Главная | Случайная
Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Формування опозиційних течій у культурі та реакція влади на них.




1. Партійне керівництво республіки ставилося до інтелігенції упереджено і підозріло.

2. Несправедливій жорсткій критиці було піддано класика української літератури О. Гончара за роман «Собор» (1968 р.), який присвячувався темі збереження національної духовної спадщини і до початку перебудовчих процесів його було вилучено з літературного процесу. О.Гончара усунуто від керівництва Спілкою письменників України.

3. Відбувалася несправедлива критика:

• Р. Іваничука за його твір «Мальви», в якому автор показав незахищеність національної культури, безсмертя українського народу;

• роману «Катастрофа» В. Дрозда, який одним із перших змалював модель застійного суспільства;

• твору І. Білика «Меч Арея». І. Білика було звільнено з роботи в «Літературній Україні»;

• збірки повістей та оповідань «Березневий цвіт» І. Вандея, який багато років після цього не міг друкуватися;

• поета В. Голобородька, якому першу збірку віршів «Летюче віконце» довелося видати за кордоном.

4. На багато років змушена була замовкнути обдарована поетеса Ліна Костенко. Заподіяли собі смерть Г. Тютюнник (1980 р.), В. Близнець (1981 р.).

6. До читача не доходили сміливі поезії В. Стуса, літературно-критичні та публіцистичні твори І. Дзюби, І. Світличного, Є. Сверстюка. Офіційна влада визнала творчість цих людей шкідливою для народу і заборонила її.

7. Існувала практика звинувачень у «націоналізмі», «антирадянщині». Практикувалося позбавлення можливості друкуватися окремим письменникам, їх виключали зі Спілки письменників України, засуджували до позбавлення волі:

• зі Спілки письменників України було виключено І. Дзюбу, Г. Качуру, М. Лукаша, Б. Чичибабіна, О. Бердника та інших;

• позбавлено членства в Спілці письменників України і в КПРС, вислано за кордон В. Некрасова;

• у таборах як «націоналісти» і «антирадянщики» опинилися О.Бердник, В. Стус, І. Світличний, В. Рубан, Ю. Литвин, Є.Сверстюк, Ю. Бадзьо та інші.

· Суперечливі тенденції в розвитку українського мистецтва.

Образотворче мистецтво:

1. Основною темою образотворчого мистецтва був героїзм народу у війні та в роки відбудови, звеличення праці трударів колгоспних полів і великих будов тощо.

2. Розвивалася радянська школа живопису. Кращі художні полотна, навіть в умовах тоталітарного режиму, сприяли формуванню естетичних смаків народу, допомагали збереженню народних традицій, загальнолюдських цінностей.

3. Плідно в цей час працювали художники М. Божій, В. Касіян, О.Лопухов, В. Бородай, М. Дерегус, В. Чеканюк тощо.

4. Розвивалася українська школа живопису, представниками якої були М.Дерегус, Т. Яблонська, В. Шаталін та інші.

5. З'явилися справжні твори монументального мистецтва (пам'ятник Лесі Українці, музей В. Леніна, обеліск місту-герою Києву, пам’ятний знак на честь заснування Києва, пам’ятник Т. Шевченкові в Москві).

6. Образотворче мистецтво перебувало під тиском тоталітарного режиму. Митців привчали мислити не стільки художніми образами, скільки ідеологічними догмами, що значно деформувало мистецтво.

7. Новаторством, високим професіоналізмом, оригінальністю славилися твори А. Горської, Л. Семикіної, О. Заливахи та багатьох інших, які зазнавали переслідувань з боку тоталітарної системи.

8. Відомим скульптором, живописцем, графіком, етнографом, збирачем творів народного мистецтва був Іван Гончар. Він — автор пам’ятників Максиму Горькому в Ялті, Тарасу Шевченкові в Яготині, народній художниці Катерині Білокур у с. Богданівка на Київщині. Але великого майстра переслідувала тогочасна система. Йому чіпляли ярлик «буржуазного націоналіста», «відщепенця» тощо.

9. Композицію скульптурних рельєфів «Стіна пам’яті» художників А.Рибачук і В. Мельниченка на Байковій горі в Києві було знищено.

· Музика

1. У нелегких умовах русифікації зуміли зберегти національний дух і високий творчий потенціал заслужений державний хор Вірьовки, творче об’єднання «Трембіта», академічна, хорова капела «Думка», заслужений ансамбль танцю УРСР ім. Г. Вірського.

2. Плідна праця композиторів П. Майбороди, О. Білаша, І. Шамо, С.Сабадаша.

3. Внеском у скарбницю музичного мистецтва були опери Г. Майбороди і В. Губенка, симфонії В. Корейка і А. Штогаренка, кантати В.Рождественського і А. Філіпенка.

4. Заслуженою славою користувалися оперні театри Києва, Львова, Харкова, Дніпропетровська, Донецька.

5. Розквітнув талант окремих співаків: Євгенії Мірошниченко, Дмитра Гнатюка, Анатолія Солов’яненка та інших.

6. У 1980-1982 рр. вперше за довгі роки Державний академічний оперний театр України брав участь у знаменитому Вестбаденському фестивалі. Світ захоплювався українською музикою, її виконавцями, постановою опери «Тарас Бульба» М. Лисенка.

7. У 1979 р. трагічно загинув талановитий композитор, автор пісень «Червона рута», «Водограй», «Я піду в далекі гори» та інші В. Івасюк. Пісня В. Івасюка «Червона рута» з 1989 р. дала назву фестивалю української пісні та музики, який щорічно проводиться в різних містах України.

8. Широкою популярністю користувалися виконавці естрадної пісні Софія Ротару, В. Зінкевич, Н. Яремчук та інші.

9. У 1971 р. було заборонено етнографічний ансамбль «Гомін», а його керівника Л. Ященка вигнали зі Спілки композиторів України.

10. Було офіційно заборонено трансляцію по радіо й телебаченню українських обрядових пісень, колядок тощо.

· Кінематограф.

1. Кіномитці мали в своєму розпорядженні непогану матеріальну базу. В Україні діяли три кіностудії — Київська ім. О. Довженка, Одеська та Ялтинська.

2. Постійно зростала кількість кінотеатрів.

3. Формувалося українське поетичне кіно: «Кам’яний хрест» (реж. Л. Осика), «Криниця для спраглих» (реж. Ю. Іллєнко), «Білий птах з чорною ознакою» і «Вавилон XX» (реж. І. Миколайчук), «Тіні забутих предків» (реж. С. Параджанов).

4. Переслідувань і репресій зазнали С. Параджанов, Л. Осика, Ю. Іллєнко та інші.

5. Створено визначні фільми: «В бій ідуть тільки старики», «Ати-бати йшли солдати» режисера Л. Бикова, «Високий перевал» В. Денисенка та інші.

6. Фільм «Тіні забутих предків» С. Параджанова побачив світ в 1964 році, але протягом 20 років не згадувався жодним словом.

7. У той час майже не знімалися фільми українською мовою. Фільми українських кіностудій допускали до кінопрокату лише після затвердження їх у Москві. З’явилися фільми за сценаріями І. Драча та Ю. Іллєнка «Криниця для спраглих», «Вечір на Івана Купала» та інші, які на екран так і не потрапили.

8. За гратами в’язниці опинився кінематографіст і письменник Г.Снігірьов — один із тих, хто в 70-ті роки виступав за оновлення суспільства.

· Театр.

1. Збільшилася кількість театрів (за 1965-1985 рр. – з 61 до 89), зокрема дитячих та юного глядача — більш як удвічі. В Україні діяло 286 народних самодіяльних театрів.

2. Заслуженою любов’ю користувалися такі майстри сцени, як Н.Ужвій, О.Кусенко, В. Дальський, В. Добровольський, А. Роговцева та інші.

3. Новаторство в театральному житті суворо перевіряли згори. Було заборонено п’єси, які викривали хиби політичного ладу.

5. Український театр дедалі більше втрачав свій національний колорит, із нього вилучали українську мову. Українськими залишилося лише 30% театрів республіки.

6. В Одесі з шести театрів лише один залишався українським, у Києві з семи театрів статус українського зберіг лише драматичний театр імені Івана Франка, а один був «змішаний» з російсько-українським репертуаром; із семи театрів юного глядача лише львівський був українським.

Висновки:

1. Загальна соціально-економічна і політична криза в суспільстві справила негативний вплив на розвиток культури.

2. Поряд із досягненнями в літературі та мистецтві мали місце деформації, що зумовлювалися негативними процесами в усьому житті суспільства.

3. Офіційними виконавцями волі партії були відповідні громадські організації — спілки письменників, художників, композиторів тощо.

4. Партія уважно стежила за творчістю і настроями митців. Проявом цього були численні партійні постанови з питань літератури і мистецтва. Січень 1973 р. Постанова ЦК КПРС «Про літературно-мистецьку критику», що вимагала від діячів мистецтва більшої активності у слідуванні ідеологічним настановам партії.

5. Кращі представники української літератури і мистецтва зробили значний вклад у розвиток світової культури.

 

VI. ОПОЗИЦІЙНИЙ РУХ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ 60-Х - НА ПОЧАТКУ 70-Х РОКІВ(друга хвиля опозиційного (дисидентського) руху)

Передумови дисидентського руху другої половини 60-х -70-х років:

1. Інтервенція радянських військ у 1968 р. в Чехословаччину викликала хвилю протестів.

2. В. Чорновіл у 1970 р. почав видавати у Львові самвидавничий журнал «Український вісник», що сприяло консолідації дисидентського руху.

3. 1975 р. у Хельсінці відбулася Нарада з безпеки та співробітництва в Європі, на якій керівники 35 країн, у тому числі й Радянського Союзу, підписали Гельсінські угоди, що мали закріпити нові відносини в Європі, забезпечити дотримання у кожній із країн високих принципів демократії, прав людини.

Причини активізації дисидентського руху:

• політичний диктат з центру, відхід від політики лібералізації і порушення людських прав;

• ігнорування конституційних прав людини в СРСР, відсутність демократичних свобод, релігійні утиски, репресії проти інакомислячих.

Особливості опозиційного руху:

1. Став масовішим і організованішим. Був загальноукраїнським явищем, бо діяв у всіх регіонах України. Рух здобув більше прибічників, в основному в середовищі інтелігенції.

2. Був довготривалим у часі (понад 20 років).

3. Було відкинуто ілюзії щодо ідей соціалізму і комунізму, рух став антитоталітарним.

4. У поглядах дисидентів характерні різні ідеологічні напрямки:

• на марксистській платформі стояв П. Григоренко;

• на націонал-комуністичній — І. Дзюба;

• близьким до інтегрального націоналізму та ідеології ОУН був В.Мороз.

5. Встановився тісний зв’язок з громадськістю Заходу та різними правозахисними організаціями.

6. Заперечували насильницькі методи боротьби. Прагнули діяти легальними методами. Характерне зростання громадської непокори.

Течії дисидентського руху в другій половині 60-х – на початку 70-х років:

1. Національно-культурницька, представлена колишнім «шістдесятництвом». Виступали за вільний розвиток української мови й культури. Засуджували великодержавний шовінізм, імперську політику центру, постійну русифікацію.

2. Самостійницька (Л. Лук’яненко, В. Мороз та інші). Виступали за відновлення незалежності України.

3. Правозахисна демократична (М. Руденко, П. Григоренко, В.Чорновіл, С. Хмара та інші). Вимагали дотримання в СРСР основних прав і свобод людини, викривали злочини тоталітарної системи.

4. Релігійна (Й. Тереля, В. Ромашок, Г. Вінс, І. Гель та інші). Вимагали дотримання свободи віросповідання, відновлення заборонених релігійних конфесій. Виступали проти різних обмежень у релігійному житті. Вели боротьбу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті.

Дисиденти виступали:

1. Проти хиб чинної системи. Критикували її за розходження між словом і ділом; між деклараціями і соціальною практикою.

За порушення: принципу соціальної справедливості; загальної рівності; норм моралі.

За ігнорування: статей Конституцій СРСР і УРСР; підписаних СРСР міжнародних договорів; власних законів стосовно прав людини, свободи слова і друку, самовизначення націй, суверенітету республік аж до їхнього відокремлення, розвитку української мови і літератури, правдивого відтворення історичного процесу, існування справжньої демократії.

· Характеристика опозиційного руху




Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2019 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных