Главная | Случайная
Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Право власності й інші речові права




 

Речові права вважаються підвидом абсолютних майнових прав і встановлюються виключно законодавством (тобто перелік їх є вичерпним). Такими можуть бути право власності й обмежені права (узуфрукт, право проживання, сервітути), також права на чужі речі (застава, іпотека). Абсолютний характер речових прав виражається в так званому праві слідування (тобто в збереженні речового права при переході від одного власника до іншого) і праві переваги (тобто в пріоритеті речових прав перед правами зобов’язальними). Крім того, носію речового права надаються специфічні форми захисту, пов’язані з можливістю безпосередньо впливати на річ.

Об’єктами речових прав в цивільному праві Франції є майно рухоме й нерухоме (ст. 516 ЦКФ). Зобов’язальні права можуть бути як рухомими (частки в торговельних компаніях - ст. 529 ЦКФ), так і нерухомим майном (узуфрукт на нерухомість - ст. 526 ЦКФ).

До нерухомості ЦКФ відносить широке коло об’єктів: земельні ділянки й будови; тварини, які слугують для обробки землі; землеробські знаряддя, голуби в голубниках, кролики в кошах й інші предмети, які власник землі розмістив на свою ділянку для її обслуговування й експлуатації (ст. 518, 520, 524 ЦКФ).

Рухомим є майно в силу своєї природи або за визначенням закону (ст. 527 ЦКФ). В силу їхньої природи рухомими є предмети, здатні змінювати своє місцезнаходження, зокрема, коли рухаються самі (тварини) або які змінюють своє місце знаходження під впливом сторонньої сили (неживі речі). Рухомим майном визнаються зобов’язання, акції, частки участі, а також вічні або довічні ренти (ст. 529 ЦКФ).

Правовими наслідками поділу речей на рухомі і нерухомі є відмінності у виникненні й припиненні права власності на них. Угоди з рухомими речами не вимагають спеціальної форми, якщо інше не встановлено законом. Угоди з нерухомим майном повинні реєструватися в офіційному реєстрі.

Поняття й зміст права власності.Право власності - головне речове право, центральний інститут цивільного права Франції. Його зміст розкривається у ЦКФ через характеристику правомочностей власника щодо користування й розпорядження своїм майном. Право власності, згідно ст. 544 ЦКФ, є право користуватися й розпоряджатися речами найбільш абсолютним способом, не забороненим законом. Всі інші особи можуть реалізовувати свої повноваження відносно певного майна тільки в межах, встановлених власником. Про володіння (фактичному володінні річчю) ЦКФ згадує як про стан приналежності речі певному власникові (наприклад, ст. 537, 2279 ЦКФ). Володіння, яке здійснюється для себе власником (ст. 2230 ЦКФ), відрізняється від володіння для іншого (так званого тимчасового тримання – ст. 2236 ЦКФ). Володіння може мати законний і незаконний характер, бути заснованим на своїй або чужій волі, бути сумлінним (добросовісним) або несумлінним, здійснюватися особисто або через представника. Право користування розуміється як незаборонена законом можливість експлуатації майна, вилучення з нього корисних властивостей, а також одержання плодів і доходів від цього майна. Право розпорядження - це надана власникові можливість за своїм розсудом визначати юридичну долю свого майна, вчиняючи відповідні дії й укладаючи угоди.

Набуття права власності можливо в результаті спадкування, дарування й в силу зобов’язань, а також шляхом приєднання або включення до складу іншої речі й шляхом давності (ст. 711, 712 ЦКФ). Якщо майно не має власника, воно вважаються належним державі (ст. 713 ЦКФ).

Набуття права власності можливо шляхом первісних і похідних способів, що відрізняються залежно від відсутності або наявності правонаступництва.

Право власності виникає спочатку (вперше) в повному обсязі без правонаступництва, у результаті: виробництва, приєднання або включення однієї речі до іншої, а також давності володіння (ст. 732 ЦКФ); набуття плодів і доходів від свого майна (ст. 547 ЦКФ) і присвоєння рухомої безхазяйної речі (ст. 715 ЦКФ). Власникові земельної ділянки належать зведені на ній будівлі й посаджені рослини (ст. 553‑ 555 ЦКФ). Право на річ, отриману в результаті переробки матеріалу декількох власників (або змішання), належить власникові більш коштовного матеріалу, який компенсує іншому вартість його матеріалу (ст. 574 ЦКФ).

Набувальна давність як підстава виникнення права власності на нерухомість допускається для добросовісного набувача в силу закінчення 10 років, якщо дійсний власник нерухомості проживає на території округу апеляційного суду, де вона розташована; і після закінчення 20 років, якщо власник проживає поза округом (ст. 2265 ЦКФ). Строк давності для рухомих речей окремо не встановлений. Якщо ж пройшло більше 30 років, то особа, яка посилається на закінчення цього строку, не зобов’язана вказувати на те, що володіє майном по давності років. Таку особу не можна визнати недобросовісною.

Похідним способом вважається набуття права власності в результаті правонаступництва, тобто з волі попереднього власника майна на підставі договорів й односторонніх угод (наприклад, у результаті купівлі речі або одержання її в спадщину), а тому залежить від обсягу повноважень, що були в нього. До похідних способів набуття права власності належать способи переходу цього права від однієї особи до іншої. Це можливо в результаті вчинення угод і договорів, тобто з волі попереднього власника, і всупереч волі останнього. Наприклад, у випадку націоналізації, тобто відчуження на підставі спеціального акту загальної дії компетентного держоргану майна приватних осіб у власність держави. Протилежним націоналізації є приватизація, тобто передача державного майна на підставі договору приватним особам. Приватизація у Франції була широко поширена після Другої світової війни.

Захист права власності.При здійсненні своїх правомочностей власник вправі вимагати від всіх інших осіб дотримання його прав і може звернутися за захистом у встановленому законом порядку. Це обумовлено абсолютним характером права власності, що передбачає обов’язок всіх інших осіб «поважати» права власника на його майно й не перешкоджати власникові в здійсненні ним його повноважень. Захист права власності здійснюється в цивільному праві Франції зобов’язально-правовими й речово-правовими способами.

Зобов’язально-правові способи захисту забезпечують охорону прав власника і його майнових інтересів у відносинах із приводу вчинених ним угод і договорів. Крім того, власник, який зазнав збитків у результаті позадоговірного нанесення шкоди його майну, вправі претендувати на компенсацію такої шкоди. Формами захисту виступають позови про відшкодування збитків внаслідок порушення зобов’язань по угодах і договорам, позови про відшкодування позадоговірної шкоди, позови про повернення безпідставного збагачення.

Захист права власності й окремих правомочностей власника здійснюється за допомогою речово-правових способів: віндикаціонного і негаторного позовів. У ЦКФ норми про ці позови відсутні, вони вироблені в результаті тлумачення цивільного й цивільно-процесуального кодексів.

Для власника майна ЦКФ встановлює презумпцію права власності (ст. 2279 ЦКФ). Якщо річ була загублена або викрадена, то позбавлений речі власник вправі вимагати її назад протягом трьох років, з моменту втрати або викрадення від особи, в чиїх руках цю річ виявить (ст. 2279 ЦКФ). Якщо новий власник речі придбав річ в результаті публічного продажу, на ярмарку, на ринку або в особи, що продає аналогічні речі, то власник може вимагати повернення речі, лише сплативши новому власникові ціну її придбання (ст. 2280 ЦКФ). Крім того, власник зобов’язаний відшкодувати всі необхідні й корисні витрати, які були зроблені для збереження речі, навіть недобросовісному власникові.

Обмеження права приватної власності допускається на користь публічного або суспільного інтересу (для охорони навколишнього середовища, забезпечення прав й інтересів інших осіб і т.і.). У цей час частина правових приписів щодо обмеження права приватної власності перейшла із цивільного права в сферу дії адміністративної й інших галузей права. Наприклад, обмежуються права власника земельної ділянки на надра землі під ділянкою і повітряний простір над ділянкою.

Припинення права власності може відбуватися з волі власника: передачею цього права іншим особам; у результаті споживання або знищення майна; при переробці речі, або з об’єктивних і незалежних від волі власника причин (наприклад, при загибелі майна в результаті стихійного лиха).

Речові права на чужі речі, як правило, мають своєю підставою відповідні договори.

Застава - найпоширеніше речове право на чужі рухомі речі - виступає одним зі способів забезпечення виконання зобов’язань і визначається ст. 2071 ЦКФ як договір, який укладається в усній або письмовій формі. Допускається застава як рухомих речей (заклад), так і застава нерухомості (іпотека).

При заставі рухомих речей ці речі обов’язково передаються у володіння заставодержателя, а заставодавцю видається спеціальний документ. Кредитор вправі утримувати закладену річ до повного погашення основного боргу, відсотків по ньому й витрат. У випадку несплати кредитор може звернутися до суду і вимагати продажу закладеної речі для задоволення своїх вимог.

Іпотека встановлюється на підставі закону, судового рішення, договору й заповіту. Іпотека неподільна й поширюється на всю нерухомість, включаючи її приналежності (ст. 2114 ЦКФ). Іпотека може бути встановлена на нерухоме майно, що перебуває в обороті і його приналежності, які також визнаються нерухомістю; на узуфрукт на це майно й приналежності. Іпотека повинна бути нотаріально оформлена (ст. 2127 ЦКФ). У нотаріальному акті про іпотеку повинно бути зазначено рід нерухомості, її місцезнаходження, розмір і підстави забезпечених нею вимог. Акт про іпотеку може бути іменним, на пред’явника або ордерним (тобто із вказівкою імені кредитора й застереженням «або його наказу»). Встановлювати договірну іпотеку вправі лише власник нерухомості (ст. 2124 ЦКФ).

Речові й особисті сервітути були сприйняті французьким цивільним правом з римського права. Згодом їхнє число розширилося й вони стали частіше набувати зобов’язальний характер. Сервітутом визнається за ст. 637 ЦКФ обтяження, накладене на маєток для використання маєтку, що належить іншому власникові, і для вигід цього маєтку. Сервітут не встановлює переваг одного маєтку над іншим і його джерелом є або природне розташування ділянок, або зобов’язання, встановлені законом, або угодою між власниками (ст. 638, 639 ЦКФ). На підставі речового сервітуту будь-яка особа вправі користуватися річчю на сусідній ділянці для проходу, проїзду на свою ділянку. Особистий сервітут встановлюється на користь окремої особи (наприклад, при користуванні житловим приміщенням).

Узуфрукт відповідно до ст. 578 ЦКФ являє собою право користування речами, власність на які належить іншій особі, так само, як ними користується сам власник, але з обов’язком зберігати сутність речі. Узуфрукт встановлюється законом або по волі особи на будь-яке рухоме або нерухоме майно фізичній або юридичній особі. Строк узуфрукта для його користувача (узуфруктарія) може бути встановлений довічно, бути визначеним або бути встановленим до настання умови, що припиняє право користування. У власника протягом цього строку залишається право здійснювати контроль узуфруктарія, що вилучає з майна вигоди у вигляді одержуваних плодів (від рослин, дерев і т.і.) і доходів (у вигляді сум орендної плати, відсотків і т.і.). Узуфруктарій зобов’язаний зберігати використовуване майно, оберігати його від псування й експлуатувати його відповідно до призначення.






Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2019 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных