якого вантажі були доставлені або повинні бути доставлені у порт призначення.

У тих випадках, коли кінцевим пунктом транспортування є залізнична чи автомобільна станція або аеропорт, претензія заявляється відповідному перевізнику за правилами, встановленими для цього виду транспорту. Претензія повинна бути заявлена у письмовій формі. До претензії повинні бути додані документи, що підтверджують її. Перевізні документи подаються в оригіналі. До претензії про нестачу, пошкодження або псування вантажу, крім до- кументів, що підтверджують право на заявлення претензії (ст. 379 Кодексу торговельного мореплавства України), повинен бути доданий документ, що засвідчує вартість відправленого вантажу.

Претензії до перевізника, що випливають із договору перевезення вантажу, пасажирів і багажу, можуть бути заявлені протягом перших шести місяців строку позовної давності незалежно від того, здійснювалось перевезення у каботажному чи закордонному сполученні.

Перевізник зобов’язаний розглянути заявлену претензію протягом трьох місяців і сповістити заявника про задоволення чи відхилення її, а претензії, що випливають із перевезення у змішаному сполученні, — протягом шести місяців. З дня заявлення перевізнику претензії відлік терміну позовної давності припиняється до одержання відповіді на претензію або закінчення терміну, встановленого для відповіді. До вимог, що виникають із договору морського перевезення вантажу, застосовується річний строк позовної давності незалежно від того, здійснюється перевезення у каботажному чи закордонному сполученні. Зазначений термін обчислюється за загальним правилом із дня настання події, що стала підставою для заявлення вимоги та у відповідності до ст. 388 Кодексу торговельного мореплавства України.

До вимог, що виникають із договорів перевезення пасажирів і багажу, фрахтування судна без екіпажу, фрахтування судна на певний час, лізингу судна, буксирування, надання лоцманських послуг, морського страхування, угод, укладених капітаном судна в силу наданих йому законом прав, зіткнення суден, здійснення рятувальних операцій, застосовується дво- річний строк позовної давності. Цей строк обчислюється згідно з вимогами ст. 389 Кодексу торговельного мореплавства Ук- раїни. За зворотними вимогами (зворотна вимога при солідарній відповідальності), передбаченими ст. 302 Кодексу торговельного мореплавства України, застосовується річний строк позовної дав- ності, обчислюваний із дня сплати відповідної суми. До вимог про відшкодування шкоди від забруднення з суден і ядерної шкоди застосовується трирічний строк позовної давності. Строк обчислюється з дня, коли потерпілий дізнався або повинен був дізнатися, що йому заподіяна така шкода, але не більше шести років із дня події, що спричинила забруднення, і п’ятнадцяти років — із дня події, що викликала ядерну шкоду. Якщо відповідальність оператора ядерного судна згідно із законодавством дер- жави, що видала дозвіл на експлуатацію такого судна, або спеціальною постановою цієї держави, прийнятою у зв’язку з конкрет- ним інцидентом, застрахована або забезпечена у фінансовому відношенні іншим способом на строк, що перевищує п’ятнадцять років, вимога про відшкодування шкоди задовольняється після закінчення строку, на який відповідальність була фактично забезпечена. До вимог, для яких строки позовної давності Кодексом торговельного мореплавства України не передбачені, застосовуються загальні строки позовної давності, встановлені цивільним законодавством України, якщо у міжнародних договорах України для цих вимог не встановлені інші строки давності. Якщо обчислення суми вимоги залежить від розрахунків у зв’язку із загальною аварією, відлік строку позовної давності зупиняється з дня винесення диспашером постанови про наявність загальної аварії і до дня одержання диспаші (розрахунку загальної аварії згідно зі ст. 265 Кодексу торговельного мореплавства України) заінтересованою особою. Строки позовної давності, встановлені для вимог, передбачених Кодексом торговельного мореплавства України, подовжуються до трьох років у випадку, якщо судно, якого стосуються ці вимоги, протягом строку позовної давності не могли застати у водах України. Разом з тим, при оцінці строків новації законодавства слід враховувати уніфіковані строки, визначені в Цивільному та Господарському кодексах для всіх видів транспорту, зокрема, положення ст. 315 ГКУ, ст. 925, 926 ЦКУ.

Претензійно-позовна діяльність на річковому транспорті. Перевізники, відправники вантажу, вантажоодержувачі і пасажири несуть матеріальну відповідальність на підставі Статуту внутрішнього водного транспорту та загальних положень Цивільного права. Підстави для відповідальності, передбаченої законодавством, можна умовно поділити на наступні види: порушення строків подання вантажів та плотів (тоннажу, тяги), неподання судна, невиконання плану перевезень, прострочення доставки, втрата (псування, пошкодження, зменшення ваги) вантажу (багажу), простій судна, пошкодження судна (обладнання), порушення порядку надання та заповнення документів, ненадання плацкарти пасажиру, втрата ручної поклажі та інші порушення зобов’язань. Відповідальність за порушення строків подання вантажів та плотів (тоннажу, тяги) передбачається Статутом. Зокрема, при роботі з календарним графіком запізненням вважається затримка подачі суден чи пред’явлення вантажів або плотів, яка не перевищує 24 години при щоденному відправленні за графіком, а в інших випадках — затримка, яка не перевищує інтервалу між відправленнями за графіком, але не більше 72 годин. При неподанні судна чи непред’явленні вантажу або плоту по закінченні зазначеного часу графік вважається невиконаним і сторони сплачують штраф у розмірі 25 % провізної плати за непред’явлену чи невивезену кількість вантажу. Якщо відправник вантажу пред’я- вив вантаж чи пліт у стані, який не відповідає діючим Правилам перевезення і буксирування, то цей вантаж чи пліт вважається непред’явленим, а відправник несе відповідальність за простій. Непридатність, непідготовленість тоннажу повинна бути встановлена актом, що підписується обома сторонами. Виконання плану перевезень фіксується в обліковій картці, що ведеться окремо по кожному відправнику вантажу і роду вантажу. Суми, що виставляються пароплавству чи відправнику вантажу, підлягають сплаті в п’ятиденний термін. За прострочення доставки вантажу чи плоту перевізник сплачує вантажоодержувачу штраф у розмірі, встановленому ст. 188 Статуту внутрішнього водного транспорту. Перевізник звільняється від відповідальності за прострочення доставки вантажу, багажу чи плоту: а) якщо прострочення відбулося внаслідок обставин, яким перевізник не міг запобігти й усунення яких від нього не залежало; б) при наявності повідомлення про сповільнення руху, опублікованого у встановленому порядку; в) якщо вантажоодержувач не вивіз прибулого з простроченням вантажу протягом доби, а при судновому відправленні — протягом 3 діб після оголошення чи повідомлення про прибуття його або не прий- няв пліт протягом доби з дня закінчення буксирування; г) якщо вантажоодержувач протягом 24 годин із моменту прибуття судна не прийняв його під розвантаження. У разі прострочення відправ- ник вантажу чи вантажоодержувач має право вважати вантаж втраченим і вимагати відшкодування за втрату вантажу, якщо цей вантаж не був виданий вантажоодержувачу протягом 30 днів після закінчення терміну доставки, а під час перевезення вантажу в прямому змішаному залізнично-водному сполученні — після закінчення чотирьох місяців із дня приймання вантажу до перевезення. Однак, якщо вантаж прибув після закінчення зазначених вище термінів, вантажоодержувач зобов’язаний прийняти вантаж і повернути сплачену перевізником суму за втрату вантажу. Втрата (псування, пошкодження, зменшення ваги) вантажу є підставою для відшкодування збитків. За збереження вантажу з моменту прийняття його до перевезення і до видачі його вантажоодержувачу або до передачі його згідно з установленими правилами іншому підприємству чи установі перевізник несе відповідальність, якщо він не доведе, що втрата, псування чи ушкодження вантажу відбулися внаслідок обставин, яким перевізник не міг запобігти і усунення яких від нього не залежало, зокрема, внаслідок: а) провини відправника вантажу чи вантажоодержувача; б) здачі вантажу до перевезення без вказівки в накладній його особливих властивостей, що вимагає специфічних умов або запобіжних заходів для збереження вантажу під час перевезення чи зберігання; в) особливих природних властивостей перевезеного вантажу, що викликали його поломку, ржавіння, внутрішнє псування й інші подібні наслідки; г) здачі до перевезення вантажу, вологість якого перевищує установлену норму; д) недоліків тари чи пакування, що не могли бути помічені при зовнішньому огляді при прийманні вантажу до перевезення. Також перевізник не відповідає за втрату, зменшення ваги, псування чи ушкодження прийнятого до перевезення вантажу, якщо втрата, зменшення ваги, псування чи ушкодження відбулися внаслідок: а) обставин, пов’язаних із навантаженням чи вивантаженням, якщо навантаження чи вивантаження здійснюється засобами відправника вантажу чи вантажоодержувача; б) перевезення на палубі чи в безпалубному судні вантажу, який допускається Правилами до такого перевезення, якщо нестача чи ушкодження відбулися в силу природних причин, пов’я- заних із цим способом перевезення, або якщо вантаж прибув у справному судні, без перевантаження в дорозі, з непошкодженим захисним маркуванням і при наявності інших ознак, що свідчать про належне зберігання вантажу; в) невжиття заходів, необхідних для збереження вантажу, провідником відправника вантажу чи вантажоодержувача, що супроводжує вантаж; г) застосування тари, що не відповідає властивостям вантажу чи установленим стандартам, при відсутності слідів ушкодження тари в дорозі; д) природного зменшення ваги вантажу під час перевезення в межах установлених норм, а також внаслідок зниження відсотка вологості вантажу за час перевезення. Перевізник не відповідає за різницю у вазі вантажу, прийнятого до перевезення по вазі, визначеній відправником вантажу без участі перевізника, якщо не доведено, що зменшення ваги відбулося внаслідок часткової втрати чи ушкодження вантажу. Під час перевезення масових однорідних наливних, навалювальних і насипних вантажів, що зазначаються у різних накладних від одного відправника вантажу і знеособлених у процесі перевезення і перевалки, природне зменшення ваги обчислюється виходячи із загальної ваги знеособленого у дорозі вантажу. Перевізник відшкодовує збиток, заподіяний під час перевезення вантажу, у наступних розмірах:

а) за втрату вантажу — у розмірі дійсної вартості втраченого вантажу; б) за втрату вантажу, зданого до перевезення з оголошеною цінністю, — у розмірі оголошеної цінності, а у випадку, якщо перевізник доведе, що оголошена цінність перевищує дійсну вартість, — у розмірі дійсної вартості; в) за ушкодження вантажу — у сумі, на яку понизилася його вартість. У випадку використання перевізником для своїх потреб будь-якого вантажу, прийнятого до перевезення, винні залучаються до відповідальності, а перевізник відшкодовує вартість вантажу в подвійному розмірі. Вартість утраченого чи ушкодженого перевізником вантажу визначається виходячи з оптової, заготівельної чи закупівельної ціни з додаванням до цієї ціни: а) вартості тари за цінами прейскуранта, якщо ця вартість не входить у ціну товару; б) суми додаткових витрат відправника вантажу на доставку вантажу до порту (пристані) чи відправлення з порту (пристані) призначення в тих випадках, коли ці витрати не входять у ціну товару. Вартість вантажів, що належать окремим громадянам, визначається за роздрібними цінами державних і кооперативних організацій у пункті призначення в момент видачі вантажу. За неправильне заявлення в накладній відправником вантажу відомостей про вагу, кількість місць чи найменування вантажу, а також за пред’явлення вантажу, забороненого до перевезення, і такого, що потребує під час перевезення особливих запобіжних заходів, а також вантажу з неправильним зазначенням найменування чи властивостей або ненадання необхідних для перевезення цього вантажу документів стягується штраф відповідно до тарифу, а також відшкодовуються заподіяні пароплавству збитки. Якщо неправильні відомості про вантаж викликали зменшення провізної плати, з відправника стягується, крім провізної плати, штраф у розмірі подвоєної різниці між провізною платою, обчисленою на підставі зазначення відправника вантажу, і сумою, що стягується за дійсним найменуванням і кількістю вантажу. Також стягується штраф за викликаний цими обставинами простій судна та відшкодовуються збитки.

Простій чи затримка судна під навантаженням чи розвантаженням, у чеканні навантаження чи розвантаження понад установлений термін з вини відправника вантажу чи вантажоодержувача передбачає відповідальність останніх у вигляді штрафу в розмірі, встановленому тарифом. За неочищення судна після розвантаження, зробленого засобами вантажоодержувача (ст. 80 Статуту внутрішнього водного транспорту), останній сплачує пароплавству вартість робіт з очищення в подвійному розмірі. При пошкодженні частин судна, контейнера, берегових пристроїв, плавучих механізмів при навантаженні чи розвантаженні засобами відправника вантажу чи вантажоодержувача вони сплачують штраф у розмірі триразової вартості ремонту пошкоджених частин.

Після прибуття вантажу в порт (пристань) призначення всю відповідальність перед перевізником по перевезенню цього вантажу несе вантажоодержувач. При цьому вантажоодержувач на загальній підставі може стягнути з відправника вантажу всі сплачені ним (вантажоодержувачем) штрафи і збори пароплавству внаслідок неправильних дій відправника вантажу, а також суми витрат і збитків, пов’язаних із перевезенням. Якщо вантаж був адресований вантажоодержувачу, якого не виявилося в районі порту (пристані) призначення, відповідальність перед перевізником несе відправник вантажу. Перевізник несе відповідальність за шкоду, заподіяну ним судну чи плоту, що буксирується. Пасажир, виявлений на судні без квитка чи в більш високому класі, ніж зазначено у квитку, обкладається штрафом у встановленому розмірі. Безквиткового пасажира, що відмовився сплатити штраф і придбати квиток для подальшого прямування, капітан видаляє із судна в найближчому порту чи пристані. За ненадання пасажиру на судні місця, зазначеного у плацкарті, при відмові пасажира від запропонованого йому іншого місця перевізник, крім повернення суми вартості проїзду і додаткових доплат, сплачує пасажиру штраф у розмірі, встановленому тарифом. Перевізник несе відповідальність за повну і часткову втрату і пошкодження багажу в розмірі оголошеної цінності, а якщо цін- ність багажу не оголошена, то в розмірі, встановленому тарифом. Перевізник звільняється від відповідальності за втрату і пошкодження багажу у випадках, зазначених у ст. 191 і 192 Статуту внутрішнього водного транспорту. Турбота про цілість і збереження ручної поклажі, яку пасажир везе із собою, належить до обов’язку пасажира. За збереження ручної поклажі перевізник несе відповідальність лише в тому випадку, якщо буде доведено, що втрата чи пошкодження поклажі відбулися з вини перевізника. При перевезенні пошти перевізники несуть матеріальну відповідальність перед органами зв’язку за втрату, пошкодження чи знищення пошти, що перевозиться, з вини пароплавств у розмірі відповідальності, що несуть органи зв’язку перед відправниками чи адресатами. Вищенаведені обставини, що є підставою для матеріальної відповідальності перевізника, відправників вантажу, вантажоодер­жувачів і пасажирів під час перевезення по внутрішніх водних шляхах, засвідчуються перевізником комерційними актами чи актами загальної форми. Комерційний акт складається для засвідчення наступних обставин: а) невідповідності між найменуванням, вагою, кількістю місць вантажу чи багажу в натурі і даними, зазначеними в перевіз­ному документі; б) пошкодження чи псування вантажу чи багажу; в) виявлення вантажу чи багажу без документів або документів без вантажу чи багажу; г) повернення пароплавству викраденого вантажу чи багажу.

Акти загальної форми складаються для посвідчення інших обставин, які можуть бути підставою для відповідальності. Перевізник зобов’язаний скласти комерційний акт, якщо мають місце обставини, зазначені в ст. 215 Статуту внутрішнього водного транспорту. Комерційний акт підписується начальником порту (пристані) чи особами, ним уповноваженими, і особами, що брали участь у перевірці вантажу, а також вантажоодержувачем, якщо він брав участь у перевірці вантажу чи багажу. При відсутності вантажоодержувача комерційний акт повинен бути підписаний не менше ніж трьома особами: начальником порту (пристані) чи його заступником, прийомоздавачем, начальником вантажної контори чи завідувачем складу, а при відсутності начальника вантажної контори чи завідувача складу на даній пристані — іншою особою, яка брала участь у перевірці вантажу або багажу.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: