Особливості джерел цивільного права Англії

Джерела цивільного права Англії відрізняються від джерел цивільного права країн континентальної Європи, що обумовлено специфікою історичного розвитку англійської правової системи. Адже, власне кажучи, сучасний світ знав завжди тільки дві самостійні системи права: римське право й англійське. Внаслідок колоніальної політики Великобританії англійське право поширилося по усьому світу й дотепер діє в країнах, що були раніше англійськими колоніями.

Основною особливістю права Англії є переважна роль судової практики, і так званий судовий прецедент поряд з актами законодавства виступає джерелом права. Цивільне право Англії не кодифіковано, а чинні закони й підзаконні акти (так зване «статутне» або «писане» право) уступають праву судового прецеденту у своїй юридичній значимості. Сутність судового прецеденту, тобто рішення по конкретній справі, полягає в його обов’язковості при винесенні рішення в аналогічній справі. Ієрархія судових прецедентів визначається рівнем судів. Найбільше значення надається прецедентним рішенням в цивільних справах, що ухвалюються Вищою судовою інстанцією Англії - Палатою лордів. Право виносити рішення в цивільних справах, які є для інших судів прецедентними, належить також Апеляційному суду в особі палати в цивільних справах. Нижчестоящі суди зобов’язані враховувати не всі рішення, а так звані «ratio decidendi», тобто доводи розуму – принципові положення, які слугують його основою. Після 1966 р. Палата лордів не зв’язана своїми рішеннями. За деякими виключеннями зв’язаний своїми рішеннями Апеляційний суд.

Основні норми цивільного права Англії формулювалися в процесі здійснення правосуддя в конкретних справах. В англійському праві немає чіткої межі між правом матеріальним і правом процесуальним.

Право судового прецеденту історично поділяється на загальне право й право справедливості. Історично загальне право виникло в Середні століття і було засновано на місцевих звичаях. Єдине для всієї Англії загальне право було створене королівськими судами, що засідають у Вестмінстере з XIII століття. В той час у компетенцію судів входили в основному питання публічного права. Приватним особам було заборонено звертатися в королівські суди за захистом своїх прав і вирішенням спорів. Звернення до королівського суду було привілеєм, що у кожному окремому випадку міг надати тільки сам король у формі особливого припису (наказу). Згодом були сформульовані певні умови, за наявності яких можна було розраховувати на одержання таких наказів. Суддя місцевого суду намагався знайти для конкретної справи потрібний (підходящий) наказ, без якого неможливо було претендувати на захист своїх прав королівськими судами. У кінці 13 століття було заборонено створювати нові судові накази й для захисту порушеного інтересу особи було потрібно знайти підходящий судовий прецедент. За його відсутності суб’єктивне право приватної особи виявлялося позбавленим судового захисту. Тому така особа зверталася прямо до короля із проханням відновити порушену справедливість. Зі збільшенням кількості подібних звернень компетенція щодо їхнього розгляду перейшла лорду-канцлеру. Були сформульовані умови для звернення із проханням про відновлення справедливості: відсутність у загальному праві засобів для задоволення вимоги, або недостатність таких засобів, або сумніви в неупередженості судді при вирішенні спору. При винесенні рішення лорд-канцлер не був зв’язаний нормами права, він керувався власними уявленнями про справедливість. Згодом була створена й своя система судових прецедентів. Однак, на відміну від прецедентів загального права, лорд-канцлер не був зв’язаний попередніми рішеннями. З розширенням компетенції суду лорда-канцлера підсилювалася конкуренція із судами системи загального права. У 1873 р. був прийнятий закон про судоустрій, який закріплював пріоритет права справедливості в порівнянні із загальним правом. Право справедливості не тільки слугувало доповненням загального права, але й виробило нові інститути й поняття (наприклад, так звана «довірча власність»). Велике значення норми права справедливості мають і для договірного права Англії (наприклад, інститут примусу до виконання договірного зобов’язання в натурі). Після судової реформи 1873-75 р. суди загального права й права справедливості були об’єднані в одну судову систему, однак повного злиття загального права й права справедливості не відбулося.

Дотепер у цивільному праві Англії залишаються формально обов’язковими багато застарілих прецедентів. Однак судді можуть відхилятися від винесених раніше рішень, якщо розуміють, що в цей час не можна прийняти раніше зроблених висновків. Для цього служать так звані фікції, припущення, застереження (наприклад, посилання на те, що раніше ухвалене рішення було прийнято через недбайливість, без врахування норми закону або іншого прецеденту). З 1966 р. Палата лордів вправі скасовувати й змінювати раніше винесені власні рішення.

Ускладнення економічних відносин в Англії зажадало спрощення цивільного права. Багато інститутів цивільного права були законодавчо закріплені в нормах так званого статутного права. Статутні джерела цивільного права Англії мають характер консолідації, а не кодифікації. У них немає формулювань загальних принципів і приписів загального характеру, але описані деталі різних ситуацій, виключення й кваліфікації. Формально закони (акти парламенту) Англії мають пріоритет перед судовими прецедентами. Будь-який прецедент може бути скасований законом, у той час як жодна судова інстанція не вправі змінити закон. Однак фактично прецедентне право зберігає своє домінуюче положення (наприклад, у сфері дії норм про договір і зобов’язання із заподіяння шкоди).

Всі джерела цивільного права Англії можна розділити на дві частини: обов’язкові (нормативні) і необов’язкові (ненормативні). Останні застосовуються у випадку відсутності обов’язкових.

До числа обов’язкових джерел цивільного права Англії належать: судовий прецедент, закони-статути, підзаконні акти, стародавній звичай, торговельний порядок, міжнародні договори, звичай, справедливість, королівські прерогативи, канонічне право, розум, приватноправові угоди (контракти й ін.), правові норми документів Європейського Союзу.

Необов’язковими джерелами цивільного права Англії є: стародавня доктрина; закони зарубіжних країн, юридичне обґрунтування особливої думки окремого судді або меншості суддів, а також думка суду відносно справи, яка виражена перед судом, але не є юридичним обґрунтуванням рішення.

У цілому система джерел цивільного права Англії відповідає структурі цивільного права, основними розділами якого є: договірне право, деліктне право, право власності, сімейне право, корпоративне право, право представництва, право товариства. Характер і зміст джерел цивільного права Англії сформовані під впливом характеру народу Англії, особливостей феодальної системи Англії, канонічного права католицької церкви, філософії природного права, римського приватного права, торговельного порядку. В Англії немає поділу на цивільне й торговельне право, як і поділу на приватне й публічне право. Ті правові інститути, які в континентальній Європі належать до торговельного права, в Англії, як правило, одержали закріплення в законах. Цивільне право Англії в цей час усе більше орієнтується на так звані писані джерела права - закони й підзаконні акти. Судовий прецедент більше не є домінуючим джерелом права, хоча й зберігає свою роль при тлумаченні законодавства й заповнення прогалин права.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: