Загальні положення про зобов’язання з договорів

ЦКФ не містить загальних положень про зобов’язання, визначаючи лише поняття договору й норми про порядок виконання договорів, про відповідальність і т.і. Поняття зобов’язання вироблене цивілістичною доктриною на підставі визначення договору, наведеного у ст. 1101 ЦКФ.

Договором визнається угода, за допомогою якої одна або декілька осіб зобов’язуються перед іншою особою або декількома іншими особами дати щось, зробити щось або не робити чого-небудь.

Підставою виникнення зобов’язання є правочин, односторонній або багатосторонній (договір); а також інші факти, з яких виникають зобов’язання, крім правочину (ст. 1370 ЦКФ). До них належать квазідоговір (безпідставне збагачення й ведення чужих справ без доручення), делікти й квазіделікти, норми закону.

Сторонами зобов’язання виступають кредитор – особа, яка володіє правом вимагати виконання зобов’язання, і боржник – особа, яка зобов’язана виконати зобов’язання.

Договір є головною підставою виникнення зобов’язань. Виділяють договори наступних видів: двосторонні (тобто взаємно зобов’язуючі сторони) і односторонні (ст. 1103 й 1104 ЦКФ), мінові й ризикові (тобто ст. 1104 ЦКФ), благодійні (безоплатні) і оплатні (ст. 1105 й 1106 ЦКФ), що мають особливі найменування й не мають таких (ст. 1107 ЦКФ). Договори можуть бути: консенсуальними, для укладення яких достатньо лише угоди сторін (наприклад, договір купівлі-продажу (продажу) – ст. 1583); формальними, тобто потребують вираження згоди сторін у певній формі (наприклад, договір дарування – ст. 931 ЦКФ) і реальними, для укладення яких, крім угоди сторін, потрібно ще й передача речі (наприклад, договори позики – ст. 1875 ЦКФ). Договори можуть бути класифіковані й за джерелом їхнього регулювання на: загальноцивільні договори й торговельні угоди. Визнається можливість укладання договору на користь третьої особи (ст. 1121 ЦКФ). Також ЦКФ виділяє умовні й строкові зобов’язання; альтернативні зобов'язання; зобов’язання солідарні й ділені; акцесорні (додаткові) зобов’язання (розділ 4 ЦКФ).

Істотні умови для дійсності договору як угоди сторін, передбачені ст. 1108 ЦКФ. Такими є згода сторони, що зобов’язується; здатність укласти договір; певний предмет, що становить зміст обов’язку; дозволена підстава зобов’язання. Згода буде дійсною за відсутності в ній так званих пороків волі, що позбавляють волевиявлення юридичної сили: помилка, обман, насильство (ст. 1109, 1112, 1115 ЦКФ). Договір з пороками волі є заперечним (оспорюваним). Згода має виходити від дієздатної особи.

ЦКФ не розділяє понять «предмет договору» й «предмет зобов’язання», хоча більш правильним доктрина вважає друге. Предметом зобов’язання може бути будь-яке виконання або дія боржника (дати щось, зробити щось або не робити чого-небудь). Цей предмет повинен становити інтерес для кредитора, бути визначеним, бути можливим і дозволеним чинним правом.

Принцип свободи договору означає, що кожний вільний самостійно вирішувати: укладати йому договір чи ні; вибирати, з ким він буде укладати договір; вільно визначати зміст договору, не порушуючи при цьому норм закону. Згідно ст. 1134 ЦКФ угоди, законно укладені сторонами, мають для них силу закону. Свобода договору підлягає обмеженню для захисту суспільних інтересів, дотримання публічного порядку й моральних засад суспільства.

Порядок укладання договору детально у ЦКФ не врегульований. Існує загальне принципове формулювання ст. 1134, яке стосується укладення, виконання, зміні договорів і відповідальності за їхнє порушення. З аналізу положень ЦКФ про загальні положення про договір і про різні види зобов’язань можна зробити висновок, що договір укладається в результаті взаємної згоди сторін, яка виражається в співпадінні їхніх зустрічних волевиявлень.

Волевиявлення являє собою зовнішнє вираження особою своєї волі діяти певним чином для досягнення правового результату. Договір може бути укладений у результаті переговорів сторін, шляхом обміну листами, телеграмами, телефаксами й ін., а також у вигляді здійснення дій, що явно свідчать про взаємну згоду сторін на вступ у договірні відносини один з одним.

Для укладання договору необхідне досягнення згоди між сторонами відносно так званих істотних умов договору. Такими є права та обов’язки сторін по виконанню умов, що характеризують конкретний договір. Без погодження даних умов договір не можна вважати укладеним.

ЦКФ досить докладно дає визначення обсягу виникаючих з договору й встановлених дійсним наміром сторін прав і обов’язків. У відповідності зі ст. 1135 ЦКФ угоди зобов’язують не тільки до того, що в них виражене, але й до всіх наслідків, які справедливість, звичай або закон пов’язують із цим зобов’язанням відповідно до його природи. «Природа договору» визначається нормами ЦКФ при конкретизації поняття «дати щось», «зробити щось» або «не робити щось».

Основними стадіями укладання договору є оферта (пропозиція вступити в договірні відносини) і акцепт (згода на вступ у договірні відносини).

Офертою є не будь-яка пропозиція, а лише така, зміст якої досить ясно й повно містить істотні умови майбутнього договору. Правові наслідки для сторін наступають у момент надходження оферти на адресу одержувача. Доктрина й практика Франції дотримуються положення про непов'язаність оферента зробленої ним офертою, якщо він сам зобов’язався не відзивати оферту (наприклад, зазначив строк для акцепту). Товари, виставлені у вітрині вважаються зверненим до невизначеного кола осіб, що вважається публічною офертою.

Акцепт повинен бути беззастережним, тобто не відрізнятися по змісту від умов, сформульованих в оферті. Акцепт, який змінює або доповнює оферту, розцінюється як нова оферта. Форма для акцепту спеціально не встановлена. Він може бути виражений конклюдентними діями, а за певних умов навіть мовчанням сторони (наприклад, якщо між сторонами вже існують виниклі раніше ділові зв’язки). Вимоги до певної форми акцепту можуть міститись в самій оферті.

Форма договору, як правило, вільно обирається сторонами. В окремих випадках потрібно дотримання простої письмової форми (договори на суму понад 800 євро), нотаріального посвідчення (наприклад, при купівлі-продажу земельної ділянки або договорі дарування). Недотримання нотаріальної форми договору тягне його недійсність. Недотримання простої письмової форми позбавляє сторони права посилатися на показання свідків як на доказ існування договору.

При множинності осіб, що беруть участь у зобов’язанні, воно за загальним правилом розпадається на стільки вимог, скільки в зобов’язанні бере участь кредиторів, і на стільки боргів, скільки в зобов’язанні бере участь боржників (так звані поєднані, або дольові, зобов’язання), або виключає поділ вимог або боргів на частки (солідарні зобов’язання). У дольових зобов’язаннях кожний із кредиторів може вимагати тільки певну частину виконання, а кожен боржник зобов’язується відповідати тільки за певну частину виконання (ст. 1220 ЦКФ). При солідарності кредиторів кожний з них вправі вимагати виконання всього зобов’язання від боржника, а при солідарності боржників кожний з них зобов’язаний на вимогу кредитора сплатити борг повністю (ст. 1200 ЦКФ).

Зміна осіб у зобов’язанні. Відповідно до правил ст. 1689-1696 ЦКФ кредитор (цедент) передає своє право вимоги до боржника третій особі (цесіонарію) за договором про уступку права вимоги (цесії). Цесія може бути оплатною або безоплатною й повинна бути вчинена в тій же формі, що й основна угода (продаж, дарування) шляхом передачі документа (ст. 1689 ЦКФ). Згоди боржника на це не потрібно. Цесія вважається такою, що відбулася з моменту укладення угоди між цедентом і цесіонарієм, а для третіх осіб - з моменту повідомлення боржника про те, що відбулася цесія (ст. 1690 ЦКФ). До цедента переходять також і додаткові права, що забезпечують право вимоги (ст. 1692 ЦКФ). Цедент відповідає перед цесіонарієм за дійсність, а не за виконуваність переданого права вимоги (ст. 1693 й 1695 ЦКФ).

Заміна боржника в зобов’язанні провадиться в цивільному праві Франції за допомогою так званої делегації, що являє собою звільнення попереднього боржника від зобов’язання, що припиняється. При повній делегації (тобто при заяві кредитора про звільнення боржника від зобов’язання) замість попереднього зобов’язання виникає не пов’язане з ним нове, а при неповній делегації (тобто при відсутності вищезгаданої заяви кредитора) попередній боржник залишається зобов’язаним до моменту повної оплати. Новий боржник не вправі протиставити кредиторові заперечення попереднього боржника, що відрізняє даний інститут від переведення боргу.

Припинення зобов’язання відбувається шляхом його належного виконання, за допомогою заліку, новації, добровільної відмови кредитора від своїх прав, нікчемністю зобов’язання, знищенням речі (ст. 1234, 1271-1281, 1289 ЦКФ).

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: