Вимоги щодо створення та редагування дидактичного апарату

Вимоги щодо змісту запитань:

· Питання на розуміння фактів і предмету викладу повинні формулюватись серійно – за принципом „від простого до складного”: 1) відтворення фактичного матеріалу; 2) розкриття причиново-наслідкових, часових та інших зв’язків; 3) узагальнення і систематизація знань, формулювання висновків.

· Питання на засвоєння тексту повинні також формулюватись комплексно і теж від простого до складного: розуміння слів, речень, уривків тексту, тексту в цілому.

· Потрібно дотримуватись рівноваги у розподілі різних типів вправ. Це означає 1) збалансованість цілей: пізнання, розвиток навичок та умінь, вироблення поведінкових норм; 2) збалансованість вправ різної складності – базові вправи, вправи для учнів, які не встигають; випереджувальні вправи; 3) збалансованість вправ закритого, напівзакритого і відкритого типів; 4) збалансованість вправ репродуктивного, рецептивного та творчого характеру.

· Варто потурбуватись про те, щоб перша з серії вправ сприяла виникненню в учня впевненості у собі.

· Потрібно формулювати незалежні питання: якщо відповідь на питання можна знайти в попередньому запитанні, учень не буде читати текст.

· Неправильно задавати питання, відповіді на які не можна знайти в тексті параграфа, або ж питання, сформульовані не коректно щодо змісту параграфа. Наприклад: запитання: „Що означає слово монета?”, яке відноситься до тексту: „Слово нумізматики походить від латинського слова нумізма, що означає монета” – не є коректним.

· Чіткі рекомендації існують щодо обсягів дидактичного апарату підручника. Ученими був введений умовний індекс співвідношення кількості запитань і кількості сторінок видання. Цей індекс – 1,5. У більшості сучасних підручників цей індекс 0,5, або 0,7. Тобто приблизно на 240 сторінок тексту припадає 170 запитань. Це недостатньо. Кількість запитань повинна відповідати кількості змістових одиниць у тексті. Можна виходити з прийнятого ще за радянських часів правила: на один параграф припадає 4-6 запитань. Але в цьому випадку обов’язково потрібно враховувати, що різні параграфи мають різні обсяги та різний ступінь складності.

Вимоги щодо форми запитань:

· Точність, ясність, лаконічність. У питаннях не повинно бути незнайомих слів, складних конструкцій, зайвих деталей.

· Питання повинно бути однозначним. Наприклад, запитання „Назви явища, що відбуваються в навколишньому світі” потребує конкретизації.

· Питання краще не подавати у формі заперечень.

· Не потрібно повторювати в запитанні фрази з тексту. На такі питання можна дати відповідь і без глибинного розуміння тексту. Наприклад, запитання „Які установи провадять збирання, збереження та впорядкування писемних пам’яток?” точно відтворює фрагмент тексту: „Справу збирання, збереження та впорядкування писемних пам’яток покладено на спеціальні установи, які називають архівами”.

· Кожне з наступних запитань не повинно містити підказки до попередніх. Наприклад: „Хто був наступником князя Володимира на київському столі?” „Як Ярослав дбав про збереження величі успадкованої ним держави?”

· Потрібно уникати узагальнювальних слів (все, завжди, ніхто, ніколи, зазвичай, часто), а також невизначених (можливо, інколи, десь). Твердження з узагальнювальними словами зазвичай правильні, з невизначеними – неправильні, тому відповідь передбачувана. Наприклад, „Чи всі лінійки мають однакову ціну поділки?”, „Чи можна довести, що Земля обертається навколо Сонця?”

· Складати запитання потрібно так, щоб на нього можна було відповісти лаконічно. Таку відповідь легше оцінити.

· Різні ступені складності завдань позначаються за допомогою різних символів.

Правила складання інструкцій до вправ

· Писати їх щоразу, навіть якщо завдання очевидне

· Пропонувати зразок правильної відповіді

· Давати точні вказівки щодо бажаної форми відповіді (структури відповіді)

· Урізноманітнювати тексти інструкцій.

· Намагатися зробити інструкції лаконічними. Наприклад: текст „Згадаємо. Звірся із своїм орфографічним словником. Знайди слова, які містять звук Д. Випиши їх в колонку” можна відредагувати таким чином: „Користуючись орфографічним словником, випиши в колонку слова, які містять звук Д ”.

· Активніше використовувати дієслова, причому намагатись звернутися безпосередньо до учня: „знайди”, „наведи”, „побудуй”. Наприклад, інструкція „Обведіть дроби, які дорівнюють одиниці” буде сприйматись краще, аніж її аналог: „Які дроби дорівнюють одиниці?” Для побудови таких завдань можна користуватись такими маркерами:

Для формування репетативних навичок використовуємо дієслова: визначити, викласти, навести, описати, прочитати.

Для формування пізнавальних умінь використовуємо дієслова: розпізнати, знайти, обчислити, намалювати, оцінити.

На інтеграцію знань: порівняти, упорядкувати, побудувати, розвинути, класифікувати, висловити, узагальнити, сформулювати.

Для формування практичних навичок використовуємо дієслова: здійснити, побудувати, виконати, накреслити.

Правила складання тестів. Методика складання тестів

Перший тест склав і провів у 1864 році директор однієї з англійських шкіл. Щоправда, активно використовуватись в навчальному процесі тести почали значно пізніше – починаючи з другої чверті XX століття.

Основний недолік тестів полягає в тому, що правильну відповідь можна вгадати, до того ж такі питання не дозволяють оцінити хід думок учня.

Переваги тестів полягають у формалізованості системи оцінювання: правила оцінки отриманих результатів дозволяють використовувати комп’ютери.

· Завдання типу „правильно-неправильно” має форму твердження. Учень повинен визначити, правильне воно чи ні, і занести в колонку поряд відповідний значок („П”, „Н”, „+”, „–„). Наприклад, „Вступ – це елемент апарату вузівської книги” (–); „Реферат – це вид бібліографічного запису” (+).

· Завдання з альтернативними відповідями. Подається запитання та кілька варіантів відповіді. Правильна відповідь не обов’язково повинна бути лише одна. До списків можна включати також такі варіанти відповідей: „Жодна з відповідей не є правильною”, „Моя відповідь не збігається з жодною із перерахованих”.

· Завдання з підбором відповідей: у дві колонки розташовані певні дані й пронумеровані чисельно і буквенно. Учневі потрібно визначити, які пункти лівої колонки стосуються інформації, яка викладена в пунктах у правій колонці.

· Завдання з пропущеним у логічному ланцюжку фрагментом. Відповідь дається у вигляді числа, слова, формули. Наприклад, „Вступ –... – Висновки”. Відповідь – „Основна частина”.

· Завдання на класифікацію, в яких потрібно визначити, до якої з груп відносяться перераховані слова, наприклад: виписати іменники, прикметники, прислівники; подати у певній послідовності – у хронологічному порядку, за місцем розташування тощо.

5. Особливості редагування апарату орієнтування підручника

До апарату орієнтування відносять титульні елементи, видавничу анотацію, передмову, зміст, систему рубрикації, бібліографічні списки, різноманітні допоміжні покажчики, коментарі, післямову.

Завдання редактора полягає в тому, щоб визначити необхідність введення кожного з цих елементів у видання, достатність запропонованих автором елементів апарату орієнтування, коректність змісту кожного з цих елементів.

Вступ і передмова. Завдання цих структурних частин підручника – ознайомити читача зі змістом дисципліни, основними напрямками, методами, формами її вивчення. Однак слід розрізняти предметне і функціональне навантаження вступу та передмови.

Вступ – це частина навчального твору, яка вводить читача до основного тексту і є його невід’ємною частиною. У вступі зазначаються актуальність навчальної дисципліни; місце курсу серед інших дисциплін; завдання, що ставляться перед тими, хто вивчає предмет; поради щодо самостійної роботи з навчальним матеріалом. Розглянемо композицію вступу більш детально.

· Зачин, у якому обгрунтовуються актуальніть та соціальна, наукова, практична, ідеологічна значимість предмету.

· Предметна (змістова) характеристика дисціпліни чи видання: 1) теоретична (вказуються об’єкт, предмет вивчення, основні поняття і категорії, місце в системі наук); 2) історична (здійснюється історичний огляд становлення і розвитку науки, концепцій видатних вчених; описується ступінь історіографічної розробки, дискусійні питання, проблемність, перспективи); 3) методологічна (зазначається, якими знаннями, уміннями й навичками повинні оволодіти учні, як працювати з текстом підручника; вказуються загальні методи і форми вивчення предмету).

· Перехід до основної частини описуються особливості викладу матеріалу, подається установка на умови читання і використання матеріалу; можливі обмеження у викладі; читацьке і цільове призначення).

Передмова – це частина видання. Мета передмови – висвітлити саме переваги останнього: ознайомити читача з побудовою підручника і можливостями користування ним; охарактеризувати місце і роль даного навчального видання в навчально-виховному процесі, а також охарактеризувати особливості даного видання у порівнянні з іншими подібними. У передмові обов’язково розкриваються наступні питання:

· мета (видання призначено для опанування теоретичної та методологічної частини курсу; для практичних, лабораторних, семінарських занять; для самостійної роботи);

· відповідність навчальній програмі курсу і її основним завданням;

· читацька адреса;

· тип навчального видання і його місце в системі інших видань;

· відмінності від інших аналогічних видань – ступінь новизни, глибина розкриття теми, особливості авторської концепції, структури видання;

· методичні рекомендації з використання даного навчального видання –послідовність читання, робота з дидактичним апаратом видання, додатками, покажчиками тощо;

· відомості про авторів;

· звернення до читачів з вибаченнями за допущені помилки, прохання висловлювати свої відгуки та побажання;

· рекламно-інформаційні відомості.

Працюючи над вступом і передмовою, редактор, перш за все, оцінює правильність вибору аспектів, що складають зміст цих розділів. Очевидно, що не кожне з навчальних видань потребує включення всіх тих частин, які були зазначені вище. Вибір їх залежить від читацького призначення, характеру дисципліни тощо.

Редактору необхідно оцінити також характеристику навчальної дисципліни. Особливу увагу потрібно звернути на те, чи розкрита логіка побудови підручника, чи вказані можливі зв’язки навчального матеріалу з можливостями практичного їх використання.

Висновки та післямова. Змістове та функціональне навантаження висновків та післямови розрізняються так само, як і в передмові та вступі. Висновки є частиною навчального твору, післямова – частиною навчального видання.

Загалом, у них формулюються узагальнення навчального матеріалу, основні висновки, рекомендації щодо подальшого вивчення предмету, прогнози щодо розвитку навчальної дисципліни, характеристика невирішених проблем.

Редактор, працюючи над текстом висновків та післямови, повинен оцінити, чи зроблені потрібні узагальнення, чи відповідають висновки поставленим меті, завданням, змісту навчальної дисципліни, чи зроблені акценти на головних підсумках і чи не „затінюються” вони другорядним матеріалом. Редакторові потрібно також обов’язково відслідкувати, щоб висновки, післямова, коментарі, пояснення, передмова не дублювали, а доповнювали зміст один одного.

Анотація (500 друкованих знаків). Російські вчені працюють над тим, щоб досягти максимальної формалізованості процесу складення анотації. Досягається це завдяки 1) чіткому структуруванню; 2) поділу на заздалегідь визначені, самостійні фрагменти-текстівки; 3) використанню маркерів – характерних слів, словосполучень, фраз.

Структура анотації:

· Бібліографічний опис

· Змістова частина:

§ призначення видання (мета, функція)

§ відомості про автора

§ відповідність програмі та іншим дидактичним вимогам

§ методологія, метод

§ тема (об’єкт, проблема)

§ підтеми (питання, аспекти)

§ результати

§ новизна видання у порівнянні з попередніми

§ склад і особливості використання апарату видання

§ особливості художньо-поліграфічного оформлення

§ читацьке призначення (адреса) з вказівкою на напрямок та спеціальність

· Апарат анотації – індекси діючих бібліографічних класифікацій (УДК, ББК), ключові слова, дескриптори, взяті безпосередньо з тексту.

Працюючи над текстом анотації, редактор повинен, перш за все, оцінити її відповідність змісту видання. Також він зобов’язаний слідкувати за правильністю складання бібліографічного опису видання.

Важливо, щоб на титульному аркуші і в тексті анотації не було різночитань щодо жанру чи читацького призначення видання. Як зазначає Є.Смирнова, частенько в сучасних виданнях можна прочитати щось на кшталт: на титульному аркуші – „Навчальний посібник для початкової школи”, а в анотації – „Для студентів вищих педагогічних навчальних закладів”.

Не на користь анотаціям надмірний „лаконізм”. Розглянемо фрагмент однієї з анотацій: „Велика кількість задач з розв’язаннями, поданих у посібнику, унеможливлює роботу з іншими виданнями”. Зрозуміло, що характер повідомлення спотворено, оскільки в одному реченні автор спробував поєднати інформацію про зміст видання і його місце серед інших подібних видань.

Зміст – складова частина апарату орієнтування. В російськомовній традиції книговидання розрізняють „оглавление” (для монографій) і „содержание” (для збірок творів). Працюючи над цією частиною апарату видання, редактор повинен пам’ятати:

· заголовки Змісту повинні точно відтворювати заголовки, подані в тексті. Їх не можна редагувати, скорочувати, подавати в абревіатурі;

· Зміст повинен містити заголовки усіх розділів та підрозділів видання, оскільки перелік найменувань розділів найяскравіше відображає структуру та зміст дисципліни;

· заголовки, набрані впідбір тексту, не вносяться до Змісту;

· розміщувати Зміст у навчальному виданні доцільно на початку, після звороту титульної сторінки видання. Це відразу орієнтує читача в загальній проблематиці, допомагає пошуку потрібної теми;

· підпорядкованість розділів та підрозділів у Змісті повинна бути унаочнена за допомогою накреслень шрифтів та форматування. Редактор відслідковує правильність використання різних шрифтових накреслень;

· якщо у виданні є контрольні запитання та завдання, вони повинні бути зазначені у Змісті.

Додатки. Працюючи з додатками, редактор визначає доцільність їх використання та якість відбору інформації. Потрібно враховувати, що додатки не повинні переобтяжувати зміст зайвим фактажем. Важливо перевірити зв’язок додатків з текстом, їх однозначність. Додатки не можуть, певна річ, суперечити один одному.

Бажано, щоб в основному тексті подавались пояснення щодо кожного з додатків, причому зміст додатків повинен доповнювати, поглиблювати зміст основного тексту, а не дублювати його.

Покажчики (авторський, іменний, георгафічний, предметний, систематичний, тематичний, заголовків, колективів, місць видання, хронологічний, мовний). Ще Ян Коменський зазначав: „Книга без покажчика – дім без вікон, тіло без очей, майно без опису: ними неможливо з впевненістю користуватись”. Для навчального видання іменний та алфавітно-предметний покажчики обов’язкові.

Робота редактора над покажчиками розпочинається на завершальному етапі роботи з виданням. Слід перевіряти відповідність змісту основного тексту і змісту покажчиків, а також коректність посилань, правильність використання термінів, повноту відображення термінів та понять, відповідність їх розташування прийнятій системі (алфавітній чи предметній), відповідність правилам оформлення.

Список рекомендованої літератури

[3; 4; 6; 8; 9; 20; 25; 27; 32; 61; 68 ]

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: