Власність і речові права

Система речових прав у США в основному повторює англійський зразок. Всі майнові (речові) права прирівнюються до права власності й вважаються лише його різновидами. Серед них розрізняють: право власності, яке розуміють так само як у праві країн континентальної Європи; майнові права по типу прав на чужі речі в романо-германській системі приватного права (застава, сервітути й ін.), довірча власність (так званий траст).

Об’єктами таких прав у США є «речове» (матеріальне) і «безтілесне майно» (об’єкти виключних прав у романо-германській системі). Терміни «рухоме» й «нерухоме» майно застосовуються судами в США для відносин, врегульованих міжнародним приватним правом (тобто за участю іноземного елемента). Всередині країни такого розподілу майна не проводиться. У більшості штатів визнається майно реальне, для захисту якого може бути заявлений позов про відновлення володіння (так званий реальний позов) і персональне – забезпечуване позовом про одержання грошової компенсації (так званий персональний позов).

До реального майна (нерухомості) належить право на земельні ділянки й об’єкти, істотно пов’язані з ними й не відділені від нього (будинки, спорудження, врожай на корені й т.п.), надра під ділянками й повітряний простір до «розумної висоти» над ділянками. Речові права відносно нерухомості можуть надавати можливість володіння нею або не надавати такої можливості (наприклад, право проходу або проїзду через земельну ділянку). Права на нерухомість можуть бути засновані на загальному праві й на праві справедливості.

Все інше майно, крім реального (нерухомого), є персональним (рухомим). Персональне майно поділяється на реальні рухомості (оренда) і персональні рухомості. Персональні рухомості можуть бути речами у володінні, тобто матеріальними, речовими об’єктами, і речами у вимозі, до числа яких відносять «безтілесні об’єкти» (грошові вимоги, виключні права).

Цінними паперами в праві США можна вважати так звані «оборотні інструменти (документи)»: векселі, чеки, пайові свідоцтва компаній, облігації на пред’явника й ін. Для них властивий полегшений порядок передачі й незалежність прав їхнього власника від прав його попередника.

Правовими наслідками поділу речей на рухомі і нерухомі є відмінності у виникненні й припиненні права власності на них. Передача речових прав на нерухомість повинна відбуватися в письмовій формі документа за печаткою й відповідати іншим вимогам, установлюваним законами штатів. У більшості штатів письмова форма документа за печаткою повинна також підтверджуватися нотаріусом або уповноваженою посадовою особою. В окремих штатах до цих вимог додається необхідна реєстрація вищевказаних документів у спеціальних реєстрах. Угоди з рухомими речами не вимагають дотримання особливих формальностей.

Право власності виділяється Конституцією США в якості одного з основних і тому підлягає особливому захисту. Позбавлення особи її власності не може бути здійснено інакше, як у порядку належного судового розгляду (14 виправлення до Конституції США).

Зміст поняття «право власності» у судовій практиці й доктрині дається через характеристику правомочностей власника. Ці правомочності визначаються залежно від виду майна, тому право власності на те або інше майно відрізняється за своїм змістом. До числа правомочностей власника, зокрема, належать:

• право володіння, тобто право виняткового фізичного контролю (панування) над річчю;

• право особистого використання речі;

• право управління, що дозволяє визначати суб’єкта й спосіб використання речі;

• право на одержання доходів від речі;

• право на відчуження, знищення, споживання речі;

• правову гарантію від вилучення (експропріації) речі;

• право на передачу речі третім особам;

• право на безстрокове володіння річчю. Виділяються також й інші правомочності.

Право виняткового фізичного контролю (панування) над річчю являє собою так зване юридичне володіння. Розрізняють також фактичне володіння, право на володіння й протиставлене володіння. Фактичне володіння можливо в осіб, які мають річ фізично, але позбавлені права панування над річчю. Право на володіння виникає в третіх осіб на підставі договору або іншій підставі й надає цим особам захист навіть від власника (тримання). Протиставлене володіння нерухомістю визнається за особою, яка стверджує про наявність свого права на це майно.

Набуття права власності можливо шляхом первісних і похідних способів, які розрізняють залежно від відсутності або наявності правонаступництва.

Право власності виникає спочатку (вперше) в повному обсязі без правонаступництва, у результаті:

• виробництва;

• переробки (специфікації) речі, з’єднання (змішування) і збільшення речей;

• давності володіння (набувальної давності);

• придбання плодів і доходів.

Власникові земельної ділянки належать зведені на ньому будівлі, споруди й посаджені рослини, оскільки вони пов’язані із цією ділянкою, якщо не доведено іншого. Право на річ, отриману в результаті переробки (специфікації) чужого матеріалу, визначається залежно від співвідношення цього матеріалу й виготовленої (специфікованої) речі. Якщо вартість такої речі вище вартості матеріалу, то власником визнається її виготовлювач, якщо нижче – власник матеріалу, що зобов’язаний у такому випадку оплатити роботу.

Також допускається набувальна давність як підстава виникнення права власності на нерухомість в силу закінчення 5‑20 років залежно від законодавства конкретного штату. Рухоме майно не може бути набуто на підставі давності володіння.

Похідним способом вважається набуття права власності в результаті правонаступництва, що залежить від обсягу повноважень попереднього власника. Воно можливо як в результаті вчинення угод і укладення договорів, тобто з волі попереднього власника, так й всупереч волі останнього (наприклад, у випадку націоналізації).

Захист права власності здійснюється в цивільному праві США позовами із заподіяння шкоди (з деліктів), а також судовими наказами, які видаються відповідно до права справедливості.

При задоволенні позовів з деліктів (правопорушень), названих "позовами із гріха", власникові, як правило, присуджується тільки грошова компенсація понесених збитків. За допомогою судового наказу порушник також може бути вигнаний (виселений) власником шляхом застосування останнім сили (примусу) в розумних межах. У точному значенні слова ці позови є не стільки власницькими, скільки володільницькими (тобто спрямованими проти порушення володіння).

Права власника, не поєднані з позбавленням володіння, одержують захист за допомогою позовів із заподіяння незручностей. Такі позови пред’являються проти перешкод, занепокоєнь або інших незручностей в користуванні земельними ділянками або сервітутами (наприклад, проти заподіяння істотної шкоди діями із сусідньої ділянки). Такі позови вправі пред’являти й невласник, який довів наявність у нього підстав на володіння майном.

Обмеження права приватної власності допускається на користь публічного або суспільного інтересу. Якщо при цьому буде допускатися відчуження власності, то лише на умовах справедливого відшкодування.

Припинення права власності може відбуватися: з волі власника шляхом передачі цього права іншим особам; у результаті споживання або знищення майна; при переробці речі або з об’єктивниз і незалежних від волі власника причин (наприклад, при загибелі майна в результаті стихійного лиха, при націоналізації майна, при втраті речі).

Права на чужі речі мають своєю підставою закон, договори, а також регламентуються й судовою практикою.

Застава – найпоширеніше речове право на чужі речі, виступає одним зі способів забезпечення виконання зобов’язань. Можлива застава рухомих речей і застава нерухомості, допускається застава майнових прав. Застава рухомих речей з передачею їх у володіння кредиторові аналогічний інституту застави в романо-германській системі приватного права. Кредитор вправі утримувати заставлену річ до повного погашення основного боргу, відсотків по ньому й витрат. У випадку несплати кредитор може звернутися до суду і вимагати продажу заставленої речі для задоволення своїх вимог. Застава виникає на підставі договору або норм закону. Сторони можуть передбачити право користування заставодержателя закладеним майном і виникаючими по ньому правами. Схоронність заставленого майна повинна забезпечуватися заставодержателем на умовах розумної дбайливості. Допускається наступна застава майна заставодержателем, якщо це не обмежить права заставодавця. Як правило, при заставі відбувається передача його предмета кредиторові, що, однак, може мати й умовний характер (наприклад, передача товаророзпорядчих документів).

Застава нерухомості в праві США розуміється як юридичний засіб, що дозволяє боржникові передати кредиторові речове право як забезпечення платежу, і в основному регламентований так само як й в Англії. Відносини у зв’язку з іпотекою регламентуються в США законодавством штатів, як правило, у вигляді глав, що включаються у звід законів штату. Норми про іпотеку містяться й у федеральних законах «Про федеральний банк внутрішніх позик» 1932р., «Про Іпотечну корпорацію Федерального банку внутрішніх позик» 1970р., «Про розвиток житлового будівництва й комунального господарства» 1977р., «Про обнародування іпотеки будинків» 1975р. й ін. Іпотекою вважається надання майна для забезпечення грошових зобов’язань або зобов’язань, що мають грошову оцінку, без фактичної передачі цього майна кредиторові. Така застава подібна з поняттям іпотеки в праві країн континентальної Європи. Однак в окремих штатах на підставі загального права іпотекою також називається перехід права власності на майно, що є її предметом (у тому числі й рухоме). Така застава відбувається у формі укладеної сторонами фідуціарної (тобто заснованої на довірі) угоди, за якою кредиторові тимчасово надається право власності на передану річ (так звана застава з уступкою титулу). Кредитор за такою угодою має право користування закладеною річчю до моменту виконання боржником основного зобов’язання, після чого зобов’язаний повернути титул власника заставникові. В окремих штатах кредитор також зобов’язаний передати заставникові всі отримані доходи від використання переданого в заставу майна, в інших – оплачувати за рахунок таких доходів податки й збори, установлені у відношенні переданого в заставу майна. Якщо основне зобов’язання не було виконано у встановлений строк, за кредитором остаточно визнається право власності на передане в заставу майно. Залежно від законодавства окремих штатів, це можливо або в силу самого факту невиконання, або в результаті пред’явлення позову про позбавлення боржника права викупу.

Загальним для правової регламентації іпотеки у всіх штатах є:

• визнання іпотеки не тільки речовим правом, але й способом забезпечення зобов’язань;

• акцесорний характер іпотеки стосовно основного зобов’язання;

• можливість виконання основного зобов’язання не тільки боржником, але й іншими особами (якщо інше не обумовлено угодою сторін).

Вимога про спеціальну реєстрацію договору іпотеки не є безумовною і не впливає на дійсність цього договору. Реєстрація здійснюється в спеціальних органах графств за місцем перебування переданого в іпотеку майна. По даті здійснення реєстрації засвідчується пріоритет конкретної іпотеки.

Сервітутом визнається обтяження, що слугує законним обмеженням повноважень власника однієї земельної ділянки (так званої «земельної ділянки, що служить») на користь власника іншої ділянки (так званої «пануючої земельної ділянки»), яке не супроводжується передачею володіння. Зміст цього правового інституту регламентується в США судовою практикою.

Довірча власність

Право США сприйняло й один зі своєрідних правових інститутів англійського права – довірчу власність (траст). Поява цього інституту в Англії стало можливим завдяки рішенням суду на підставі права справедливості, що дозволяє обходити обмеження й заборони по відчуженню земельної власності на користь третіх осіб. Відносини довірчої власності регламентуються в США в основному судовими прецедентами. На федеральному рівні прийнятий Звід правил про довірчу власність. В окремих штатах діє Єдиний закон про довірчу власність і спеціальні закони про види трасту.

Сутність трасту полягає в тому, що одна особа визнається довірчим власником майна, відчуженого їй іншою особою (засновником трасту) для використання цього майна в інтересах третьої особи або третіх осіб (вигодонабувачів або бенефіціантів). Вигодонабувачем може бути й сам засновник трасту, а також невизначене коло осіб (публічний траст). У такий спосіб правомочності, що становлять право власності, «розщеплюються». Одна їхня частина (управління, розпорядження майном) переходить до довірчого власника, а інша частина (права на плоди, доходи й інші вигоди від майна) – до вигодонабувача.

Довірча власність може виникнути в силу закону, договору або одноособового розпорядження засновника трасту (при житті або в заповіті). Відносини із приводу довірчої власності врегульовані в США практично так само, як й в англійському праві. Відмінністю, зокрема, є обов’язковість права на винагороду у довірчого власника, незалежно від вказівки про це право в акті про заснування трасту (принцип оплатності трасту).

Об’єктом трасту може бути рухоме й нерухоме майно, за виключеннями, встановленими законом. Багато дрібних акціонерів передають свої акції довірчим власникам (найчастіше банкам) для голосування при прийнятті рішень, для того, щоб останні передавали їм одержувані дивіденди.

У праві США конструктивний траст використовується як засіб захисту при безпідставному збагаченні.

Договірне право

Право США, як й англійське, не містить загальних положень про зобов’язання. Найбільш значимими є зобов’язання з договорів і із цивільних правопорушень (деліктів).

Договірне право регламентується законодавством штатів, ЄТК і Зводом договірного права. Практично у всіх штатах (крім Луїзіани) застосовується подібне (схоже) правове регулювання договірних зобов’язань на підставі положень загального права й права справедливості. Норми договірного права містяться у зводах законів штатів або в цивільному й іншому кодексах. Досить розробленим зобов’язальним (у тому числі договірним) правом володіє штат Каліфорнія. Цивільне законодавство Каліфорнії складається із Цивільного кодексу (далі – ЦК Каліфорнії), а також окремих норм Цивільно-процесуального, Торговельного, Транспортного й іншого кодексів.

Сторонами договірного зобов’язання виступають кредитор – особа, що володіє правом вимагати виконання зобов’язання, і боржник – особа, зобов’язана виконати зобов’язання.

Американське право дотримується принципу свободи договору, в силу якого кожний вільний самостійно вирішувати: укладати йому договір чи ні; вибирати, з ким він буде укладати договір; а також вільно визначати зміст договору, не порушуючи при цьому норм закону. Угоди, правомірно укладені сторонами, мають для них силу закону. Свобода договору підлягає обмеженню для захисту суспільних інтересів, дотримання публічного порядку й моральних засад суспільства.

Легальне визначення договору дає ЄТК, відповідно до якого договір розуміється як правове зобов’язання в цілому, що випливає з угоди сторін відповідно до закону й інших норм права, що підлягають застосуванню (ст. 1‑201 (11) ЄТК).

В силу положень загального права договір розуміється як обіцянка, або гарантія, прийнята однією стороною у відношенні іншої. Для виникнення правових наслідків інша сторона повинна прийняти цю обіцянку, у зв’язку із чим необхідна наявність взаємної згоди сторін. Угодою визнається фактично вчинений правочин сторін, існування якого випливає з їхніх заяв або інших обставин, включаючи заведений порядок, торговельні звичаї або порядок виконання (ст. 1‑201 (3) ЄТК). Але не будь-яка угода (домовленість) може бути визнана договором. Сторони повинні мати намір породити укладанням договору правові наслідки, у тому числі передбачати, що будуть звертатися до суду при невиконанні його умов.

Договір, крім того, повинен бути заснований на зустрічному задоволенні, тобто на тому, що кредитор передає за придбання свого права. Визначення цього поняття немає ані в законодавстві, ані в судовій практиці, ані в доктрині. Про наявність або відсутність зустрічного задоволення суди роблять висновок на підставі аналізу конкретних обставин. Зустрічне задоволення завжди трактувався як доказ наявності договірного зобов’язання (тобто прийняття стороною на себе зустрічного зобов’язання або виконання його), поряд з особливою формою зобов’язання (у вигляді документа за печаткою). В останньому випадку необхідність у встановленні наявності зустрічного задоволення відпадала взагалі. Зустрічне задоволення розуміється в наш час як деяка вигода для боржника або деякий збиток для кредитора. Наявність зустрічного задоволення не обов’язково пов’язане з оплатністю договору, тому визнається існування безоплатних договорів. Наприклад, передача грошей у борг без сплати відсотків, позбавляє на час кредитора можливості користуватися цими грошима, тобто є певна невигода в кредитора. Зустрічне задоволення повинно бути реальним, мати самостійну цінність, а не виникати з інших зобов’язань боржника – законних, службових і т.п. Воно повинно виходити від кредитора або від третіх осіб. Зустрічне задоволення не повинно бути попереднім, тобто існуючим (або виконаним) раніше в силу інших зобов’язань сторін. Сторони самі визнають цінність зустрічного задоволення, незалежно від явної нееквівалентності їхніх зустрічних зобов’язань, що відповідає принципу свободи договору. Досить широко використовується так зване номінальне зустрічне задоволення (наприклад, в один долар), що надається іншій стороні в обмін на право, що має цінність (наприклад, права на службові винаходи). Існують й відступи від принципу зустрічного задоволення (наприклад, правове значення надається пожертвуванням й іншим актам добродійності).

Також істотними умовами для дійсності договору є:

• відсутність пороків (дефектів) волі в сторін;

• правомірність його змісту;

• наявність у сторін відповідної правової здатності (активної й пасивної).

Договір буде дійсним при відсутності так званих пороків волі, що позбавляють волевиявлення сторін юридичної сили: помилка, обман, погроза, насильство або неналежний вплив. Договір з пороками волі є заперечним.

Помилка має місце у випадках, коли особа без стороннього впливу неправильно уявляє собі ту або іншу ситуацію (одностороння помилка) або помиляються обидві сторони (спільна помилка). Вона може бути значною і незначною, очевидною і неочевидною, фактичною (помилкою про факт) і щодо думки або судження. Заперечними будуть випадки фактичної, значної й очевидної помилки.

Обман можливий лише під впливом іншої особи. Навмисне введення в оману, тобто обман, дозволяє обманутій стороні додатково заявити позов про компенсації збитків. При повідомленні особою через недбайливість помилкових фактів, що спонукали іншу сторону до укладання договору, її дії прирівнюються до обману. Загальне право не передбачало можливості зобов’язати особу відшкодувати збитки за відсутності в її діях вини. Допускалося лише розірвання договору. Можливість стягнути в такій ситуації компенсацію витрат потерпілої сторони надано їй правом справедливості.

Погроза або насильство (незаконний примус) – це протиправні дії, що виходять від контрагента за договором або від третьої особи, які здійснюють вплив на сторону договору або її близьких (наприклад, погроза заподіяння шкоди, фізичне насильство, незаконне позбавлення волі).

Поняття неналежного впливу (зловживання впливом) вироблено правом справедливості для застосування до довірчих відносин сторін (наприклад, між лікарем і пацієнтом) або до відносин залежності (наприклад, між опікуном і підопічним).

Правомірність змісту договору передбачає, що не буде протизаконної його мета або такий договір за своєю природою не є протизаконним. Протизаконним може бути укладення і виконання договору, як у випадку порушення закону, так й у випадку порушення принципів загального права, а також при невідповідності договору публічному порядку. Зміст цього поняття в законодавстві не розкривається. Встановлення суперечності договору публічному порядку в кожному окремому випадку входить до компетенції суду. Такими, що суперечать публічному порядку визнаються угоди: про вчинення делікту або злочину; які шкодять державі в її відносинах з іншими державами; спрямовані до завдання шкоди суспільній службі; спрямовані до порушення порядку відправлення правосуддя; що суперечать моральним засадам суспільства; про обмеження свободи торгівлі й ін. Наслідком визнання договору протизаконним виступає відмова особі в судовому захисті її прав.

Форма договору, як правило, вільно обирається сторонами. В окремих випадках потрібно дотримання простої письмової форми (наприклад, договори про продаж на суму понад 500 доларів – ст. 2‑201 (1) ЄТК – так звані прості договори) або дотримання письмової форми так званих договорів за печаткою. Форма договору за печаткою сприйнята з англійського права й у цей час використається порівняно рідко. Його правова регламентація здійснюється на підставі норм загального права. Договори за печаткою необхідно відрізняти від договорів, на яких містяться підписи й печатки сторін, і які по суті є простими. Недотримання встановленої обов’язкової форми договору є підставою вважати його недійсним, якщо він не був виконаний хоча б частково однієї зі сторін.

Порядок укладання договору пов’язаний з вираженням зовні волі його сторін діяти певним чином для досягнення правового результату. Основними стадіями укладання договору є оферта (пропозиція вступити в договірні відносини) і акцепт (згода на вступ у договірні відносини).

Офертою є не будь-яка пропозиція, а лише така, зміст якої досить ясно й повно містить істотні умови майбутнього договору. Правові наслідки для сторін наступають в момент надходження оферти на адресу одержувача. Доктрина й судова практика США дотримуються положення про непов’язаність оферента зробленої ним офертою і можливість в будь-якій формі відкликати її в будь-який час до акцепту. Це пояснюється тим, що до акцепту відсутнє зустрічне задоволення. Визнання оферти безвідкличною можливо у випадку, коли вона оформлена у вигляді документа за печаткою, або супроводжується зустрічним задоволенням, або її безвідкличність прямо встановлена законом (ст. 2‑205 ЄТК).

Публічною офертою вважається пропозиція, звернена до невизначеного кола осіб (а не до конкретної особи).

Акцепт повинен бути беззастережним, тобто не відрізнятися за змістом від умов, сформульованих в оферті. Акцепт, який змінює або доповнює оферту, розцінюється як нова оферта, за винятком випадків обміну сторонами так званими договірними проформами (готовими формулярами з викладом типових умов договорів, що не підлягають зміні контрагентом). Якщо у відповідь на висилку оферти у вигляді формуляра однієї сторони, інша сторона направляє свій формуляр, і між цими двома формулярами є розбіжності, то визнається, що оферта була прийнята зі змінами й доповненнями, а акцепт був належним (ст. 2‑207 ЄТК). Форма для акцепту спеціально не встановлена. Він може бути виражений конклюдентними діями, а за певних умов навіть мовчанням сторони (наприклад, якщо між сторонами вже існують усталені ділові зв’язки). Вимоги до певної форми акцепту можуть міститися в самій оферті. Акцепт може бути направлений оференту поштою або телеграфом. У цьому випадку договір вважається укладеним з моменту відправлення акцепту шляхом передачі кореспонденції відповідній установі (так звана доктрина «поштової скриньки»).

При множинності боржників, що беруть участь у зобов’язанні, вони можуть зобов’язатися спільно, окремо або солідарно (тобто разом і окремо одночасно). Якщо з договору незрозуміло, який спосіб обраний, то він встановлюється судом залежно від намірів сторін у договорі. При спільній множинності боржників передбачається, що зобов’язання єдине у відношенні їх всіх, але кожний відповідає за нього в цілому. Якщо встановлено, що боржники зобов’язалися відповідати окремо, то в повному обсязі можна вимагати виконання зобов’язання лише від одного з них. Неодержане може бути заявлене до стягнення із всіх інших боржників. Якщо боржники зобов’язалися відповідати солідарно (разом і окремо), право вибору відповідального належить кредиторові. Винесення рішення відносно такої особи або звільнення його від зобов’язання припиняє право кредитора вимагати виконання від інших. Множинність кредиторів може бути спільна (тобто вони виступають як єдиний кредитор) і роздільна (кожний із кредиторів може вимагати тільки певну частину виконання).

Заміна кредитора в зобов’язанні заснована на праві справедливості, оскільки норми загального права не визнавали можливості передачі права вимоги (цесії), крім випадків переходу оборотних документів. Зараз цесія визнається й судами й законом (наприклад, ст. 2‑210 (2) ЄТК). Цесія може бути оплатною (як правило) або безоплатною. Письмова форма цесії необхідна, коли це спеціально передбачено законом (наприклад, коли предметом цесії є рахунок - ст. 9 ЄТК). Згоди боржника на передачу права вимоги третій особі за правом справедливості не потрібно. У цьому випадку цесія вважається вчиненою для осіб, що беруть участь у ній, в момент укладання договору про неї, а для боржника - з моменту повідомлення його про це. Цесія по загальному праву вважається вчиненою для всіх осіб, що беруть участь у ній, лише після повідомлення про це боржника.

Заміна боржника в зобов’язанні провадиться в цивільному праві США шляхом делегування боргу, коли боржник призначає іншу особу для виконання зобов’язань перед кредитором. При цьому боржник залишається зобов’язаним перед кредитором, а делегат несе відповідальність, лише коли робить про це обіцянку на користь кредитора. Кредитор вправі зажадати від делегата гарантію про те, що переданий делегатові борг буде належним чином виконаний. Деякі види боргу не можуть передаватися (наприклад, які ґрунтуються на особистих якостях боржника, на довірі відносно конкретного боржника). Передача делегованого боргу не вимагає згоди кредитора. Борг може бути переданий повністю або частково.

Припинення договірного зобов’язання відбувається:

• шляхом його належного виконання;

• в силу неможливості виконання (фізичної, економічної або юридичної), у тому числі й внаслідок його даремності (тщетності);

• за згодою сторін (шляхом звільнення від зобов’язання, заміною виконання (новацією), поданням відступного, утриманням від порушення судового позову проти іншої сторони, анулюванням договору, відмовою від прав, включаючи прощення негрошового зобов’язання, заліку);

• збігом боржника й кредитора в одній особі;

• в силу дії норм права (припиненням договору за рішенням суду, банкрутством сторони договору);

• розірвання договору внаслідок його порушення.

Виконання договірного зобов’язання являє собою реалізацію його змісту: виконання боржником усього, що на нього покладало й одержання кредитором результату, на який він розраховував. Мета зобов’язання досягається його належним виконанням, що припиняє саме зобов’язання.

Для визнання виконання договору належним мають значення строк виконання й місце виконання. Договір повинен бути виконаний у строк, погоджений сторонами (або в розумний строк – ст. 2‑309 (1) ЄТК), і в певному місці. Належним буде виконання за місцем проживання кредитора, за винятком установлених законом випадків (наприклад, місцем здачі товарів є місцезнаходження підприємства-продавця – ст. 2‑308 (а) ЄТК).

Виконання неподільного договірного зобов’язання частинами не допускається, однак прийняття часткового виконання іншою стороною буде вважатися укладенням між сторонами нової угоди по оплаті цього часткового виконання. Має значення також й істотність виконаної частини договору.

Необґрунтована відмова кредитора прийняти належне виконання надає право боржникові на відшкодування збитків. Боржник зобов’язаний лише запропонувати кредиторові належне виконання зазначеним у законі способом (ст. 2‑503 ЄТК). Критерієм належного виконання договірного зобов’язання є відповідність виконання умовам самого договору (так зване точне й чітке виконання). У випадку спору між сторонами для встановлення цієї відповідності суд провадить тлумачення умов договору, у тому числі й заповнюючи прогалини в його змісті. Правила тлумачення в різних штатах відрізняються одне від одного, однак головним є принцип буквального тлумачення. При тлумаченні договору суди виходять із формального критерію відповідності намірів сторін буквальному значенню слів і виражень, використаних сторонами при описі умов їхньої угоди. Враховуються визначення, що містяться в законі, і пояснення понять, що існують в звичаях, а також звичаї і прецеденти. Професійні терміни тлумачаться у відповідності зі змістом, що надають їм в цій професійній сфері діяльності. Враховується не тільки законодавство, але й звичаї місця укладання договору. Формулювання повинні виключати подвійне розуміння й тлумачення, тому текстуально договори являють собою досить великі за обсягом документи. У зв’язку із тлумаченням договорів судами досліджуються їхні умови.

Виконання зобов’язань забезпечується в основному неустойкою, порукою і завдатком.

Неустойка в американському праві не має єдиного поняття, на відміну від права країн континентальної Європи, і не дуже поширена. В якості такого засобу правового захисту визначають заздалегідь обчислені збитки, які по загальному праву підлягають відшкодуванню як компенсація, і штраф, що розуміється як покарання, а тому не може бути стягнутий (ст. 2‑718 ЄТК). Однак лише суд визначає, що буде вважатися заздалегідь обчисленими збитками, а що штрафом, незалежно від того, як самі сторони назвали суму, яка підлягає сплаті при порушенні договору. Якщо судом буде встановлено, що така сума повинна вважатися заздалегідь обчисленими збитками, то потерпіла сторона одержить її, навіть якщо зовсім не зазнала збитків. З урахуванням тієї обставини, що доводити обґрунтованість вищезгаданої суми повинен позивач, зрозуміло, що неустойка в американському праві не виконує забезпечувальних функцій.

Основні положення про поруку вироблені в США судовою практикою. Відповідно до договору поруки, який укладається в письмовій формі, одна особа (поручитель) бере на себе відповідальність за виконання зобов’язання іншою особою (так званим основним боржником) перед його кредитором по основному договірному зобов’язанню. Це акцесорне зобов’язання знаходить застосування в грошових зобов’язаннях і покликано забезпечувати платоспроможність боржника. Порука передбачається солідарною, тому кредитор вправі без особливого попередження про прострочення основного боржника й без пред’явлення до останнього вимог, висунути одразу вимоги до поручителя. Інший порядок повинен бути обумовлений сторонами при укладанні договору.

Завдатком є грошова сума, передана в процесі досягнення угоди на доказ укладання договору й у забезпечення його виконання. Завдаток підлягає поверненню його стороною, що одержала, при невиконанні договору. Завдаток в американському праві не розцінюється в якості відступного й тому потерпіла сторона вправі вимагати стягнення непокритих його сумою збитків.

Невиконання або неналежне виконання договору тягне настання несприятливих наслідків для сторони-порушника. Такими можуть бути: покладання обов’язку сплатити певну грошову компенсацію (тобто застосування заходів відповідальності); примушення до виконання в натурі (тобто до реалізації мети договору); або настання інших несприятливих наслідків для боржника. Відповідальність за невиконання або неналежне виконання договірних зобов’язань виникає незалежно від наявності вини сторони-порушника, а також може бути покладена на боржника за дію третіх осіб (включаючи працівників боржника). Формами цивільно-правової відповідальності за порушення договірних зобов’язань виступають:

• збитки (передбачувані; на підставі довіри, яка приносить збитки; каральні; за заподіяння морального страждання; загальні; особливі);

• неустойка (у вигляді заздалегідь обчислених збитків);

• відсотки (у грошових зобов’язаннях).

Широко застосованою на практиці є грошова компенсація збитків, заподіяних невиконанням (неналежним виконанням) договору, що має своєю основою загальне право. Збитки повинні компенсуватися незалежно від наявності вини сторони-порушника. Передбачуваними збитками є очікувані, але не отримані вигоди, які потерпіла сторона вправі була очікувати при укладанні договору. Збитки на підставі довіри, що приносить шкоду, можуть бути стягнуті, коли кредитор не зміг довести наявності передбачуваних збитків. Вони обчислюються виходячи із суми, що кредитор розумно витратив в надії, що договір буде виконаний, і не можуть бути вище передбачуваних збитків. Каральні збитки допускаються як виняткова міра у випадках, коли поведінка порушника договору містить обман, злий намір або є самостійним деліктом. Вони визначаються судом без врахування розміру фактично понесених позивачем збитків або отриманих відповідачем вигід, а лише виходячи з необхідності покарання за порушення договору. Загальними вважаються збитки, що природно випливають із порушення певного договору й не потребують доказів від потерпілої сторони. Особливі збитки пов’язані з наявністю особливих фактів або ситуацій і тому вимагають приведення точних доказів потерпілою стороною. Сторони вправі в договорі обмежити розмір збитків певною сумою, виключити певний вид збитків або вказати, що буде застосована певна форма відповідальності. При відсутності інших вказівок в договорі, право вибору форми відповідальності (за винятком неустойки) належить позивачеві.

Формами відповідальності, заснованими на праві справедливості є:

• примусове виконання договору в натурі;

• примусове обмеження свободи дії (наприклад, заборона продавцеві на продаж товару);

• реституція (тобто повернення в первісне становище).

В праві США кредитор вправі претендувати на відшкодування у формі компенсації заподіяних йому збитків у випадку порушення зобов’язання (невиконання або неналежного виконання). Тому виконання договору в натурі не буде застосовуватися у випадку, коли виплата збитків буде розцінена як адекватна міра відповідальності. Неадекватною оплата збитків повинна вважатися:

• якщо об’єкт договору купівлі-продажу незамінний (унікальний);

• кредитор не має можливості укласти подібний договір з іншим боржником на відкритому ринку;

• в інших відповідних ситуаціях на розсуд суду.

Виконання договору в натурі (тобто здійснення передбачених у ньому дій або утримання від дій) шляхом примусу не передбачено загальним правом і можливе лише в обмежених випадках на підставі відповідного судового наказу (про виконання або про заборону) за правом справедливості.

Формами відповідальності, засновані на статутному праві, виділяють:

• право розірвати договір;

• право відмовитися від прийняття товару;

• право відмовитися від раніше даної згоди прийняти товар;

• право вимагати гарантії про належне виконання договору в майбутньому.

Обставинами, що звільняють боржника від відповідальності, є випадки нездійсненності виконання, у тому числі, неможливість виконання внаслідок:

• загибелі індивідуально-визначеної речі, що є предметом договору;

• смерті або недієздатності боржника;

• наявності заборонного судового наказу або акту держоргана про заборону виконання;

• при втраті інтересу до мети або її зникненні, заради якої укладався договір, і відсутність якої робить його виконання безглуздим (так називана даремність договору);

• при економічній марності виконання договору в силу різко змінених обставин (наприклад, у результаті непереборної сили).

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: