Виконання договірних зобов’язань

Виконання договірного зобов’язання являє собою реалізацію його змісту, тобто коли боржник виконав усе, що на нього покладало, а кредитор одержав результат, на який розраховував. Мета зобов’язання досягається його належним виконанням, що припиняє саме зобов’язання. Критерієм належного виконання договірного зобов’язання є відповідність виконання умовам самого договору. У випадку спору між сторонами для встановлення цієї відповідності суд здійснює тлумачення умов договору, у тому числі й заповнюючи прогалини в його змісті (ст. 1135, 1156-1164 ЦКФ). Метою тлумачення договору є встановлення дійсної волі (намірів) особи, не зупиняючись на буквальному значенні словесного вираження умов договору (ст. 1156 ЦКФ). Договір повинен бути витлумачений відповідно до вимог про добросовісність його виконання, відповідно до звичаїв і справедливості (ст. 1134, 1159 й 1160, 1135 ЦКФ). Такі формулювання принципів тлумачення договору дозволяють судам гнучко реагувати на змінювані суспільні й економічні відносини, заповнюючи прогалини в праві. Для тлумачення договору мають значення й диспозитивні норми цивільного законодавства.

Виконання зобов’язання може бути проведено будь-якою особою, за винятком договірних зобов’язань, у яких значення має особа боржника (наприклад, надання юридичних послуг певною особою). Виконання зобов’язання повинно бути проведено належній особі – особисто кредиторові або уповноваженій ним особі. У випадку виконання договірного зобов’язання неналежній особі, але при наступному схваленні кредитором, виконання також визнається належним (ст. 1240 ЦКФ).

Для визнання виконання договору належним мають значення строк виконання й місце виконання. Договір повинен бути виконаний у строк, погоджений сторонами, і в певному місці. За відсутності в договорі зазначення місця виконання вважається, що належним буде виконання за місцем проживання боржника (ст. 1247 ЦКФ). За відсутності в договорі вказівки про строк виконання, він визначається на підставі положень закону або відповідно до звичаю.

Простроченням визнається порушення боржником встановленого договором строку виконання при наявності окремого нагадування про таке прострочення кредитором (ст. 1139 ЦКФ). Не потрібно спеціально нагадувати про закінчення строку для виконання договору, якщо сторони обмовили це (ст. 1139 ЦКФ) або характер договірного зобов’язання передбачав його виконання до певного строку (події, свята й т.і.). Дострокове виконання допускається залежно від того, у чиїх інтересах встановлено строк виконання. Якщо строк встановлений в інтересах боржника, то згоди кредитора на дострокове виконання не потрібно.

Виконання договірного зобов’язання частинами не допускається, у тому числі й при подільності його предмета (ст. 1244 ЦКФ). При виконанні договору також повинні бути дотримані встановлені в ньому вимоги про якість, кількість, спосіб виконання, а також інші погоджені сторонами умови. Прийняття виконання кредитором не розглядається в принципі як його обов’язок, але може бути встановлено щодо окремих договірних зобов’язань.

Відповідно до норм ЦКФ виконання договору в натурі (тобто здійснення передбачених у ньому дій) застосовується до договорів про передачу майна. У зобов’язаннях про виконання робіт або здійснення боржником інших дій кредитор може зробити виконання самостійно, але за рахунок боржника (ст. 1144 ЦКФ). Непрямими (похідними) примусовими заходами до виконання зобов’язання в натурі виступають штрафи за прострочення такого виконання, що накладаються судом на боржника.

Виконання зобов’язань забезпечується неустойкою, порукою, завдатком.

Неустойка, найпоширеніший спосіб забезпечення зобов’язань, являє собою грошову суму, яку боржник обіцяє сплатити кредиторові у випадку невиконання або неналежного виконання зобов’язань, у тому числі й у випадку прострочення виконання (ст. 1226 ЦКФ). Неустойка є додатковим (акцесорним) зобов’язанням і тому розділяє долю забезпечуваного зобов’язання (ст. 1227 ЦКФ). Головним призначенням неустойки є звільнення кредитора від обов’язку доводити розмір збитків, заподіяних йому порушенням договірного зобов’язання. Неустойка є відшкодуванням за збитки, які кредитор зазнає внаслідок невиконання головного зобов’язання (ст. 1229 ЦКФ). І якщо за згодою сторін сторона-порушник зобов’язання повинна сплатити іншій стороні певну суму як компенсацію збитків, вимагати сплати неустойки вже неможна (ст. 1152 ЦКФ). Боржник не вправі вимагати зниження розміру стягуваної з нього неустойки, але суддя може за своїм розсудом змінити суму неустойки, якщо вважатиме її занадто високою або недостатньо високою (ст. 1152 ЦКФ). Одночасно зі стягненням неустойки кредитор вправі вимагати й належне виконати зобов’язання, якщо така неустойка була встановлена на випадок прострочення виконання (ч. 2 ст. 1229 ЦКФ).

Відповідно до договору поруки одна особа (поручитель) бере на себе відповідальність за виконання зобов’язання іншою особою (так званим основним боржником) перед його кредитором по основному договірному зобов’язанню (ст. 2011-2043 ЦКФ). Як правило, порука знаходить застосування в грошових зобов’язаннях і покликана забезпечувати платоспроможність боржника. Порука – акцесорне зобов’язання й обов’язки по ньому є додатковими стосовно обов’язку основного боржника. Порука може поширюватися на весь борг або його частину й повністю залежить від долі основного зобов’язання. Порука може бути простою і солідарною (остання спеціально обмовляється - ст. 2021 ЦКФ). Якщо має місце проста порука, кредитор зобов’язаний спочатку звернутися з вимогою до основного боржника, а потім до поручителя. У випадку, коли в договорі спеціально обумовлено, що порука є солідарною, кредитор вправі за своїм вибором вимагати виконання від поручителя або основного боржника без дотримання черговості. Солідарність декількох поручителів по одному зобов’язанню передбачається (ст. 2025 ЦКФ). При виконанні поручителем зобов’язання він займає місце кредитора й уже сам вправі вимагати від боржника виконання.

Завдатком є грошова сума, передана в процесі досягнення угоди, на доказ укладання договору й у забезпечення його виконання. Якщо за невиконання зобов’язання відповідає сторона, що дала завдаток, вона втрачає його. При невиконанні зобов’язання стороною, що одержала завдаток, вона зобов’язана його повернути в подвійному розмірі (ст. 1590 ЦКФ). Задаток у цивільному праві Франції розцінюється в якості відступного й тому сторона, що втратила його або сплатила його в подвійному розмірі, вправі відмовитися від договору.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: