Лекція №12.Становлення перекладацької науки

ПЛАН

1.Історія перекладу та об’єкт її вивчення. Основні риси перекладу в епоху Античності та Середньовіччя.

2. Розвиток перекладу в епоху Відродження.

3.Розвиток перекладацької науки в період XVIII – XIX століття

4. Основні риси перекладацької думки XX століття та проблеми сучасного перекладу.

5.Характерні риси перекладацької думки на Україні

1.Історія перекладу та об’єкт її вивчення. Основні риси перекладу в епоху античності та середньовіччя.

Історія перекладу є досить молодою наукою, яка аналізує історичне переосмислення творчості, образів, ідей творів зарубіжних авторів.

Переклад на самому ранньому етапі свого розвитку виконував важливі функції, забезпечуючи спілкування між народами та взаємодію між культурами.

Характерні риси перекладу в епоху Античності:

1.Усний переклад обслуговує, як правило зовнішні контакти. Усні перекладачі або утворювали особливі професійні касти, як у Єгипті, або функцію перекладача виконували державні діячі, як в Римі.

3. Письмовий переклад в період античності виконував дві основні функції: по-перше, він сприяв здійсненню зовнішніх дипломатичних, економічних та культурних контактів, закріплюючи їх у відповідних документах; по-друге, за допомогою письмового перекладу давні народи знайомилися з літературними творами, філософськими та науковими працями, які були написані іншими мовами.

4. Під час перекладу літературних, філософських та інших творів з метою культурного запозичення часто застосовувався вільний переклад, переказ, контамінація. Іноді перекладачі додавали до переказаного тексту власні продовження. Широко використовувалася методика адаптації до власної культури, вона могла стосуватися заміни антуражу, назв та імен на більш прийнятні для мови перекладу.

5. Усні та письмові переклади, які робилися з метою закріплення контактів, орієнтувалися на максимально повну передачу змісту вихідного тексту засобами рідної мови.

Найвидатні перекладаці Давнього Риму: Квінт Еній (239-169 рр. до н.е), Тіт Макций Плавт (ІІІ- поч. ІІ с. до н.е.), Марк Туллій Цицерон (106- 43 рр. до н.е), Гай Валерій Катулл (87-57 рр. до н.е), Публій Вергілій Марон (70-19 рр. до н.е)

Характерні риси перекладацької думки в епоху Середньовіччя:

1. В епоху Середньовіччя в перекладацькій діяльності склалися дві різні тенденції. Перша - дослівний переклад, більш розповсюджений при перекладі релігійних текстів, в першу чергу Біблії. Для перекладачів подібні тексти були «словом божим», де кожне окреме слово, порядок слів та навіть окрема буква були святими, мали якесь певне значення та їх необхідно було перекладати буквально. В цих випадках часто порушувалися норми мови перекладу, переклад був незрозумілим, але читачі та перекладачі вважали, що релігійний текст має бути таємничим та зрозумілим не для всіх.

Друга тенденція, яка виникає в період Середньовіччя – це вільний переклад, який започаткував римський оратор Квінтіліан. Перекладачі поводилися з оригіналом дуже вільно, робили багато помилок.

2. В епоху Середньовіччя розвивався, в першу чергу, письмовий переклад. Середньовічний письмовий переклад виявляється потужним засобом релігійної консолідації - як у Європі, так і на Сході. Поява писемності у європейських народів безпосередньо пов'язане з необхідністю перекладу Біблії, таким чином, переклад стає каталізатором інформаційної культури людства. Середньовічний письмовий переклад здійснюється переважно в рамках послівної теорії перекладу, яка базується на уявленні про іконічну природу мовного знака. Сутність іконічної природи слова полягає в тому, що слова є образом речей, при чому існує внутрішній нерозривний зв’язок між словами та речами.

3. Конкуруючим принципом письмового перекладу в епоху Середньовіччя є принцип культурної адаптації. Висока культура середньовічного письмового перекладу сприяє розвитку і збагаченню європейських мов.

4. Для середньовічного письмового перекладу характерна відсутність усвідомленого авторства, а також відсутність уявлень про національну приналежність тексту.

5. Фунуціональні межи усного перекладу залишалися обмеженими.

2. Розвиток перекладу в епоху Відродження.

В епоху Відродження з’являється велика кількість прихильників дослівного перекладу. Нове покоління світських перекладачів 15- 16 ст. одностайно висловлюється на користь перекладу, який точно передає оригінал за змістом та дотримується норм рідної мови. У Німеччині це - Генріх Штейнхефель, перекладач Езопа та Боккаччо (15 ст.), у Франції - Іохім дю Белле, перекладач Овідія, та Ет'єн Доле, перекладач Платона та автор трактату "Про спосіб добре перекладати з однієї мови на іншу."(1540). Німецький гуманіст і перекладач Ніколас фон Віле переклав твори Петрарки та Бокаччо, намагаючись якомога точніше передати їх зміст.

Разом з тим оживає і розквітає стара традиція культурної адаптації. Так, німецький перекладач 15 ст. Альбрехт фон Ейб при перекладі комедій Плавта не тільки замінює антураж дії на німецький, але і змінює імена діючих осіб. Церква в епоху Відродження підсилює боротьбу за свою чистоту, наче відчуваючи неминучість змін та щосили чинячи їм опір. Цю чистоту вона також пов'язує і з дослівною теорією перекладу, заснованою на іконічній природі мовного знака. Церква забороняє переклад Біблії народною мовою, оголосивши такий переклад єретицтвом. Не дивлячись на це, ми вже в 15 ст. зявляються перші спроби викласти текст Біблії народною, загальнодоступною мовою. Один із таких перекладів німецькою мовою був надрукований у Страсбурзі в 1465 р. Проте цю спробу не можна назвати вдалою. Переклад рясніє кальками з латині та відзначається важким синтаксисом.

Справжній перелом в історії перекладу настає тільки тоді, коли ревізії підлягає головний текст в житті людей того часу - Біблія. Цей перелом пов'язаний, у першу чергу, з ім'ям Мартіна Лютера (1483-1546), німецький священик, доктор теології, запропонував принципово новий переклад Священного Писання, опираючись на давньоєврейський та грецький оригінали, а також на латинську Вульгату. Лютер гостро відчував назрілу потребу в нових принципах перекладу, і новий переклад Біблії став основною опорою Реформації християнської церкви.

Закликаючи дотримуватись канонічної повноти і точності передачі змісту оригіналу, Лютер прагнув зробити мову перекладу такою, щоб вона була зрозумілою будь-якій людині, тобто орієнтуватися на норми загальнонародної мови. Цікаво, що певні, явно усні, просторічні компоненти мови того часу, які Лютер увів у Біблію, скоро змінили свій статус и стали сприйматися як елементи високого стилю. Подіяв авторитет тексту Біблії, як священного і величного. Нові принципи перекладу, орієнтовані на повне самостійне розуміння тексту як перекладачем, так і тим, хто його читає, поширились дуже швидко на переклад Біблії з латині в інших країнах Європи, а згодом і на переклад інших християнських і світських текстів.

У 1540 році виходить у світ спеціальне послання «Про мистецтво перекладу», автором якого був Мартін Лютер. Він виступає проти незрозумілих народу дослівних перекладів. Мартін Лютер вперше переклав Біблію німецькою мовою, затвердивши тим самим норми німецької літературної мови.

Визначний французький філософ і перекладач епохи Відродження Етьєн Доле сформулював пять основних принципів, якіми повинен керуватися перекладач:

1. Досконале володіння мовою оригіналу та мовою перекладу;

2. Досконале розуміння змісту оригіналу та наміру автора;

3. Уникнення дослівного перекладу;

4. Користування при перекладі загальновживаними формами мови;

5. Прагнення досягти в перекладі повного ідейно-художнього звучання, подібного до оригіналу.

3.Розвиток перекладацької науки в період XVIII – XIX століття

XVIII століття пройшло під впливом панівної в країнах Європи естетики класицизму. Продовжує розвиватися дослівний переклад, але ця тенденція вже не є єдиною. Найкращим вважався переклад, який був максимально наближений до художнього ідеалу. Це досягалося за допомогою певного набору мовних засобів, які відповідали вимогам «гарного смаку». В цей час виникають так звані «прикрашаючи переклади», з яких викидають усе, що може не сподобатися читачам, і додавалося дещо нове їм на догоду. Наприклад, перекладаючи «Іліаду» Гомера, французький перекладач У. де ла Мотт з двадцяти пісень поеми переклав лише десять, викинувши «нудні», на його погляд, описи битв, гомерівські епітети та порівняння. Перекладач роману Річардсона не переклав зображення сцени смерті, заявивши, що воно дуже сумне та брутальне. Перекладач Сервантеса знайшов в «Док Кіхоті» багато неприйнятного та виправив все це.

Зміст та форма в текстах епохи класицизму сприймалися як єдине ціле, але ця єдність знаходилася поза оригіналом, в певній ідеальній реальності, тому текст оригіналу розглядався як «сирий», недосконалий матеріал. Під час перекладу зміни вносилися в сюжет, композицію, склад персонажів, тобто змінювалися як змістовні так і формальні аспекти твору. В результаті зникало будь-яке авторство та стилістична своєрідність оригіналу.

Своєрідним було відношення до норми мови перекладу. Текст мав відповідати нормам тієї мови, на яку він перекладається, але ці норми трактувалися не так, як в концепції М.Лютера. Орієнтація на народну мову змінилася орієнтацією на мову літературного жанру, яка було далека від загальнонародної. В якості прикладу можна навести численні переклади трагедій Шекспіра того часу на французьку. Неприпустиме було з точки зору естетики класицизму змішування поезії та прози в трагедії, комічних ситуацій з трагічними, вживання брутальної розмовної лексики. Всі ті «відхилення від ідеалу» можна було усунути під час перекладу. Тексти, перекладені таким чином, мов би відокремлювалися від конкретного автора та належали цілком літературному напряму.

В кінці XVIIІ починають формуватися нові романтичні традиції перекладу, які проявляються в збереженні національного характеру та своєрідності оригіналу. Першим проявом нової тенденції була творчість просвітника І.Гердера, який займався вивченням фольклору різних народів. Текст оригіналу для перекладачів епохи романтизму не був більше містичною святинею боговтілення, якою була Біблія, та не розглядався, як в епоху класицизму, «сирим», недосконалим матеріалом для перекладу. Оригінальний текст сприймався, в першу чергу, як національна цінність та надбання народу.

В 19 столітті в західноєвропейській традиції і далі розвивалися принципи романтичного перекладу В Англії, Німеччині, Франції, Іспанії, Росії, Скандинавських країнах, між якими здійснюється інтенсивний культурний обмін, зявляється значна когорта видатних перекладачів. В Німеччині – І.Грис (1775-1842), перекладач Аріосто, Торквато Тассо, Кальдерона; К. Каннегісер (1781-1861), який переклав німецькою Анакреона, Горація, Данте, Чосера,

19 століття вважають «золотим» століттям в історії російського перекладу. Надзвичайним майстром російського перекладу того часу вважають В.А.Жуковського, який створив прекрасні переклади творів Шиллера, Гете, Байрона, Скотта. Він першим переклав російською мовою «Одісею» Гомера. Жуковський поєднував високу поетичність з надзвичайною близькістю до оригіналу. Відомі його слова: «Переклад у прозі – раб, перекладач у поезії – суперник». Жуковський був прихильником вільного перекладу, який іноді перетворювався на парафраз або навіть в наслідування оригіналу.

Представник російського символізму, відомий поет В.Я. Брюсов створив багато віршованих перекладів. Він вважав, що «віршований переклад має не тільки передавати зміст оригіналу, а й відтворювати всі характерні відмінності його форми».

В кінці 18 – на початку 19 століття історик А.Карамзін опублікував в різних журналах велику кількість перекладів. Він перекладав праці класичних та сучасних авторів з грецької, французької, латини, німецької, англійської італійської та декількох східних мов.

Почесне місце в історії перекладу Росії займають великі російські поети А.С.Пушкін та М.Ю. Лермонтов. Їх переклади-парафрази не тільки відтворювали найважливіші особливості іноземної поезії, їх переклади були чудовими творами, які не поступалися оригіналу.

Хоча в цей період більшість перекладачів були прихильниками вільного перекладу, дехто прагнув максимальної схожості перекладу з оригіналом. Серед них були такі відомі літератори, як. П. Вяземський, М.Гнедич, А.Фет

4. Основні риси перекладацької думки XX століття та проблеми сучасного перекладу.

У другій половині 20 ст. відбулися кількісні та якісні зміни, які вплинули як на характер перекладацької діяльності, так і на вимоги, що висувалися до перекладу та перекладачів. Вже після другої світової війни різко зросли масштаби перекладацької діяльності, зявилися нові види перекладу, перше місце стали посідати інформативні переклади.

Перша особливість сучасної перекладацької діяльності полягає в тому, що значно зросли вимоги до точності перекладу. Якщо перекладач художньої літератури дозволяв собі деякі вільності, то це могло лише створити неправильне уявлення про творчу манеру автора. Але неправильний технічний, комерційний, дипломатичний переклад мали більш серйозні наслідки – політичні конфлікти, матеріальні втрати, навіть людські жертви. Тому вільний переклад в таких галузях вважається неприпустимим, перекладачі намагаються точно передати зміст оригіналу, але вони мають відмовлятися від буквалізму, який викривляє зміст та ускладнює його розуміння.

Друга характерна риса сучасної перекладацької діяльності – велика кількість технічних текстів, переклад яких вимагає від перекладача ґрунтовних знань у відповідній галузі.

Наступна особливість перекладацької діяльності в сучасному світі – велика тематична різноманітність текстів для перекладу. До особливостей сучасного перекладознавства належить значна кількість так званий канонічних перекладів. Мова йде про те, що переклад багатьох важливих паперів часто набуває своєрідного офіційного статусу, виконує функцію єдиного загальновизнаного представника оригіналу. І коли такі папери, повністю або частково згадуються або цитуються, він не перекладається заново, а використовується вже існуючий офіційний переклад, навіть якщо перекладач вважає його не зовсім правильним та хотів би його виправити. Мова йде про устави, резолюції та інші матеріали, які публікують міжнародні організації. В таких випадках перекладач має витрачати багато часу для пошуку цих матеріалів.

5.Характерні риси перекладацької думки на Україні.

Перекладацька традиція на Україні складалася з найдавніших часів: ченці монастирів Київської Русі були першими «переписувачами» відомих у країні з 10 сторіччя старослав’янських перекладів Святого Письма. «Пересопницьке Євангеліє» (1556-1561) вважається найвизначнішим перекладом українською мовою Святого письма. Пізніше у XVII-XVIII ст.. в Україні поширилися в перекладах з латинської, італійської, польської мов рицарські романи, байки Езопа, деякі новели з «Декамерона» Боккаччо, які зазнали суттєвих перероблень на українському підґрунті.

Першим значним твором, в якому на повних правах заявила про себе нова українська літературна мова, була «Енеїда» І.П.Котляревського, що вийшла друком у 1798 році.

У період XVI-XVIII ст. в Україні використовувались фактично два типи писемно-літературної мови: книжна українська мова, що була близькою до української народної мови, та церковнослав’янська мова з українськими запозиченнями. Лише в XIX ст.. відбулося становлення нової української літературної мови, тому про переклад українською ми можемо говорити лише починаючи з XIX ст. У цей час виникає інтерес до досягнень західноєвропейської науки. З’являються переклади наукових трактатів західноєвропейських авторів з астрономії, медицини, географії.

Перші десятиліття XIX сторіччя – це своєрідний розвій поетичних перекладів на українську, на яку неабиякий вплив мав стиль «Енеїди» Котляревського. Слід назвати «Гараськові пісні» (переспіви від Горація) П.Гулака Артемівського, переклад поеми «Полтава» О.С.Пушкіна, виконаний Гребінкою. Саме в цей період з’являється переклад романтичної поезії: Л.Боровиковський переклав баладу «Світлана» Жуковського і назвав її «Маруся», перенісши дію в Україну, О.Шпигоцький переклав сонети А.Міцкевича і, таким чином, «прищепив» цей жанр до української поезії.

І.Франко вважається не тільки блискучим перекладачем, а й засновником українського перекладознавства. Він підходив до перекладацької справи з науковим аналізом та художньою внутрішньою інтуїцією, бо володів усіма стильовими ознаками української мови. До Франка українське перекладознавство працювало лише над творами європейських авторів, поет першим започаткував переклад текстів східних авторів. Він ознайомив українського читача з творчістю Тургенєва, Салтикова-Щедрина, Успенського, Пушкіна, Толстого, Герцена, Горького, він переклав першу частину «Фауста» Гете та політичну лірику Гейне. У цей самий період розквітає перекладацька діяльність П.Грабовського – він переклав не тільки «Шильонського в’язня Байрона, але й ліричні та політичні вірши з естонської, латинської, вірменської, грузинської, угорської.

Кінець XIX - початок XX століття відзначився значним доробком до розвитку художнього перекладу, який вносять такі майстри, як В.Самійленко, що переклав п’єси Ж.Б.Мольєра та пісні Беранже, Леся Українка (лірика, Г.Гейне, уривки з Гомера, Данте, драма «Ткачі» Г.Гауптмана). Саме у цей період український читач має можливість ознайомитися з перекладами світової прози – це твори Г.Мопассана, Л.Толстого, Е.Золя, Е.По, А.Франса.

Переклади М.Рильського, М.Бажана, О.Кундзіча, О.Новицького, М.Лукаша, М.Зерова, І.Костецького, Г.Кочура, М.Москаленка належать до визнаних шедеврів світового перекладацького мистецтва. Ці митці працювали в обстановці політичного напруження. Відомий український перекладач М.Москаленко зауважував: «Починаючи з антиукраїнських погромів кінця 1920-30 років до другої половини 1950 занепадала і теоретична перекладацька думка на Україні».

На думку українських дослідників та перекладачів, «зарубіжна література до другої половини 1950-х р. майже не перекладалася і не видавалася, а якщо інколи й перекладалася, то не з оригіналів, а переважно з російських перекладів (переклад «Дон Кіхота» Сервантеса було зроблено з російського перекладу М.Любимова). Ось чому те зрушення, яке відбулося у перекладацькому процесі в Україні наприкінці 50-60-х, було радо сприйнято українським читачем. У 1963 р. побачила світ перше видання «Одіссеї» Гомера у перекладі Б.Тена, який був автором численних перекладів з давньогрецької мови.

Сучасними послідовниками видатних українських майстрів перекладу є Д.Павличко, С.Павличко, М.Стріха, А.Содомора, Ю.Покальчук, М.Москаленко, В.Коломіць, В.Пепа, М.Литвинець, Л.Скирда, Р.Скакун, О.Король, Н.Пустовойтова.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: