Парламент, парламентаризм, парламентський контроль: сутність, взаємозв’язок, співвідношення.

Закріпивши принцип поділу державної влади, Конституція України встановила, що органи, які уособлюють кожну з гілок влади, мають здійснювати свої повноваження виключно у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України (ч. 2 ст. 6, ст. 19).

Одним із проявів єдиної верховної влади, згідно із теорією поділу влади, є законодавча влада. За Ш. Монтеск'є, законодавча влада являє собою першу владу і є однією із трьох самостійних, формально незалежних гілок влади.

Відповідно до положень теорії поділу влади, яка в тій чи іншій мірі знайшла своє відображення у конституціоналізмі будь-якої демократичної країни, парламент, як носій верховної законодавчої влади, займає домінуюче місце у системі органів державної влади. Це найвищий загальнонаціональний, представницький орган влади, який обирається народом країни – її громадянами (виборчим корпусом), а інколи частково призначається, і який здійснює визначені законодавством повноваження у різних сферах суспільного і державного життя, провідними серед яких є повноваження законодавчого, установчого і контрольного характеру.

В історії вітчизняної конституційної правотворчості інституювання загальнодержавного представницького органу Українського народу – Верховної Ради України – парламентом, вперше відбулося із прийняттям Конституції України 1996 року, у статті 75 якої визначено, що "Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України".

Визначення в Конституції України Верховної Ради України парламентом має надзвичайно велике значення, як необхідна конституційна передумова і, водночас, гарантія утвердження Верховної Ради, як парламенту і тим самим – становлення і розвитку українського парламентаризму.

На сьогоднішній день, за даними Міжпарламентського союзу, парламенти діють у переважній більшості країн світу. За змістом діяльності вони є насамперед органами законодавчої влади.

Однак, законодавча діяльність становить лише один із найважливіших напрямів роботи парламенту. Поряд із законодавчою діяльністю, практично всі сучасні парламенти здійснюють важливу функцію, що виступає у різних проявах, але може бути зведена до однієї синтетичної ідеї і іменується функцією парламентського контролю.

Таким чином, змістом діяльності парламенту є, поряд із здійсненням законодавчої функції, забезпечення також ефективного парламентського контролю щодо виконання законів та інших актів, які ним прийняті, щодо відповідності законодавству діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших державних і суспільних інституцій, які є підконтрольними парламентові.

Історія сучасного парламенту починається з епохи буржуазних революцій, після перемоги яких парламент зміцнив свої роль і значення, досяг статусу найважливішого органу держави в загальній структурі державного механізму. Повноваження парламенту розширювалися поступово, особливо ж важливим є те, що інституювався його контроль за структурами управлінської влади ^[21].

Історично, сучасним парламентам передували станово-представницькі органи епохи феодалізму, коли монархи для боротьби з феодальною роздробленістю були змушені спиратись на торговельну і промислову буржуазію та інші стани.

Різні народні ради існували в усі часи, починаючи з V ст. до н.е. але всі вони виконували, по суті однакові функції:

по-перше – всі ради допомагали (радили) правителям у мудрому вирішенні державних питань;

по-друге – виконували волю суспільства, беручи до уваги вимоги громадян під час прийняття рішень.

Поступове перетворення таких дорадчих органів у самостійні, незалежні законодавчі інституції, було пов'язано з підвищенням рівня загальної освіченості суспільства, з поширенням різних заходів комунікації, із розвитком виборчих систем, з посиленням ролі і значення політичних партій у суспільному і державному житті.

Важливе значення у розвитку інститутів парламенту та парламентаризму відіграв Англійський парламент XIV ст., який започаткував визначальні принципи діяльності, які стали братися за основу парламентами інших країн. Серед них, зокрема, особливе значення мають контрольні повноваження парламенту над сферою державного управління; запровадження парламентом наприкінці XIV ст. процедури імпічменту прем'єр-міністра ^[22]. Отже, як свідчить історія, здійснення контрольної функції було притаманно парламенту не з самого початку зародження цієї інституції.

Із виникненням та еволюцією парламенту тісно пов'язане становлення і розвиток такої інституції, як парламентаризм. Парламенти і парламентаризм є невід'ємною складовою частиною політичної системи сучасних демократичних країн.

Загальновизнано, що парламент і парламентаризм – поняття тісно пов'язані між собою, але не тотожні. Лід зазначити, що становлення парламентаризму пов'язується не із виникненням ще у XII-XIII ст. перших парламентів, а з пізнішим періодом – періодом постбуржуазних революцій.

В науковій літературі існує багато визначень поняття парламентаризму.

У юридичній енциклопедії визначено ^[23]:

"Парламентаризм (франц. parlementarisme – парламентська система, від parlement – парламент) – система організації державної влади, для якої характерним є визнання провідної або істотної ролі парламенту".

Аналізуючи проблеми парламентаризму В.М. Шаповал зазначає: "Під парламентаризмом слід розуміти таку систему взаємодії держави і суспільства, для якої історично характерними є визнання провідної, а в наш час – особливої і суттєвої ролі вищого і постійно діючого представницького органу в здійсненні державновладних функцій" ^[24].

На думку Л. Т. Кривенко, -

"Парламентаризм являє собою таку форму державного керівництва, якій властиві провідне становище представницького органу в системі державних органів, контроль парламенту за виконавчою владою, поділ праці законодавчої та виконавчої, привілейоване становище депутатів та їхня юридична незалежність від виборців".

Відомий дослідник зарубіжної державності А. О. Мишин визначає поняття "парламентаризм" як особливу систему державного керівництва суспільством, що характеризується поділом праці законодавчої і виконавчої, при привілейованому становищі парламенту ^[25].

Він підкреслює – "Юридичним проявом парламентаризму є контроль парламенту за діяльністю уряду. Цей контроль по-різному здійснюється в парламентарних країнах і президентських республіках, але у будь-якому випадку він є визначальною рисою парламентаризму і саме в ньому знаходить своє вираження привілейоване становище парламенту. Хоч у президентських республіках відсутній інститут парламентської відповідальності уряду, однак їм відомі певні форми контролю за діяльністю уряду" ^[26].

Таким чином, наявність у парламенту контрольної функції, належне забезпечення її здійснення є визначальною рисою парламентаризму. Саме в цьому знаходить свій прояв особливе, провідне становище парламенту.

Необхідно відмітити, що характерною рисою для парламентів і сучасного парламентаризму є здійснення контролю не лише за діяльністю уряду. Конституціями більшості країн, прямо чи опосередковано, регламентуються різноманітні контрольні повноваження парламентів, що здійснюються ними у різних сферах державного і суспільного життя.

В науковій літературі існують й інші визначення поняття "парламентаризм".

Слід підкреслити, що генезис і утвердження парламентаризму обумовлюють необхідність дотримання у побудові державного механізму принципу поділу влади та жорсткого підкорення кожного із органів, які представляють окремі гілки державної влади тому неодмінному установленню, що існує комплекс питань, які належать до виключної компетенції законодавчої влади. Вторгнення інших гілок влади в сфери, що становлять прерогативу законодавчої влади слід розглядати і трактувати як прагнення знищити парламентаризм.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: